Він завмирає біля столу, а тоді повільно переводить погляд на моє обличчя. Я чекала, що він одразу погодиться, можливо, навіть подякує за розуміння, але натомість отримую кілька секунд мовчання, протягом яких мені стає страшенно незручно.
— Ви справді цього хочете? — запитує він нарешті.
Від несподіванки я не відразу знаходжу відповідь. Бо це зовсім не те запитання, до якого я готувалася. Мені хотілося пояснити, що не збираюся створювати проблем на роботі, вимагати від нього якихось обіцянок або обговорювати те, що сталося. А він чомусь цікавиться моїм бажанням, і я раптом усвідомлюю, що не маю жодного уявлення, чого насправді хочу.
Точніше, маю. Просто деякі бажання краще залишати при собі, особливо коли вони стосуються чоловіка, який підписує тобі зарплатні відомості.
— Я хочу, щоб ми могли нормально спілкуватися, — відповідаю після короткої паузи. — Без цієї незручності. Ми ж дорослі люди, врешті-решт.
— І тому маємо вдавати, що нічого не сталося?
Його голос звучить спокійно, без докору чи насмішки, але від цього мені стає тільки важче. Я опускаю погляд на власні руки, помічаю червоні сліди на долонях від милиць і починаю без жодної потреби поправляти край светра.
— Ви самі тоді сказали, що цього не мало статися, — нагадую, намагаючись говорити якомога байдужіше. — Тож я подумала, що так буде краще для нас обох.
Олександр Маркович не відповідає одразу. Я відчуваю на собі його погляд і вже починаю шкодувати, що взагалі завела цю розмову. Краще б мовчки перевіряла свої документи, а він ішов би підписувати контракти чи займатися чим там іще займаються генеральні директори, коли не псують життя власним офіс-менеджеркам.
— Тоді я був переконаний, що ви не хотіли того поцілунку, — нарешті промовляє він. — І вибачився саме за це.
У мене пересихає в роті. Я підводжу голову й зустрічаю його погляд, намагаючись зрозуміти, чи він чекає від мене пояснень. Але Олександр Маркович більше нічого не додає. Просто стоїть навпроти, залишаючи мені можливість самій вирішити, чи продовжувати цю розмову.
І ось тут я остаточно панікую.
Бо можна було б сказати, що він помилився. Що я відштовхнула його не через поцілунок, а тому, що наступила на травмовану ногу. Можна було б пояснити все кількома словами, і тоді принаймні одне непорозуміння між нами зникло б. Але що робити після цього? Дивитися, як він реагує? Чекати, поки запитає, чи хотіла б я повторення? А якщо не запитає нічого?
Ні, дякую. На сьогодні мені вистачить хвилювань.
— Ну от, бачите, — кажу, натягуючи усмішку. — Суцільне непорозуміння. Тому я й пропоную залишити все в минулому. Нам же ще разом працювати, а я не хочу щоразу почуватися ніяково, коли заходжу до вашого кабінету.
Він трохи нахиляє голову, розглядаючи мене з тією уважністю, яка завжди змушує нервувати. У такі моменти мені здається, що Олександр Маркович здатен помітити навіть те, чого я сама в собі не розумію. І зараз він, мабуть, чудово бачить, наскільки непереконливо звучать мої слова.
— І як ви пропонуєте розв'язати цю проблему? — цікавиться він.
Я відкриваю рота, щоб відповісти, але жодна розумна думка не приходить у голову. Мені потрібно щось просте й зрозуміле, якісь правила, за якими ми зможемо спілкуватися, не повертаючись до суботи. І саме тоді мій язик, як це з ним часто буває, вирішує діяти без погодження з мозком.
— Можемо бути друзями.
Олександр Маркович повільно випростується. На його обличчі майже нічого не змінюється, лише брови трохи піднімаються, а в очах з'являється зацікавленість.
— Друзями?
Я вже й сама розумію, наскільки безглуздо це прозвучало, але відступати пізно. Тим паче ідея не така вже й погана, якщо не замислюватися над тим, що друзі зазвичай не цілуються на ґанку котеджу, доки в одного з них не підкошуються ноги. Хоча в моєму випадку останнє має цілком медичне пояснення.
— А чому ні? — запитую, намагаючись надати голосу впевненості. — Ми ж можемо спілкуватися без постійних суперечок. Ви іноді навіть буваєте приємною людиною, коли не намагаєтеся вирішувати за мене, ким я повинна працювати.
Він тихо сміється, і напруга в його обличчі нарешті зникає. Мені стає трохи легше, хоча я все одно не наважуюся довго дивитися йому в очі. Надто вже добре пам'ятаю, як вони виглядали в суботу, коли він нахилився до мене.
— Дуже щедра оцінка, — зауважує Олександр Маркович. — Особливо враховуючи, що ви досі збираєтеся виграти наше парі.
— Одне іншому не заважає. Дружба дружбою, а потрійна зарплата за розкладом.
Цього разу він усміхається вже відкрито, і я мимоволі відповідаю йому тим самим. Ось тепер він знову нагадує чоловіка, з яким я сперечалася в машині дорогою до «Синього Плеса», який дратував мене своїми зауваженнями й водночас умів так несподівано розсмішити, що я забувала, за що саме на нього сердилася.
— Гаразд, — погоджується він. — Якщо вам так буде комфортніше, можемо спробувати.
Я полегшено видихаю. Мені навіть здається, що тепер усе справді стане простіше. Ми визначилися, домовилися й нарешті можемо повернутися до нормального життя, де генеральний директор керує компанією, а я займаюся своїми документами й намагаюся не потрапляти йому під руку.
— От і чудово, — кажу, підтягуючи ближче папку. — Тоді не затримуватиму вас. Упевнена, у вас повно важливіших справ.
Олександр Маркович поглядає на годинник, але не поспішає до дверей. Натомість обходить стіл, бере одне з вільних крісел і підсуває його ближче до мене.
— Поставте ногу сюди. Так буде зручніше.
Я хочу заперечити, але щиколотка вже починає неприємно нити, тому обережно влаштовую її на сидінні. Олександр Маркович переконується, що мені справді зручно, а тоді забирає зі столу порожню чашку, яку хтось залишив біля моїх документів.
Від його близькості знову відчуваю цей клятий запах, і мені доводиться докласти чималих зусиль, щоб не дивитися на його руки. Неймовірно, але навіть після нашої геніальної домовленості мій організм уперто відмовляється сприймати Олександра Марковича як звичайного друга.
#198 в Любовні романи
#17 в Романтична комедія
#94 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 26.10.2026