Розділ 1. Дитячі черевички

Ключ увійшов у замок не з першого разу.

Ніна постояла перед дверима ще кілька секунд, стискаючи в пальцях холодну латунь, і змусила себе не озиратися на сходи. У старих під’їздах завжди здавалося, що хтось стоїть вище або нижче. Просто поза полем зору, десь за поворотом, де тьмяна лампа над майданчиком блимала так, ніби її вже давно мали викрутити, але пожаліли.

Будинок пахнув сирістю, пилом і чужим життям. 

Колись цей запах був для Ніни бабусиним. Кислуватий клей від шпалер, старе дерево, трохи нафталіну, трохи запареного чаю, який Орися Яремчук пила з великих чашок і завжди залишала на підвіконні. Тепер запах став чужим. Ніна стояла біля дверей квартири, яку мала б пам’ятати до дрібниць, і не могла позбутися відчуття, що прийшла не туди.

На дверях висіла стара табличка: ЯРЕМЧУК О. С.

Літери потемніли, одна гвинтова шапочка трималася криво. Поруч виднівся світліший прямокутник від іншої таблички, знятої давно. Ніна провела по ньому пальцем. Пил ліг на подушечку сірим нальотом.

Вона не пам’ятала, щоб тут колись було ще одне прізвище.

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від матері.

Ти вже там? Не затримуйся. Забери документи і зачини добре.

Ніна не відповіла. Мати третій день говорила з нею так, ніби бабусина смерть була не смертю, а незручним адміністративним завданням. Забрати документи. Перевірити лічильники. Не чіпати старе. Не ночувати там. Не слухати сусідів.

Особливо останнє.

Замок клацнув. Двері піддалися так різко, що Ніна ледь не вдарилася плечем об одвірок.

У квартирі було темно й прохолодно. Вікна в передпокої не було, тільки вузька смуга світла з кімнати падала на підлогу і впиралася у край старого килимка. Колись він був бордовим, але тепер колір з’їв пил.

Ніна ступила всередину і завмерла.

На килимку стояли дитячі черевички.

Маленькі, шкіряні, темно-сині. Один рівно, другий трохи навскоси, наче дитина скинула їх поспіхом і побігла далі в квартиру. Носки збиті, шнурівки мокрі, підошви в сірому бруді.

Ніна дивилася на них довго. 

Квартира стояла замкнена з початку весни. Бабуся померла в лікарні, а ключі весь цей час лежали у матері. Ніяких дітей у родині не було. Сусідські теж не могли зайти сюди просто так, принаймні без злому, а двері були цілі.

Надворі другий тиждень не було дощу.

Ніна нахилилася, але не торкнулася черевичків. На килимку під ними темніли дві мокрі плями. Волога справжня. Не стара. Не вигадана в напівтемряві під’їзду.

Вона ввімкнула світло.

Лампочка в передпокої спалахнула жовтим і одразу зробила все ще гіршим. Черевички стали видніші. Мокра шкіра блищала на згинах. Біля правого каблучка прилипла тонка біла нитка, схожа на волокно з дитячих колготок.

Ніна випрямилася й нарешті видихнула.

«Миша», сказала вона вголос.

Голос прозвучав чужо. Сухо. Наче квартира неохоче прийняла це слово й одразу віддала назад.

Миша не могла принести черевики. Але мозок завжди починав із дурниць, коли йому підсовували щось неможливе. Миша. Сусіди. Протікання. Чиясь недоречна витівка. Все краще, ніж думка, що в замкненій квартирі хтось маленький щойно роззувся. 

Ніна поставила сумку на тумбу. Та сама тумба, лакована, з подряпиною біля ручки. У дитинстві вона ховала там фантики, а бабуся вдавала, що не знаходить їх. На стіні поруч досі висіло дзеркало в дерев’яній рамі. Плямисте, потемніле по краях.

У дзеркалі Ніна побачила себе: бліду, з темними колами під очима, у чорному пальті, яке вчора ще здавалося доречним для похорону, а сьогодні вже виглядало так, ніби вона носила його занадто довго.

За її спиною був порожній передпокій.

Черевички в дзеркалі не відбивалися.

Ніна різко повернулася.

Вони стояли там само, на килимку. Малі, мокрі, неможливі. У дзеркалі підлога була чистою.

Вона простягнула руку до телефону й увімкнула камеру. Екран на секунду засвітився, сфокусувався на килимку.

Порожньо.

Ніна опустила телефон. Черевички стояли перед нею.

Підняла знову. На екрані їх не було.

«Чудово», прошепотіла вона. «Бабусю, якщо це твій спосіб попросити мене не продавати квартиру, то він занадто театральний».

Від власного жарту легше не стало.

У кімнаті щось тихо клацнуло. Можливо, батарея. Можливо, стара шафа. Можливо, будинок нагадував, що жарти тут не дуже доречні.

Ніна обійшла черевички, не зачепивши їх, і пройшла до кімнати.

Квартира виглядала так, ніби бабуся вийшла ненадовго й ось-ось мала повернутися. На столі лежали окуляри, складена газета, коробка з ліками та клубок сірої вовни. На спинці крісла висів її халат, старий, фланелевий, у дрібні сині квіти. Ніна пам’ятала цей халат усе життя. Бабуся носила його вранці, коли варила манну кашу й гримала ложкою по краю каструлі.

У кімнаті було прибрано. Занадто прибрано для людини, яка останні місяці погано ходила, постійно записувала собі нагадування про все на світі і все одно забувала. А потім почала забувати навіть вимикати газ.

Ніна підійшла до письмового столу. Саме за документами вона й приїхала. Свідоцтво про смерть у неї було на рука, а десь тут треба було знайти право власності, старі квитанції та інші папери для нотаріуса. Звичайні речі, без яких навіть смерть у цій країні не вважається достатньо переконливою.

Верхня шухляда заїдала. Ніна потягнула сильніше, дерево сухо скрипнуло. Усередині лежали конверти, блокнот, стара кулькова ручка й ключі з бірками.

Один ключ вона впізнала: від комори на кухні.

Другий був маленький, від поштової скриньки. 

Третій лежав окремо, загорнутий у пожовклий клаптик тканини. Старий латунний ключ, важчий за решту. На кільці висіла металева бирка з подряпаним написом.

12-Б

Ніна насупилася.

У будинку не було квартири 12-Б. Вона це пам’ятала точно. Бабусина квартира мала номер 12. Навпроти жила пані Стефа в одинадцятій. Вище були тринадцята й чотирнадцята. Нумерація тут і без того була химерна, як більшість речей у старих будинках, але ніякої 12-Б вона ніколи не бачила.