6

Падіння триває, здається, вічність і водночас якусь мізерну частку секунди. Встигаю тільки зойкнути, заплющити очі й приготуватися до зустрічі з холодною бетонною підлогою архіву.

Але замість підлоги мене зустрічають чиїсь руки. Міцні, впевнені, що змикаються навколо мене за долю секунди до удару. Від здивування аж розплющую очі, про що одразу ж шкодую. Мені не здалося… це справді генеральний директор, і він тримає мене в своїх руках.

— Гуп! — щось раптом із гуркотом приземляється просто на голову боса, і той видає короткий, здушений звук, щось середнє між лайкою і стогоном.

А коробка, обдавши нас хмарою кількарічної пилюки, скочується на підлогу.

— Живі? — питаю розгублено, боячись навіть поворухнутися.

— Не впевнений, — бурчить він, потираючи потилицю вільною рукою, тоді як інша й далі надійно тримає мене за талію.

І тут я нарешті усвідомлюю, наскільки близько наші обличчя. Настільки, що бачу кожну деталь: скуйовджене пасмо, що впало на високе чоло, як в куточках очей — не карих, як я думала, а глибоко зелених, з темнішим обідком навколо райдужки, залягли ледь помітні смішинки, попри роздратування. Відчуваю запах — деревний, з ноткою чогось цитрусового, і чомусь до безглуздя приємний.

— А ви… в порядку? — питає він, і в голосі вже нема тієї звичної командної інтонації, тільки щось насторожене, майже дбайливе.

— Н-ні, тобто так, — видихаю, і от тепер червонію так, що вже точно не через холод підвалу. — Дякую, що... що впіймали.

— Будь ласка, — криво посміхається.

Він обережно ставить мене на ноги, і я, все ще трохи хитаючись, одразу ж відступаю на крок назад, подалі від цього деревно-цитрусового запаху і зелених очей, які продовжують мене вивчати з надто уважним інтересом.

Погляд падає на розкидані по підлозі архівні теки. В мене мимовільно виривається істеричний смішок, бо на кожній з них я бачу цифру “2021”. Олександра Марковича ледь не прибила статистика за 2021-й рік, за якою я сюди й прийшла.

Присідаю, збираючи все, що випало з коробки при падінні, і роблю це якомога швидше, доки бос не оговтався та не почав діймати посадою помічниці.

Хоча, може хоч декілька кілограмів старих звітів добряче струснули його мізки, і він зрозуміє, що це дуже погана ідея.

Але чоловік нікуди не йде. Навпаки, присідає навпроти та допомагає запхнути останню теку, закриває коробку кришкою.

— Дякую, — бурмочу, не підводячи на нього погляду.

Але коли обхоплюю руками картонні стінки, великі теплі долоні раптом лягають поверх моїх, змушуючи заціпеніти. Мимовільно кидаю погляд на чоловіка, і той з готовністю хитає головою.

— Вона важка, — коротко кидає. — Просто… повірте.

Я спантеличена, однак, ледь стримуючи посмішку, прибираю руки. Спостерігаю, як легко Олександр Маркович підіймається разом із ношею. 

— Мені не вперше, якщо що… — все ж додаю, коли він впевнено крокує до дверей.

— Але востаннє, — невдоволено кидає через плече.

Плентаюся слідом, подумки визнаючи чергову програну битву. Здається, я взагалі не вигравала жодної відтоді, як уперше побачила цього чоловіка біля принтера.

Ідемо коридором до ліфта мовчки — я позаду, пильно роздивляючись власні босоніжки, він попереду, з коробкою в руках, яка, судячи з невимушеної постави, важить для нього не більше пакета з цукерками.

— Соломіє, — озивається він раптом, не обертаючись, коли ми вже стоїмо перед дверцятами ліфта. — Поясніть мені одну річ.

— Яку?

Двері розчиняються. Він пропускає мене вперед, тоді заходить слідом і нарешті дивиться на мене. Прямий серйозний погляд, від якого шкірою розсипаються сироти, а серцебиття пришвидшується.

— Чому ви так вперто не хочете бути моєю помічницею? — лунає в тиші тісної кабінки.