Глава 24. Пропажа виявлена

Ранок зустрічає мене крижаним туманом, що заповзає крізь відчинене вікно моїх покоїв. Я стою біля порогу, і в моїх руках важким, звинувачувальним вантажем лежить срібна печатка з чорним обсидіаном.

Вона лежала прямо на підлозі, у коридорі, за кілька сантиметрів від моїх дверей. Схована у тіні декоративної вази. Дівчина сподівалася, що я подумаю, ніби ключ просто випав. Випорхнув із мого пояса сам по собі.

Я стискаю метал у кулаці так сильно, що гострі краї обсидіану впиваються в шкіру, але цей біль — ніщо порівняно з тією пусткою, яка раптом розверзається в моїх грудях.

Вона повернула його. Після своєї нічної вилазки вона прийшла назад, щоб замести сліди. Розумна, обережна, прораховуюча кожен крок... Амелія.

Усередині мене закипає щось брудне, гаряче й принизливе. Мене, шефа безпеки імперії, обвели навколо пальця, як закоханого хлопчиська. Але найстрашніше — це не підірваний авторитет. Найстрашніше — це усвідомлення, як саме вона це зробила.

Сад. Занедбані хащі плюща. Мої дурні, дикі ревнощі, які засліпили мене, коли я побачив її з Едвардом. Я згадую, як її губи відповідали на мій поцілунок — з такою ж шаленою, відчайдушною пристрастю. Я згадую, як її тендітне тіло притискалося до мого, як її пальці судорожно стискали мою талію, ніби шукаючи опори в цьому урагані почуттів.

«Тобі не здається, що це нас зближує?..» — лунає в моїй голові її вчорашній шепіт.

Я заплющую очі, і з моїх губ зривається хрипкий, придушений сміх, який більше схожий на стогін пораненого звіра. Який же я дурень.

Вона не мліла від моїх обіймів. Вона не закохалася. Поки моє серце вилітало з грудей від близькості з єдиною жінкою, яка не боялася мого мороку, її пальці холодно й розважливо намацували кріплення на моєму поясі. Кожен її подих, кожна солодка секунда того поцілунку були лише димовою завісою. Інструментом. Професійним маневром ліквідатора, щоб обікрасти Тіньового принца і пробратися в закрите крило.

Вона використала єдиний момент, коли я зняв свій залізний обладунок і відкрив їй душу. Вона вдарила в найвразливіше місце — у мою віру в те, що я теж можу бути кимось коханий.

Мій морок навколо мене вибухає. Тіні в кімнаті стають дикими, гострими, вони шматують важкі шовкові портьєри на вікнах, перетворюючи їх на лахміття. Мені хочеться трощити стіни. Мені хочеться піти в її покої прямо зараз, вибити двері і змусити її дивитися мені в очі, поки вона не згорить від сорому.

Але я зупиняю себе. Силою волі, яка дається мені ціною кривавого поту, я заганяю свої емоції глибоко під лід.

Йти до короля? Оголосити тривогу? Ні. Якщо я зараз розповім Едварду, що його фаворитка — шпигунка, яка викрала мій ключ, брат просто не повірить мені після того, як і сам закохався в неї. До того ж, це покаже Раді, що моя безпека дала осічку.

Ні, Амеліє. Ти хотіла пограти з Тіньовим принцом? Ти отримаєш цю гру.

Вона не змогла винести артефакт сьогодні вночі — я бачу за магічними мітками на печатці, що закрите крило відкривалося, але захист «Серця Рози» лишився цілим. Отже, ось, що їй потрібно. Цінний артефакт. Адже вона сказала, що не повинна нашкодити династії, отже, має обікрасти нас. І вона дізналася про кровний код. Значить, її головний хід ще попереду. Вона спробує завершити місію сьогодні, під час Королівського Балу, коли палац буде переповнений гостями. 

Я підхожу до дзеркала, зачісую волосся назад і одягаю свій найсуворіший, закритий чорний камзол. Обличчя в відображенні здається блідою, неживою маскою. Від колишнього Крістіана, який учора ввечері сподівався на щось справжнє, не лишилося й сліду.

Я влаштую їй пастку. Я дозволю їй зробити свій відчайдушний крок, підпущу близько до артефакту і візьму на гарячому, прямо на очах у мого брата та всієї імперії. І коли я застібатиму антимагічні кайдани на її зап'ястях, я змушу її відчути хоча б соту частину того болю, яким вона щоправда вбила мене сьогодні вранці.