8

Лиш наступного ранку я зрозуміла, що укладати парі із біг босом — не надто чесна гра, і нічим хорошим для мене не обернеться, але чомусь не подумала, що все буде аж настільки... масштабно.

— Скажи, клас! — штурхає мене раптом у бік Руслан, наш аналітик із третього столу, той самий, що завжди перший дізнається про будь-які новини задовго до офіційного оголошення і завжди готовий поділитися здогадками, приправленими власними теоріями змови.

— Ага, — невесело бурчу.

І не можу відвести погляду від оголошення на нашій дошці для задач.

"Увага! У п'ятницю увесь відділ у повному складі!!!! їде у відрядження на базу відпочинку "Синє Плесо"".

Так, про генерального тут ані слова, та я навіть не сумніваюся, що він там буде.

— Слухай, а чого ти така кисла? — не вгамовується Руслан, поправляючи окуляри й дивлячись на мене з тим щирим здивуванням людини, яка щойно отримала три вихідні дні за рахунок компанії і не розуміє, чому решта світу не в захваті. — Це ж корпоратив на природі. Озеро, шашлики, оплачений транспорт. Я вже й плавки шукаю.

— Просто не люблю несподіванки, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав природно.

Намагаюся заспокоїти себе тим, що це все параноя, і немає сенсу самому Олександру Марковичу пертися у відрядження хрін-зна куди. Однак, після вчорашньої розмови… одразу ж оце. Дуже дивний збіг.

— Ну, як знаєш, — знизує плечима Руслан. — А я особисто планую вперше за рік нормально відпочити, поки Марта Володимирівна щось там координує, а нам лишається тільки насолоджуватися.

Марта? Якщо організацією займається вона, то шанси, що це справді буде звичайний тімбілдинг без жодної участі генерального директора, стрімко наближаються до нуля. 

Дивлюся на оголошення ще раз, наче сподіваючись, що написане там раптом зникне, і взагалі, зараз продзвенить будильник…

Але нічого не відбувається.

Подумки зітхаю, вже прикидаючи, кого просити погодувати кота на вихідні.

***

У четвер нас усіх відпускають додому раніше — офіційно "для збору речей та організаційних питань", неофіційно, підозрюю, тому що наша начальниця не мала бажання терпіти цілий відділ, який замість роботи обговорює, хто з ким їде в одному автобусі, і як повз неї пронести саморобний алкоголь.

Додому лечу, вибудовуючи в голові чіткий план: речі, кіт, тітка Надя — саме в такому порядку, бо якщо переплутати черговість, точно щось забуду.

Спершу забігаю до найближчого магазину і, стоячи перед вітриною з тортами, довго й серйозно зважую, який саме варіант підкупу спрацює краще. Зупиняюся на медовику, найбільшому, який тільки знаходжу, і додаю до кошика ще пакет гречки, банку кави й пачку її улюбленого печива. Про смаки сусідки я знаю більше, ніж про власні фінансові плани на місяць наперед. Мабуть, тому, що я не надто екстравертна, а з пенсіонеркою в нас якось само собою налагодився контакт через Валеріана, коли я вигулювала його біля під’їзду.

— Куди це ти їдеш, Соломійко? — зустрічає мене сусідка на порозі, підозріло зиркаючи на пакет у моїх руках, наче вже наперед знає, з чим я прийшла.

— Тітонько Надю, — починаю з тієї самої улесливої інтонації, яку в дитинстві використовувала на батьках перед проханням про нову цяцьку, — усього на три дні. Відрядження з роботи, нічого не поробиш.

Вона мовчки забирає торт, зазирає в пакет із продуктами, а тоді зітхає, наче вже давно змирилася зі своєю долею запасної кото-мами.

— Неси вже свого нахабу, — махає рукою.

В два стрибки перетнувши майданчик, відчиняю двері своєї квартири та хапаю кота, що незадоволено сидить на порозі. Хто б що не казав, а він у мене розумака. Тільки-но побачив, як витягую валізу, з докором смикнув хвостом, схопив свою улюблену іграшку мишку та затаївся в коридорі.

А зараз, вловивши знайомий запах чужої квартири й, вочевидь, здогадавшись, що йому світять три дні преміального сервісу без жодних робочих графіків господині, навіть не пручається, коли я передаю його на руки тітці Наді. Зрадник. Хоч би удав засмученого.

— Веди себе пристойно, — цьомкаю його в маківку, поки тітка Надя вже мружиться від задоволення, приймаючи в свої обійми пухнасте руде щастя. — І не вимагай третю порцію корму, я попереджала.

— Та не переживай ти, все буде добре, — заспокоює мене сусідка, вже прямуючи з котом углиб квартири. — Їдь спокійно, розважайся.

Розважайся. Якби ж вона знала, куди саме я їду і з ким.

Повертаюся до себе, кидаю погляд на розкриту валізу посеред кімнати — напівпорожню, з розкиданим одягом, серед якого я вже двадцять хвилин не можу вирішити, чи брати з собою купальник, чи це буде занадто оптимістичним прогнозом щодо характеру цього відрядження.

Зрештою кидаю купальник у валізу теж. Про всяк випадок.