45. Ревіти не будемо

Виринувши з темної глибини, повільно піднімаюсь на поверхню своєї свідомості. Усі відчуття та спогади повертаються так само плавно. Не різко, не безжальними ножами в груди й не обухом по голові. Хоч у чомусь пощастило.

Слабка спроба поворухнутися віддається болем у всьому тілі, наче на мені живого місця не лишилося. Чомусь найяскравіше відчуття – холод внизу живота, явно медичний мішок з льодом.

Я вже здогадуюсь… намагаючись упокоритися з цією порожнечею всередині. Він більше не плаче, а отже... його більше нема.

Дихати боляче, і це не фізичне відчуття. Це душа ниє... глухо, тужливо. У роті досі лишився присмак крові. Очі відкривати не хочеться, бо реальність нічим не краща. Я розчавлена ​​і фізично, і морально, і мені вже хочеться жаліти себе, перекладаючи весь мій біль на тих, хто в цьому винен.

А якщо... якщо я сама у всьому винна?

Спочатку вловлюю ворушіння десь поруч, а потім до щему приємний та знайомий запах чоловічих парфумів. Самір!

У неусвідомленому пориві сіпаюся, подаючись уперед, розплющую очі й... бачу його. Стривоженого, похмурого, стомленого, красивого. Повернувся, справді тут, поряд зі мною. Саме його я й хотіла побачити найпершим.

Схлипую зі стогоном й відразу опиняюся в його обіймах. Обіймає обережно, шепочучи моє ім'я. Сльози душать і я даю їм вихід, і чим голосніше я ридаю – тим міцніше притискаюся до його грудей, ніби намагаюся врости в його силу, у його впевненість, у його душу.

— То я втратила… втратила дитину? — захрипло бурмочу, тому що зірвала голос поки ми падали.

— Мені дуже шкода, Діно, — зітхає Самір, продовжуючи гладити мене по спині.

— Отже… тебе я теж втратила… — певно я страшна людина, бо втрачати Саміра для мене болючіше, ніж втрата моєї ненародженої дитини.

— Що означає мене також? Адже я тут, з тобою. Радію, як останній дурень, що в тебе немає жодного перелому, просто забої та синці.

— Як Андрій? — здригаюся, згадуючи його хрипи після аварії.

— Живий, але стан тяжкий. Травма черепа, переломи ребер та тазу. Не знаю чому, напевно, я чогось не второпав, але до нього пробралася твоя подруга. Сидить, тримає його за руку та розмовляє із ним.

Усміхаючись, продовжую заливатися сльозами:

— Тоді за Андрія можна не перейматися. Христя його з того світу дістане. ...Саміре, — знову з болем судомно схлипую. — Напевно, мене покарали за те, що я недостатньо сильно хотіла цю дитину, за те, що загорілася бажанням помститися батькові мого маляти...

— Дурниці кажеш, Діно! — Самір різко відсторонюється й відходить до вікна. Сідаючи на підвіконня, вивчає мене похмурою ніжністю своїх чорних очей. — Не звинувачуй себе, не шматуй собі серце. Це повністю його провина, адже саме Денис був в одній із тих фур. Він убив твою дитину і мало не загробив тебе з Андрієм. …Чому ти не розповіла мені про повідомлення з погрозами? — брови Акаєва критично стуляються на переніссі. — Ми перевірили твій телефон – і охрініли. Діно, якби ти вчасно розповіла… — замовкаючи, грає жовнами. Мотнувши головою, тимчасово закриває цю тему, дивлячись у вікно. — Твій колишній сяде і дуже надовго, я йому забезпечу «веселе» життя в блоці з головорізами.

Чомусь мене не надто шокує, що це саме Денис нас переслідував. А от ймовірність нашого швидкого розлучення з Саміром крає моє серце до пекельного болю.

— Наш контракт більше не діє, — тихо констатую і мої слова знову провокують його підійти ближче й схилитися наді мною.

— Попрошу ще раз перевірити чи немає в тебе струсу, тому що ти верзеш якусь дурню, — обережно обхопивши моє обличчя своїми теплими широкими долонями, ніжно торкається губами моїх вилиць, очей, чола, скронь і тільки потім губ. — Ти досі моя дружина, Діно. Бо я цього хочу. Контракт може розірвати лише одна людина. Я! І я поки не готовий тебе відпускати.

— Але... дитини вже немає, а тобі був потрібний спадкоємець...

— Справа вже не в дитині. Ми з тобою про це пізніше поговоримо, коли наберешся сил, — слухаючи його голос, заплющую очі й Самір знову бере паузу, щоб торкнутися своїми губами мого обличчя. Кожним ласкавим, майже невагомим поцілунком він втішає, співчуває, підтримує, дає зрозуміти, що справді поряд. Міг би злитися на мене, але чомусь не може, натомість збирає кінчиком свого язика мої солоні сльози, які продовжують мляво котитися.

Тобто я таки винна. У всьому. Якби розповіла про погрози, можливо, ми б того дня не покинули центр міста, було б більше охорони і Денис не ризикнув би…

Виродок знищив мій шанс на щастя, розтоптав колесами фури мої надії та вбив своєю ненавистю нашого малюка.

— Ти знову плачеш, — важко зітхає Самір. — Твоя мама теж плаче, тому я її до тебе не пустив. Вони там у коридорі. Покликати? Разом ви влаштуєте потоп.

— Ні, я хочу заспокоїтись. Не люблю рюмсати, — облизуючи солоні губи, дивлюсь на Саміра якимось жадібним, відчайдушним поглядом наче востаннє. — Побудь трохи зі мною. А потім я тебе відпущу, — сама не знаю, навіщо вкладаю в свою останню фразу якийсь фатальний сенс. Самір це відчуває й одразу супиться.

— Діно, можливо, ти не це зараз хочеш почути, але ти ще зможеш стати мамою. Я спеціально розпитав лікаря докладніше.

Справді, даремно він це сказав, бо мої ридання повертаються з новою силою. Адже я хотіла, щоб ця дитина була нашою, я в це повірила. Хотіла, щоб Самір полюбив у ній частинку мене, щоб ми були сім'єю.

— Боже, Діно, мене вбиває те, що я не можу зарадити твоїм сльозам. Піду покличу медсестру та твоїх рідних, може вони з цим краще впораються. Повернуся за годину, треба ще дещо залагодити, — подушечками великих пальців витирає мої щоки. — Білявочко, колись я тобі розповім, що я насправді пережив, поки летів до тебе з Києва і як я вдячний Всевишньому, що ти залишилася живою.

Медсестра, яка ввела мені заспокійливе – справді допомогла, а от тато з мамою не дуже. Їхні до смерті перелякані обличчя та скрушні зітхання лише зміцнили мене на позиції найнещаснішої людини в світі. Навіть Мар'ян цього разу не став моїм порятунком, бо мої сльози вивели з рівноваги навіть його позитивний пофігізм. Занадто багато співчуття у теплих словах, у їхніх очах, у дотиках. Додатковий стимул для мене почати себе безупинно жаліти.