10

Іномарка, дверцята якої мені відчиняє бос, всередині пахне дорогим шкіряним салоном і ледь вловимими нотками того ж деревно-цитрусового запаху, який я вже починаю підозріло добре впізнавати. Олександр Маркович відчиняє багажник, закидає туди мою валізу з такою легкістю, що я починаю сумніватися, чи точно поклала туди все необхідне. Книжки, наприклад… І гепається за кермо, поруч зі мною.

— П'ять годин дороги, — попереджає він, заводячи двигун. — Сподіваюся, ви не з тих, хто нудьгує в машині.

— Побачимо, — відповідаю, пристібаючись і намагаючись не думати про те, скільки саме способів зіпсувати цю поїздку в мене попереду.

Місто розчиняється за вікном, спершу спальні райони, потім заправки, потім поля, що тягнуться обабіч дороги нескінченним зеленим полотном. За годину я вже знаю напам'ять кожен указівник траси, а він знає, що я категорично не бажаю підтримувати з ним діалог, який він декілька разів намагається почати. 

— Кава, — оголошує він із тяжким зітханням, з'їжджаючи на заправку, коли мій шлунок починає видавати звуки, які годі приховати навіть за гучністю радіо. — Здається, вам не завадить.

Дивно бачити генерального директора "Вендор Груп" у гавайській сорочці, який стоїть у черзі за пластиковим стаканчиком американо поруч із далекобійником у засмальцованій футболці, і ще дивніше те, що це видовище чомусь зовсім не здається неправильним.

— З молоком, без цукру, — кажу, коли він питає, яку каву мені брати, і ловлю на собі короткий здивований погляд.

— Запам'ятаю, — киває він, і в цьому "запам'ятаю" є щось таке, від чого мені знову доводиться відвертатися до вітрини з чіпсами, аби приховати нервову усмішку.

Через годину зупиняємося вже на повноцінний сніданок у маленькій кав'ярні при дорозі, з дерев'яними столами, милими шторами у квіточку та стійким ароматом домашніх булочок. Бос замовляє собі омлет, я — сирники, і чомусь у цьому місці, сидячи навпроти нього та спостерігаючи за тим, як він поглинає шматок за шматком, мені добре, як ніде до цього.

— В мене щось на обличчі? — спіймавши мене на задивлянні, цікавиться, торкаючись пальцем кутика губ. 

І я, хитаю головою, червоніючи, як маків цвіт. Перед тим, як увіткнутися поглядом у свою тарілку, помічаю на його вустах легку посмішку. 

Він знав, що в нього нічого на лиці немає!!! І спеціально підколов. От же ж…

Коли ми повертаємося до авто, він вмикає тихо музику та, як ні в чому не бувало, цікавиться, чи не треба підкрутити кондиціонер, бо щось я дуже розчервонілася.

— Ви до самого “Плеса” будете підколювати? — бурчу у відповідь роздратовано.

І знову чую його хрипкий сміх, але поглянути не наважуюся. Роблю вигляд, що за вікном дуже цікавий краєвид, і мене взагалі не турбує дивна поведінка генерального директора.

— Ви не проти, якщо ми зробимо невеликий гак дорогою? — запитує раптом. — Треба на п’ять хвилин заїхати в одне місце.

Я може й була б проти, бо хочеться доїхати якнайшвидше та втекти від боса світ за очі, та я тут на правах зайця в електричці, тож відповідь однозначна. 

— Не проти.

Не запитую ні про те, куди ми їдемо, ні навіщо. Вперто стискаю губи, переконуючи себе, що це не моя справа, і взагалі зближатися з начальством – погана ідея. Хоч як би мене не розпирало від цікавості. Аж свербить, чесне слово.

П'ять хвилин, як з'ясовується згодом, — поняття відносне. Заїжджаємо на територію якогось приватного маєтку за високим парканом, де нас зустрічає охоронець із суворим виразом обличчя.

— Доброго дня, Олександре Марковичу, — бурмоче він розгублено.

Схоже, боса тут побачити не очікували.

Генеральний виходить із машини, коротко кидає мені "залишайтесь тут" і прямує до будинку швидким, напруженим кроком. Куди тільки й ділась його самовпевненість.

Сиджу в машині рівно сім хвилин — рахую, бо більше робити нічого, доки терпіння остаточно не закінчується. Автівка розжарюється на сонці, а невизначеність дратує більше за спеку.

Виходжу, вирішивши хоча б розім'яти ноги десь у затінку саду, що оточує маєток. Йду вздовж підстриженого живоплоту, розглядаючи доглянуті клумби, коли чую голоси — його, напружений, і жіночий, владний, з металевими нотками, які бувають тільки в жінок, звиклих отримувати бажане.

— Ти просто зобов'язаний прийти на вечерю в суботу, — долинає з-за рогу альтанки. — Я запросила чотирьох дуже пристойних дівчат, з хороших сімей, освічених...

— Мамо, я не буду сидіти на твоєму черговому огляді наречених, — відрізає він, і в голосі стільки втоми, наче ця розмова повторюється не вперше й навіть не вдесяте.

— Та чому?! — Материн голос злітає вгору, ображено й водночас вимогливо. — Тобі тридцять чотири, Сашо! Скільки ще ти будеш...

Завмираю за кущем, розуміючи, що вже запізно тихо відступити непоміченою — надто гучно рипить гравій під ногами щоразу, коли я намагаюся зрушити з місця. Роблю останній необережний крок, і саме в цю мить він розвертається.

Погляди зустрічаються.

— Тому що в мене вже є дівчина, — випалює він раптово, різко, дивлячись просто на мене.

Застигаю посеред стежки, наче хтось раптом вимкнув у мені всі функції, окрім кліпання очима.

— Соломіє, — кличе він, і в очах жодного натяку на жарт, тільки майже благальне очікування.

Ноги рухаються самі, без участі свідомості, несучи мене до альтанки, де на мене з відвертою підозрою й неприхованим оцінюючим прищуром дивиться жінка. Мабуть, якщо змити з неї три шари косметики, можна було б сказати, що вони з босом схожі. Принаймні, цим гострим зеленкуватим поглядом. Але волосся в пані пофарбоване в сліпучий блонд, а зростом вона ледь сягає його грудей. Що не заважає їй одним поглядом лякати до всирачки.

— Оце, значить, дівчина, — тягне вона, окидаючи мене поглядом з голови до ніг, і в цьому погляді читається все, що вона думає про мої легінси, розтріпане після поїздки волосся й загальний вигляд людини, яка щонайменше годину провела в машині.