Розділ 2

Коли ми вирушили до аеропорту, почав падати дощ і це було прекрасним доповненням до мого настрою. Я сиділа на передньому сидінні, впершись у вікно. Позаду сиділи Аня та Олена. Сестра щось схвильовано набирала на телефоні, а її подруга слухала музику в навушниках і здається, була єдиною щасливою тут людиною. Таксист допоміг нам з валізами й ми опинились перед входом.

— Чому ж ти не відмовила нас від цього...— я косо глянула на Олену.

— Ну чекайте, я теж була не в адекватному стані. Тому свято вірила, що ви це абсолютно серйозно.

— Особливо я, — фиркнула Аня, — тепер я без копійки в кишені. І якщо Ляна перекладе два-три документи й вже поверне собі всі гроші, то я буду три роки, напевно, працювати.

— Аньчік, заспокойся. Може саме там, в Стамбулі, тебе чекає найбільше щастя.

— Поки що моє найбільше щастя, а точніше нещастя, оформило мені поїздку, — сестра розчаровано глянула на подругу, але їй, здається, було це байдуже.

— Досить вже сперечатись, нічого вже не зміниш, — втрутилась я, — а ми зараз маємо всі шанси спізнитися. Тому ходімо, — я взяла свою валізу і потягла всередину. 

Дівчата, не довго думаючи, повторили за мною. Після всіх потрібних процедур, ми зайняли своє місце у літаку. Олена дуже просилась до вікна, тому ми з Анею пропустили її.

— Я вже відчуваю, як це було круто, — Олена намагалась пищати від радості, але з її голосом це виходило не надто добре.

— Сподіваюсь, — буркнула я, — інакше це буде найгірша відпустка і дарма витрачені гроші.

Через те, що це не перший мій політ, я не боялась, а просто заснула. Сон мій був неспокійний, бо мені приснився Андрій. Не знаю, що це за знак, але від того, що уві сні він намагався мене поцілувати, я прокинулась. Оглянувшись навколо, побачила, що майже всі люди сплять, бо вже була ніч. Акуратно заглянувши у вікно, помітила, що ми вже практично прилетіли. Я легенько розбудила Аню, а от вирвати зі сну Оленку було надзвичайно важко. Вона щось бурмотала собі під ніс і трохи заслюнявила крісло. Ми з сестрою ледь стримувались, щоб не розсміятися.

— Чого ви тішитесь? — запитала дівчина, коли ми проходили через контроль.

— Нічого, — сказала я, придусивши сміх.

— Та що таке!? — злісно сказала Олена і витягнувши телефон, почала оглядати себе, — ніби все добре.

— Ну тут вже добре, — знущально сказала сестра.

— Та ви поясните вже нарешті?

— Ну в літаку...ти трохи...— акуратно почала я.

— Ні, замовкніть! Тихо! — почала кричати дівчина.

— Та-а-ак, ти обслюнявила крісло-о-о, — протягнула Аня.

— Які ж ви...сукуленти, — прошипіла Олена.

Заходячись сміхом, ми вийшли з аеропорту і почали шукати таксі. Ну і звісно ж, вся відповідальність звалилась на мене, бо тільки я добре знала турецьку. Та й англійську теж. Без проблем взявши таксі, ми назвали назву готелю. Їдучи туди, ми просто прикипіли до вікон авто. Чарівні види нічного Стамбула нікого не залишать байдужими. Просто неймовірної краси міст через Босфор, шпилі мечетей та соборів, десь далеко виднілась Дівоча вежа. І це тільки маленька частинка того, чим може захопити це стародавнє і красиве місто. А коли ми вийшли біля потрібного готелю, то у нас ледь щелепи не відпали.

— Я боюсь спитати...скільки це все коштує...— жалібно сказала Аня і важко ковтнула.

— Судячи з п‘яти зірок, то багато, — я похитала головою, — чим ми тільки думали.

— Та скільки можна скиглити! — різко сказала Олена, — ви мені вже набридли. Ну сталось так, ну такі обставини, нічого страшного в цьому не бачу. Може так все і мало бути, що саме ми опинились тут саме зараз. І я не збираюсь через вас псувати собі відпочинок, — дівчина фиркнула і пішла всередину. Ми із сестрою переглянулись і зайшли слідом.

— Хеллоу, ай енд май френд, ві вонт...ві вонт...— намагалась говорити Олена, але хлопець з ресепшину дивився на неї жалісливим поглядом.

— Будь ласка, дозволь мені, — прошепотіла їй я і трохи відсунула вбік.

І вже за дві хвилини ми отримали свої ключі. Підійматись потрібно було на 15-й поверх. Вигляд з панорамних вікон у коридорі просто заворожував і навіть не хотілось іти в номер.

— Почекайте, — я зупинилась, — а чому це ви живете разом, а я одна?

— Бо ти так захотіла...— Олена знизила плечима.

— Це як? — я примружилась.

— Ну ти сказала, що раз у тебе трагедія в особистому житті, то ти хочеш її активно виправляти. А ми будемо тобі лише заважати. Тому ти попросила окремий номер, а я змогла це організувати.

— Мати рідна, — я вдарила себе по чолі, — більше ніколи не давайте мені пити. Ніколи!

— Не зарікайся, дівчинко, — Олена обійняла мене за плечі, — а зараз ходімо і просто виспимось. Бо від завтра починаються наші шалені пригоди.

Зайшовши в номер, я зі злістю кинула валізу на підлогу, а сумку на ліжко. Хто мене просив тоді стільки пити, щоб зараз опинитись у такій ситуації. Я оглянула ті послуги, які ми оплатили й хотілось просто заплакати. Всі можливі екскурсії, всі можливі вечірки...Добре хоч, що немає графіка і ми можемо це все відвідати, поки знаходимось тут. Але я не уявляю, як це все можна встигнути всього за два тижні. Я розляглась на ліжку і взяла в руки телефон. Дивно, що ми не зробили жодної фотографії з того клубу. Натомість, у мене в телефоні було безліч їх з Андрієм. На очі накотились сльози, бо я згадала всі моменти, коли ми робили ті фото. Ми гуляли, ходили в кіно, разом їздили на море і в гори. Чотири роки життя...і вони були справді щасливими. Невже йому чогось бракувало зі мною, що він так легко зміг проміняти мене на іншу. Всі ці думки так заполонили мене, що я ніяк не могла заснути. Йшли години, а я навіть не зімкнула очей. Третя година...п‘ята...сьома...Вже сонце зійшло і почало яскраво світити крізь штори, а я так і не спала. І коли вже дійшло до восьмої, то зрозуміла, що ніякого сну вже не буде, тому встала з ліжка і вирішила піти в душ. Потім я вже розклала свої речі в шафу і замовила сніданок в номер. Коли я вже почала їсти, то дуже сподівалась, щоб часом не прийшли дівчата, бо мені взагалі не хотілось ні з ким ділитись цією надзвичайно смачною їжею. І на щастя, я встигла все доїсти, а тоді мої двері широко відчинились. Здається, я їх навіть забула закрити.

– І як тобі турецький ранок? — запитала сестра, та потягнувшись, підійшла до вікна.

— Ого. Тобто ти вже не шкодуєш, що витратила всі гроші?

— Я переконала її, що це все буде варте витрачених коштів, — Олена щасливо посміхнулась.

— Ну я і не сумнівалась у твоїх здібностях.

— А ти що, поснідала без нас? — дівчина ображено подивилась на мене.

— Вибачте, — я знизила плечима, — у мене був трохи поганий настрій і я мусила собі чимось його підняти.

— Зате тепер у нас поганий настрій.

— З вами тут точно не засумуєш, — Аня підійшла до Олени й легенько вдарила її в плече.

— То що ми сьогодні робитимемо? — запитала я.

— Ну спочатку поснідаємо, — відповіла сестра, — а далі я не знаю.

— В нас тут оплачено дуже багато розваг, тому вибрати є з чого. А тепер, Роксік, збирайся і йдемо вниз.

— Ох, Лєнчік, яке ж ти шило...в одному місці.

Глянувши прогноз погоди, я зрозуміла, що правильно вибрала гардероб, взявши вільні літні сукні, шорти, футболки та босоніжки. Тому сьогодні мій вигляд прикрасила шифонова біла сукня у синю смужку. Волосся я зав‘язала у неохайний пучок, бо тут страшенна спека, а я ж це ненавиджу. Я вже собі нічого на фуршеті не взяла, а дівчата набрали так, ніби не їли тиждень. Олена залишила своє кучеряве волосся розпущеним і її довгі пасма постійно заважали їсти.

— Та що це таке, — вона черговий раз заправила волосся за вухо.

— Може варто його зав‘язати, — дорікнула їй Аня.

— Ні, не хочу. Раптом тут буде кохання всього мого життя, а я така...з дурною гулькою.

— Та давайте їжте швидше, — благально сказала я, — мені вже набридло тут сидіти.

— Та зачекай, — Олена невдоволено промугикала з набитим ротом, — я мушу спробувати все.

— Ох, — я відкинулась на спинку стільця і закотила очі. Вони їли ще десь пів години, але нарешті ми вийшли з того душного готелю.

— Ну то що будемо робити? — запитала Аня.

— Давайте хоча б трохи погуляємо, — запропонувала я.

— І оскільки ми тут перший день, то пропоную завершити його супер вечіркою в клубі, за який ми заплатили.

— Ні! І ще раз ні! Я більше в клуб не піду, — я погрозливо вказала на неї пальцем.

— Припини.

Ти ж не хочеш, щоб гроші були на вітер.

— Мені інколи здається, що ти сама це все підлаштувала, — я схрестила руки на грудях.

— Якби я таке робила, то ми були б точно не в Туреччині, — дівчина хитро посміхнулась. 

Ми гуляли колоритними вуличками Стамбула, не дарма кажуть, що це місто котів, бо їх тут було просто неймовірно багато. Але всі дуже гарні й доглянуті, що справді тішило. Ми фотографувались з ними та всіх-всіх гладили. Потім ми забрели на Гранд Базар і це було просто вражаюче. Стільки цікавих і незвичних речей в одному місці. Там було трохи багато людей і це особисто мене трохи напружило, бо від цього шуму у мене страшенно розболілась голова. На шлях назад ми витратили трохи більше часу і вернулись до готелю, коли вже вечоріло. Олена все ж вмовила мене і ми почали збиратись в той клуб. Він був недалеко, тому ви вирішили йти пішки. Попри ранню годину, людей там було вже багато. Ми сіли за наш столик і замовили по коктейлю. Музика була гучною, але на дивно, не заважала.

— Оце клуб, не те, що тоді, — сказала моя сестра.

— Як на мене, нічого особливого, — я змірила поглядом танцмайданчик.

— Щось занадто сумно. Треба ще щось, — Олена направилась до бару, але я зупинила її.

— Тільки не так, як минулого разу.

— Не ображай мене, — вона посміхнулась і все ж пішла по нове замовлення.