Глава 7. Вечеря з підтекстом

Срібні стрілки годинника в моєму кабінеті показують одинадцяту вечора. На столі, між стопками звітів про безпеку замку та магічними картами кордонів, стоїть піднос. Запечена дичина, фрукти і дві кришталеві карафи з темним, як ніч, вином «Сльози Рози».

У ліву карафу я особисто додав три краплі есенції сича — рідкісної алхімічної сполуки. Не отрута. Лише м'яка, майже невловна сироватка правди. Вона розслабляє язик, притупляє пильність і змушує шпигунів вибовкувати те, що вони так ретельно ховають під масками.

Двері кабінету тихо відчиняються. Мій гвардієць впускає гостю і безшумно зникає.

Леді Ітелія Вандербург. Знову в усій своїй «рожевій красі». Після денного тріумфу у звіринці мій брат готовий носити її на руках, але зараз вона виглядає наляканим метеликом, який помилково залетів до лігва павука. Вона судорожно стискає пальці, розглядаючи мої похмурі стіни та виставлену на стендах трофейну зброю.

— Ваша Високосте... — її голос ледь чутно тремтить у низькому поклоні. — Ваші люди сказали, що ви знайшли мою річ.

Повільно підводжуся з-за столу. Витягую з кишені її мереживну хустинку, яку забрав учора в нічній ніші, і недбало кидаю на край столу.

— Сідайте, леді Ітеліє, — вимовляю спокійно, вказуючи на крісло навпроти. — Ваша хустинка зачекає. Поки мій брат складає на вашу честь сонети, у мене до вас виникло кілька суто формальних запитань щодо вашої... незвичайної сміливості під час нападу мантикори. Але спочатку — вип'ємо за ваш порятунок.

Наливаю їй вино з лівої карафи. Я уважно стежу за її обличчям. Нічого. Жоден мускул на її ангельському личку не здригається, коли вона бере келих. Але варто її тонким пальцям торкнутися кришталю, як я помічаю ледь помітне, майже примарне спотворення повітря навколо денця.

Очищувальне закляття. Проведене безшумно, без жестів, суто ментальним зусиллям волі. Вона щойно повністю нейтралізувала мою сироватку правди прямо під моїм носом.

Мої тіні під столом схвально засичали. Браво, пташко. Ти ще розумніша, ніж я думав.

Я сідаю навпроти, роблю ковток зі свого келиха і починаю виставляти першу пастку. Психологічний пресинг.

— Знаєте, леді Ітеліє, ваш сьогоднішній захисний рух... Він здався мені дивно знайомим, — ліниво зауважую я, підпираючи підборіддя рукою і пропалюючи її поглядом. — П'ять років тому під час штурму фортеці Каер-Мор, елітний третій батальйон бойових магів під керівництвом генерала Олгренна виставляв точно такі жорсткі повітряні щити відштовхування. Тільки от генерал Олгренн загинув від удару в спину, а його батальйон вважається розформованим. Чистокровні дезертири та вбивці. Дивний збіг для дівчини з провінції, чи не так?

Я навмисно назвав фальшиве ім'я генерала і переплутав назву батальйону. Справжній бойовий маг з еліти, почувши таку єресь про свою історію, інстинктивно смикнеться, захоче виправити або проявить бодай краплю професійної образи за паплюження честі солдатів.

Дивлюся на її очі. Зіниці не розширилися. Погляд залишається абсолютно порожнім і безглуздим.

— Генерал... хто? — вона кліпає своїми довгими віями, сьорбаючи вино, наче це звичайний компот. — Ой, Ваша Високосте, ви говорите такі страшні речі! Які батальйони? Які вбивці? Я так злякалася тієї великої кицьки у звіринці! Я просто згадала, як моя няня вчила мене махати руками, щоб відганяти злих осків у саду! Це, мабуть, магія моїх предків захистила нас, а не якийсь там... Каер-Мор. Це назва тістечка?

Вона робить ще один великий ковток. Її щоки показово рожевіють, погляд стає злегка затуманеним — вона починає майстерно вдавати, що сироватка правди (яку вона щойно знищила) нібито почала діяти. Вона розслабляє плечі, її голова трохи схиляється набік.

Вирішую зайти з іншого боку. Б'ю по специфічній зброярській темі.

— Магія предків — це чудово, — м'яко посміхаюся я, хоча всередині мене все закипає від азарту цього ментального поєдинку. — До речі, про предків. Мій офіцер безпеки помітив на вашому лівому зап'ясті досить специфічні мозолі. Такі зазвичай залишаються після тривалого використання коротких спарених клинків типу «стилет» із магічним заточками під зворотний хват. Дуже популярна зброя серед ліквідаторів таємних орденів. Що скажете на це, леді?

Чергова пастка. Бойовий маг знає, що мозолі від зворотного хвату стилету залишаються на внутрішній стороні долоні біля мізинця, а не на зап'ясті. Якщо вона почне виправдовуватися і вкаже на правильне місце — вона програла.

«Ітелія» раптом голосно і гигикаючи лагідно сміється. Вона ставить келих на стіл, підсувається ближче до мене і... нахабно бере мене за руку. Її долоня тепла, м'яка, але я відчуваю приховану силу в кожній її фаланзі.

— Ой, Крістіане... можна я буду називати вас Крістіаном? Тут же немає нікого... — лепече вона, заглядаючи мені в очі з абсолютно п'яною, закоханою посмішкою. — Ви такий кумедний! Які клинки? Це мозолі від п'яльців для вишивання! Мій батько змушував мене вишивати родинні герби годинами, це така нудна та важка праця! Але тепер... тепер усе зміниться, правда?

Вона зітхає, притискаючи мою долоню до своїх грудей, прямо туди, де під корсетом шалено б'ється її серце.

— Коли Його Величність Едвард тримав мене сьогодні за руки... о, Крістіане, я відчула, що закохалася в нього з першого погляду! Його очі... його корона... він такий величний, такий привітний, не те що ви, такий похмурий. Я зроблю все, щоб стати його королевою. Я буду найщасливішою в цьому палаці! Скажіть, а король Едвард любить вишиті сорочки?

Її слова про закоханість у мого брата б'ють по моєму его з силою фізичного удару. Ревнощі, гострі та отруйні, миттєво затоплюють мої думки. Я знаю, що вона бреше. Знаю, що це бездоганна гра шпигунки, яка намагається відвести підозри, виставивши себе меркантильною дурепою, закоханою в корону. Але бачити, як вона використовує ім'я Едварда як щит проти мене... це зводить мене з розуму.

Мої тіні в кабінеті різко здимаються, перетворюючи кімнату на суцільну темряву. Повітря стає крижаним.