50. Не прощавай, а до побачення

— Саміре, я можу тебе попросити не ночувати сьогодні зі мною в лікарні? — шепочу, притулившись до нього. Не хочу, аби він зараз бачив мої очі. Інакше зможе розгледіти в них правду. — Волію спокійно подумати. На самоті мені буде легше опанувати свої страхи.

— Ти не любиш залишатися сама, — гучно зітхає у відповідь.

Бачу, як сіпається його кадик, привстаю навшпиньки й цілую його в шию.

Треба ж, а я думала Самір про мене нічого не знає, а він уже встиг зрозуміти, що коли я лишаюся сама – мені дійсно стає паршиво.

— Але, якщо ти наполягаєш, я не нав'язуватимуся. …Цілуєш і при цьому продовжуєш стверджувати, що ніколи мене не покохаєш, — констатує, бо не вірить жодному моєму слову про неможливість наших почуттів.

Правильно робить, що не вірить. Я закохалася в нього до нестями, але мені чомусь хочеться спробувати це виправити, стати такою, якою я була до зустрічі з Саміром Акаєвим. І тоді буде не боляче з ним розлучатися, тоді мені буде майже байдуже, що інша жінка народить йому дитину і що до цього вони провели багато гарячих ночей разом. Мій надзвичайно красивий фіктивний чоловік і ця породиста краля.

Дідько, як змусити себе про це не думати?

Мовчимо, обійнявшись. Наостанок кожною клітиною свого тіла всотую його тепло, його силу.

За останні два тижні моє життя вже кілька разів різко та непередбачувано перекинулося догори дриґом. Потрясіння за потрясінням. Не дивно, що мене «вибило з сідла». Причому, вибило конкретно. Денис зі своїм «секс — це не зрада», зірване весілля, знайомство з Акаєвим, шалена зачарованість його харизмою, фіктивний шлюб, аварія, втрата дитини, вагітна коханка… Де тут кнопка «стоп»? Я не в змозі все це вивезти. Тому й напрошується висновок, що нам із Саміром Акаєвим краще розлучитися. Половина проблем відпаде відразу…

— Гаразд, я піду. Але якщо передумаєш — я поряд, варто тільки мене набрати, — він не хоче йти, це видно. Тягне до останнього, скануючи мене своїм уважним поглядом, обіймає очима.

А коли нарешті виходить… стає так порожньо хоч криком кричи! Трясця, як у грудях пече… Моя душа вже за ним тужить та журиться. Серце намовляє зупинити, повернути, але я вперто продовжую стояти як укопана, доки його кроки не стишилися до мінімуму.

Я набираю, але не Саміра — Христю, вона як раз вчора придбала старенький вживаний смартфон.

Видихаю в слухавку одне-єдине слово:

— Терміново.

Звісно, ​​найкраща подруга примчала. Вдерлася до палати з непереборним бажанням мене врятувати. Христя вже з порога розуміє, що справа серйозна якщо я вже реву в подушку.

— Так і знала, що тебе не можна надовго лишати! Розповідай, що вже сталося? Зараз виведемо спільний знаменник і все стане зрозумілим, — плюхається поруч, обіймаючи мене.

— Вибач, що плутаю тобі всі плани, — схлипую.

— Не страшно, до Андрія все одно сестра приїхала, тож я там стала трохи зайвою. Знаєш, що він сказав, побачивши мене, коли сьогодні прийшов до тями? «Так і знав, що мені то все не почулося»! Одразу підбадьорився, — пирхає Христя. — Чоловіки такі цікаві, тут начебто сильний і непереможний герой, відважний та збіса небезпечний, а як прийшли йому робити укол — відразу почав мене соромитися.

— Я взагалі здивована, як це Андрій, побачивши тебе, не одужав за дві хвилини і не втік з лікарні. Ой, Христю, у мене таке трапилося…

Аби мій план спрацював, розповідаю їй із самого початку, начхавши, що підписала папери про нерозголошення. Нехай Акаєв мене тепер оштрафує, але я маю ввести подругу в курс справи і не розповісти про його нібито «бездітність» не виходить, це ключовий момент. Підтверджую, що я була вагітною від клятого Дениса і що Самір хотів зробити мою дитину своїм спадкоємцем. Розповідаю, що спочатку я погодилася на фіктивний шлюб, але потім все так віртуозно заплуталося, що я навіть не зрозуміла, в яку саме мить закохалася аж по вуха. Насамкінець ділюся з Христею найсвіжішою новиною: вагітна коханка, яка хоче повернути Саміра, а він навідріз відмовляється мене відпускати.

— Треба ж попереджати, щоб я заспокійливе з собою прихопила! Як можна таке розповідати людині на голодний шлунок, так і до виразки недалеко… Дінусь, я в шоках. У вас, як у турецькому серіалі! Залишилося тільки щоб хтось із вас ще й пам'ять втратив. …Вибач, хотіла пожартувати, якось розрядити обстановку, але з мене пруть лише дурні жарти, — сідає на ліжку, примружившись. — Та ти вже щось надумала?!

— Хочу поїхати. Втекти з лікарні прямо сьогодні.

— Здуріла? Офігенний чувак практично землю цілує по якій ти ходиш, а ти зібралася від нього втекти? Ти ж у нього втюрилася по самісінькі брови!

— Може він одумається і дасть цій Амалії шанс… Заради дитини…

— Діно, чого ти причепилася до цієї коханки, ніби світ перестане існувати, коли вона народить?! Адже ви не будете жити з нею в одному будинку. Ну будеш іноді чути про цю дитину, зате Самір дістанеться тобі. Я б нізащо від такого шансу не відмовлялася. Якщо не відпускає – значить любить, у цьому рівнянні складні дроби нам ні до чого. І якщо йому вдалося зачати – значить, у вас можуть бути свої діточки. Діно, я не бачу жодної трагедії, але я, звичайно, і не пережила всього того, що ти.

— Мені треба знайти себе, прийти до тями, побачити знаки. А поряд з Саміром це зробити складно, весь час уявляю його та Амалію разом. Ти мені допоможеш чи ні?

— Діно, втекти це тупо, він тебе скрізь знайде, — зітхає Христя, надувшись. — Ти навіть повз охорону біля дверей проскочити не зможеш.

— Зможу, якщо ми поміняємось одягом та телефонами. Вислизну на світанку, натягну сильніше капюшон твоєї кофти, вони подумають, що це ти.

— Супер, а я залишусь тут на «розстріл». І куди ти поїдеш? На край світу? — Христині моя ідея геть не подобається, але як справжня подруга вона дозволяє мені чудити, бо добре знає – іноді мені краще не заважати набивати власні гулі.

— До Ольги в Київ поїду. Столиця велика, Самір не одразу мене там знайде, — у відповідь на мої слова подруга виразно пирхає, закочуючи очі.