Після обіду начальниця просить мене зайти до переговорної кімнати, де потрібно перевірити кілька документів перед відправленням партнерам. Я беру милиці, обережно підводжуся й вирушаю коридором, подумки проклинаючи людину, яка придумала розміщувати переговорні кімнати так далеко від нашого відділу.
Дорогою доводиться кілька разів зупинитися, щоб перепочити, і саме тоді з-за повороту виходить Олександр Маркович. Він розмовляє телефоном, тримаючи вільну руку в кишені штанів, але, помітивши мене, одразу сповільнює крок. Його погляд ковзає від милиць до папки, яку я незручно притискаю ліктем до боку, і брови його зводяться до перенісся.
— Так, я зрозумів. Передзвоню за десять хвилин, — говорить він у слухавку й завершує розмову, навіть не дослухавши співрозмовника.
Я мимоволі міцніше стискаю руків'я милиці. Ще кілька хвилин тому мені здавалося, що я цілком опанувала себе після нашої ранкової зустрічі, але тепер, коли він стоїть за якихось два кроки, ця впевненість кудись зникає. Найгірше, що Олександр Маркович виглядає абсолютно незворушним. Ні тобі збентеження, ні спроб відвести погляд. Звичайний робочий понеділок, зустріч у коридорі з підлеглою, яку він позавчора цілував так, що в неї досі іноді перехоплює подих від одного спогаду.
— Куди прямуєте? — запитує він, наближаючись.
— До переговорної. Маю перевірити документи перед відправленням партнерам.
Олександр Маркович переводить погляд на папку, а тоді простягає руку. Я не відразу розумію, чого він хоче, тому кілька секунд безглуздо дивлюся на його долоню.
— Давайте документи, Соломіє. Вам і без них незручно.
Заперечувати хочеться радше з принципу, ніж із будь-якої розумної причини. Папка постійно вислизає, милиця натирає долоню, а до переговорної ще добрих пів коридору. Тому я мовчки віддаю йому документи й отримую у відповідь короткий схвальний кивок, який чомусь дратує мене більше, ніж будь-яке зауваження.
— Дякую, — бурмочу, знову рушаючи вперед.
Він підлаштовується під мій повільний крок, хоча я чудово знаю, що зазвичай Олександр Маркович пересувається офісом так, наче кожна хвилина його життя коштує кілька тисяч доларів. Зараз же він нікуди не поспішає. Іде поруч, тримаючи мою папку, й навіть не поглядає на годинник, хоча щойно пообіцяв комусь передзвонити.
Мені страшенно хочеться, щоб він уже пішов у своїх справах. Не тому, що його присутність неприємна. Навпаки, саме в цьому й полягає проблема. Від нього пахне знайомим парфумом, у якому терпкі деревні ноти змішуються з цитрусовими, і цей запах надто легко повертає мене до суботнього вечора. До темного озера, прохолодного повітря, його піджака на моїх плечах. До того, як він ніс мене до котеджу, а я зовсім не хотіла, щоб ця дорога закінчувалася.
Я тоді могла б відсторонитися, щойно він поставив мене на ґанку. Могла подякувати й зайти всередину. Натомість залишилася стояти так близько, що відчувала тепло його тіла навіть крізь одяг. І коли він мене поцілував, я не просто дозволила це зробити. Я сама потягнулася до нього, забувши про все на світі, включно з травмованою ногою.
А тепер мушу йти поруч із ним офісним коридором і вдавати, що єдине, що нас пов'язує, — це папка з документами.
— Як доїхали вчора? — запитує Олександр Маркович, коли ми минаємо зачинені двері бухгалтерії.
— Добре. Дякую, що організували машину.
— Радий, що ви погодилися. Хоча, зізнаюся, готувався до значно довших переговорів.
Я мимоволі всміхаюся, пригадавши, скільки разів за останні дні відмовлялася від його допомоги. Іноді навіть тоді, коли вона мені справді була потрібна. Зрештою, він не винен, що я терпіти не можу почуватися безпорадною, особливо в його присутності.
— Не звикайте, Олександре Марковичу. Це був виняток.
Він повертає до мене голову, і я помічаю, як кутики його губ ледь помітно піднімаються. Мабуть, збирається щось відповісти, але зрештою лише запитує, чи не варто мені кілька днів попрацювати з дому. Я пояснюю ситуацію з авралом у відділі, хоча чудово розумію, що начальниця могла б обійтися без мене, якби справді не мала іншого виходу. Просто мені незручно було відмовляти, коли вона так просила.
Олександр Маркович вислуховує й нічого не коментує. Лише трохи сповільнюється, коли ми наближаємося до повороту, де підлога щойно вимита й ще пахне мийним засобом. Я обережно переставляю милиці, стежачи, щоб гумові наконечники не ковзнули по гладкій плитці, а він тримається поруч, готовий підхопити мене, якщо раптом утрачу рівновагу.
Це, мабуть, і є найгірше. Він не робить нічого особливого, не намагається фліртувати, не торкається мене без потреби, але я все одно надто гостро відчуваю його близькість. І що спокійніше він поводиться, то більше мені хочеться зрозуміти, що насправді відбувається в його голові.
Коли ми нарешті дістаємося переговорної, він відчиняє двері й пропускає мене вперед. Усередині порожньо, кондиціонер тихо гуде під стелею, а на довгому столі стоять кілька забутих чашок після ранкової наради. Я проходжу до найближчого крісла й з полегшенням сідаю, витягнувши травмовану ногу. Олександр Маркович кладе папку переді мною, але не йде одразу. Зупиняється біля столу, поправляє манжет сорочки й поглядає на мене, ніби хоче щось запитати.
Можливо, він просто чекає, поки я подякую. А може, теж згадує суботу. Не знаю, і ця невизначеність уже настільки мені набридла, що я раптом вирішую покінчити з нею просто зараз.
— Щодо суботи, Олександре Марковичу… — починаю, перш ніж устигну передумати. — Думаю, нам треба просто про це забути.
#208 в Любовні романи
#18 в Романтична комедія
#99 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 26.10.2026