48. А зі мною залишишся?

Так дивно… ліки лише притуплюють біль, а дотики Саміра вбирають його повністю.

Це ж треба… всю ніч проспала, притулившись до його сильного гарячого тіла. І я не просто його обійняла – я забралася до нього під футболку, влаштувалась на його оголених грудях і відключилася під розмірене серцебиття чоловіка, який став для мене важливішим… за кисень.

Виявляється, у домашній розтягнутій футболці можуть цілком собі поміститися двоє, а лікарняне ліжко не таке вже й тісне.

Вік би ось так лежала, вдихаючи запах його шкіри.

Наша близькість це не про сексуальність, не про загравання вже не зовсім фіктивного подружжя. Це про виживання.

Якось так склалося, що Самір Акаєв став головною умовою, аби після того страшного падіння – я могла відчувати себе живою.

— Е-м-м... колись у дитинстві у мене було кошеня, — чую усміхнений голос Саміра. Цікаво, і давно він не спить. — Воно так само полюбляло забиратися до мене під одяг. Діно, тобі там зручно?

— Дуже. Тільки телефон у кишені твоїх штанів тисне.

— Це не… телефон, — натягнуто відповідає Акаєв, а потім не витримує та пирхає.

— Ясно ... принцеси на горошині з мене не вийшло, — вибираюсь назовні, тому що різко стало страшенно спекотно.

Знов осоромилася. Перевертаюсь швиденько на бік, аби він не бачив сум'яття на моєму обличчі:

— Саміре, мені вже набагато краще. Тіло не болить, порізи можна і вдома лікувати. Психіку також. Не хочу більше залишатись у лікарні.

— А зі мною? Залишатися хочеш?

— А що як ні, ти мене тоді відпустиш?

— Ні, не відпущу. …Чого ти боїшся, Діно? — Його рука лягає мені на стегна. Одним рухом власницькі підтягує мене до себе. — Сонце, визнай, тобі зі мною добре. Адже ми сім'я. Ось навіть спали разом… щоправда, не виймаючи «телефону» з кишені, — виразно зітхає.

А я не знаю, чи готова я до серйозних стосунків із ним, але вже у зовсім іншому форматі. Заплющуючи очі, досі бачу, як машина летить у прірву, в моїх легенях досі застигли залишки того жаху, який я не встигла викричати. А ще ця порожнеча у животі, до якої треба знову звикнути. Я й раніше не була секс-бомбою зі слів Дениса, а тепер, напевно, взагалі ні на що не здатна. А такий чоловік, як Самір, звик, щоб його задовольняли за всіма еротичними стандартами.

— Я всього боюсь. Шалено закохатися, помилитися, розбитися, знову втратити. Ти в мені розчаруєшся і потім тобі доведеться вигадувати делікатну відмазку, щоб розірвати наш шлюб. Тобі потрібна дитина, але не факт, що я завагітнію. Все й до цього було непросто, Саміре, а тепер стало ще складніше, — жалібно бурмочу і хочу, щоб він почав зі мною сперечатися, щоб переконав мене, дав надію.

— Діно... це твій стресовий стан згущує барви. Ти не думай, я все розумію. Знаю, що той кошмар, який ти пережила, ще довго переслідуватиме тебе. І щоб він тебе не наздогнав – поряд з тобою має бути хтось надійний та відданий, хтось великий і сильний, у чиїх обіймах ти зможеш ховатись від своїх страхів та сумнівів. Хтось, кому ти потрібна і хто потрібний тобі. Я тебе не кваплю, я не схиблений на сексі мудак. Але я завжди буду поряд.

— Чому, Саміре? Нащо я тобі здалася? Особливо тепер... ніякої тобі вигоди від цього шлюбу. Впевнена, довкола повно дівчат, які можуть тобі сподобатися, — так, зараз я не виблискую позитивом і не генерую іронічні шпички, я нестерпна, нещасна і розбита.

— Дівчат, з якими можна переспати довкола мене справді повно. І так було завжди, біля чоловіка з грошима постійно крутяться жінки. Але знаєш скільком з них я казав, що вони особливі та неймовірні? Нікому з них. Лише тобі. Діно, за цей короткий час ми з тобою багато чого пережили, — зітхає так, ніби збирає все своє терпіння в кулак. — Іноді, щоб зрозуміти, чи твоя це людина – достатньо кількох годин, розмови, погляду або жарту. Не люблю повторюватись. Ти моя дружина, і я не збираюся розривати контракт. Крапка. Поїдеш додому лише після того, як тебе ще раз обстежать. Я домовлюсь. І ти поїдеш не до батьків. Твій дім тепер там, де живе твій чоловік, — цмокнувши мене в маківку, підводиться з ліжка й шурує в душ.

Прислухаюся до звуків, своїх відчуттів. Чому мені досі здається, що нам не судилося бути разом, що аварія це знак?

    Новий день закрутився досить динамічно. Навіть не знаю, як Самір справляється з таким темпом та завантаженістю. Йому постійно дзвонять, пересилають листи на пошту та документи для електронного підпису. Я постійно чую його десь поряд, він перетворив цей поверх лікарні на свій офіс.

Як і обіцяв, мене знову оглядають лікарі, ближче до вечора у мене МРТ і якщо на знімках все гаразд – завтра я вже буду вдома.

У нього вдома, і це змушує мене панікувати.

Ну, де ви ще бачили таку дурепу, яка боїться стосунків з чоловіком, у якого закохана, який одним своїм поглядом розбирає мене на атоми і збирає знову, ніжно, владно?!

До кожного кабінету мене супроводжує охорона. Не розумію, навіщо вона тепер потрібна, бо всі, хто хотів мені за щось помститися – вже це зробили, але Самір навіть слухати не хоче мої заперечення.

Його затримав важливий дзвінок, а ми вчотирьох: я, медсестра, яка котить мене у візочку та двоє охоронців спускаємось на перший поверх до кабінету МРТ. Терпіти не можу цю машину, що гуде та вібрує, наче тебе затягує у колбу прямісінько до пекла. Всередині у мене щоразу починаються напади клаустрофобії, зчепивши зуби, ледве витримую до кінця це їхнє «дихайте – не дихайте».

— Дякую, я цілком можу одягнутися без сторонньої допомоги, — кажу медсестрі, якої раніше не бачила. Бо якби бачила – не забула б. Така красива чорнява жінка, висока, струнка, доглянута, з ідеальною шкірою та розкішним волоссям. Не знаю, навіщо вона стирчить поруч зі мною в роздягальні, скануючи мене таким уважним поглядом, що це вже навіть стає непристойним.

— Мене звуть Амалія, — видихає, наче думки мої прочитала. — Довелося грати в переодягання та використовувати знайомство, щоб потрапити до цього кабінету ще до твого обстеження, — її вступ мені вже не подобається, роблю спробу рвонути до дверей, але вона відрізає мені шлях. — Ні, Діно, вислухай мене, прошу. Я не збираюся тобі шкодити, навпаки, я дуже тобі співчуваю. Така страшна аварія та втрата дитини… біль та страх, які не так просто стерти з пам'яті.