43. Переслідування

За сорок хвилин до прийому в лікаря – мій охоронець матеріалізується немов із повітря. Хтозна, де він був, може, заряджався як той робот.

А я ж тільки-но всілася у своєму новому кабінеті, ніжки витягла, розслабилася, насолоджуюся тишею після балаканини Тімерлана. Нарешті він дав мені спокій, поїхавши обідати. Бачте, пан у місцевому кафе не їсть, йому витребеньки подавай. Наполегливо кликав мене із собою, та я відмазалася токсикозом, бо апетиту справді немає.

— Діно, нам вже пора, — коротко й сухо кидає Андрій.

— Бачу, що вже час. Сподіваюся, Самір Булатович цінує тебе за твою старанність, — мені от цікаво, цей суворий і мовчазний хлопець має хоч якісь емоції. Невже Христя з нього нічого не витягне?

   Андрій водить авто дуже професійно, обережно та напрочуд уважно. А коли йде позаду мене і якщо мені «пощастить» десь спіткнутися, бо я ж досі на підборах бігаю – він чітко ловить мене під руку. Коротше кажучи, Самір приставив до мене надійну няньку. Скоро, напевно, делегує йому обов'язок контролювати, що я їм та скільки. Навіть якщо Акаєв далеко – його контроль не слабшає.

   Лікарка вже на мене чекає, і не просто чекає – Віра Володимирівна горить бажанням познайомитися з дружиною самого Саміра Акаєва. Тому ставлення до мене на найвищому рівні, чемно, привітно, грамотно. Послухали, подивилися, зважили, взяли кров, поклали на кушетку поруч із апаратом УЗД. Сама я на цьому геть не розуміюся, але спостерігаю за обличчям моєї лікарки, вірю, що вона дійсно крута. І ось коли Віра Володимирівна спохмурніла, дивлячись на монітор – я теж трохи занервувала.

— Щось не так? Віро Володимирівно, будь ласка, кажіть, що бачите, — засовавшись на кушетці вже збираюся підвестися.

— Пані Акаєва, що за кіпіш? Ми ще не закінчили. Дівчинко моя, нам паніка ні до чого, вона лише краде твої сили. Мені не подобається серцебиття малюка. Воно слабке. Діно, тільки не здумай мені тут свідомість втратити. За цим станом потрібно спостерігати, а ще обов'язково покажемося перинатологу. І краще зробити це завтра. Запишу тебе до класного дядьки, він геній, якщо треба і операцію внутрішньоутробну проведе. Але для початку зробимо пренатальний скринінг. Не бійся, не фокусуйся на проблемі, бо навіть на такому терміні діти відчувають страх матері.

А я не можу не боятися, мені вже капець як лячно! Так хочеться, щоби хтось рідний стояв поруч й тримав мене за руку. Щоб заспокоїв, обійняв, прошепотів щось підбадьорливе на вушко.

Але поряд нікого немає…

Мій фіктивний чоловік невідомо чим зайнятий, біологічний батько дитини ще те дурко, йому не можна знати про мою вагітність, тата з мамою теж не хочеться турбувати, бо вони дужче за мене налякаються. Залишається тільки Мар'ян, який ні чорта не знає про те, як поводитися з вагітними і Христя. От вона б мені зараз знадобилася. Завтра точно візьму її із собою.

Вислухавши рекомендації лікарки та домовившись за завтрашню консультацію, повільно виходжу з кабінету тут же натикаючись на погляд Андрія, який уважно мене ним сканує.

— Набрати Саміра? — Миттю зчитує всі емоції з мого обличчя, розуміючи, що мені негайно потрібна підтримка.

Якби Самір був зараз поряд – це одне, а нити йому в слухавку...

Не можу навіть для себе описати протиріччя, які мене наразі роздирають. Я закохана у мого фіктивного чоловіка, я хочу бути для нього привабливою, незвичайною, позитивною, бажаною. А сльозливе бурмотіння по телефону сексуальності мені точно не додасть, це ж не в реалі потонути в його обіймах.

А ще хоч як мене тягне до Акаєва та я не знаю його на всі сто п'ятсот відсотків, як Христю, котра бачила мене і п'яну, і злу, і зажурену, і дурну.

— Я сама подзвоню йому трохи згодом. А зараз відвези мене до моєї подруги, — називаю адресу і не відмовляюся вчепитися за його лікоть, коли Андрій мені його підставив.

Зателефонувати Христі ніяк, її старий смартфон здох, а на айфон своєї мрії вона ще не назбирала, але я точно пам'ятаю, що подруга збиралася цілий день бути вдома, готуватися до іспиту. У неї нова ідея-фікс. Христя мріє стати стюардесою на шотландських авіалініях. Туди беруть рудих красунь. У тому, що вона красуня – Христя навіть не сумнівається, а що обмеження за віком – то це її геть не колише. Двадцять шість це вже ніби як забагато для стюардеси, але цю дівчину мало що зупинить на шляху до мрії.

Христя живе на іншому кінці міста, у промисловому районі, я там часто бувала і знаю дорогу, як свої п'ять пальців. Я теж водій, тому я в курсі, що на цій дорозі повно ям і їхати треба обережно. Тож відстань, яку можна проїхати за двадцять хвилин – чиргикаєш усі сорок. В одному місці взагалі перерили й довелося об'їжджати. А потім мені здалося, що Андрій звернув не туди, і я відразу ж поспішила йому про це сказати.

— Прокляття… Мені це не подобається, — проігнорувавши моє зауваження, неспокійно кидає погляд у дзеркало заднього виду.

Я теж обертаюсь та нічого такого не бачу. Односторонній рух, як завжди дві смуги, якась фура намагається нас обігнати.

— Андрію, що трапилося?

— Діно, ви пристебнуті? Хутчіш пересідайте на середину сидіння, сидіть рівно, щільніше притиснувшись до спинки. Коли скажу, потрібно буде швидко згрупуватися: обхопити голову руками і притиснутись грудьми до колін, — чітко віддаючи наказ, додає швидкості та набирає когось по телефону. — Везу дружину Акаєва… район Продзаводу… мене переслідує дві фури… намагаюся від них відірватися!

— Андрюхо, ти впевнений, що це переслідування? Фури там часто ганяють, — уточнює хрипкий чоловічий голос і напруга в салоні зростає у рази, вібрує, гуде, тисне на вуха.

Тремтячими руками ще раз перевіряю пасок безпеки, серце калатає вже десь у горлі, перекриваючи кисень, паніка до болю здавлює груди. У голові нав'язливо, на повторі пульсує лише одна думка: «Ми маємо вижити»!

— Стовідсоткова погоня… вони слідом за мною втопили сотку, — вигукує Андрій. — Я не знаю, що попереду. Ані розвернутися, ані кудись звернути можливості немає!