31. Із ним усе інакше

— У тому, що трапилося з Денисом, винен виключно він сам, — нарешті ставлю свій телефон на зарядку.

Не хочу читати новини чи коментарі під ними, у яких вистачає бруду. Якось різко захотілося захистити наші з Саміром стосунки чи їхню подобу від чужих очей.

— Та хто ж сперечається?! Так йому й треба. Не шкода ні крапельки. Але в мене є питаннячко, — каже Христя, вдивляючись у мене підозрілим поглядом своїх сірих очей. У неї завжди є питання, вона ще та чомучка. — Куди поділися твої почуття до Дениса? Хіба кохання зникає отак одразу навіть якщо серце розбите?

— Справжнє, мабуть, не зникає. Виходить, що я не кохала Дениса по-справжньому. Просто підлаштовувалася, просто пливла за течією і мені було комфортно. А ще хотілося догодити батькам, адже вони мріяли, щоб Денис Бойко став їхнім зятем. Та після його слів, що «секс — це не зрада», у мене з очей ніби пелена спала. Лопнула величезна бульба райдужних ілюзій та самообману. Почуття як ножем відсікло. Хороші моменти із ним чомусь взагалі не згадуються. Усередині залишилася тільки гидливість, бажання справедливості та відчуття ось цього особливого полегшення… Наче я лежала зв'язана на рейках, поїзд все ближче та в останню мить мені вдалося скотитися й уникнути загибелі.

— А з Саміром все інакше?

— Так, з Акаєвим все зовсім по-іншому, — відвертаюся, щоб подруга не побачила мого виразу обличчя. Знала б вона правду... — До речі, ми з ним сьогодні вечеряємо у ресторані.

— А ти ще пізніше не могла про це згадати? Ану марш мити голову! Нам ще потрібно вибрати тобі вбрання!

Повернувшись із ванної кімнати, якогось греця застаю в моїй спальні Андрія, а Христя вже встигла дістати з шафи мої найкращі сукні. Добре, що я замоталася в широкий рушник. Але охоронець на мене навіть не дивиться, він тим часом намагається спопелити поглядом Христину. Здається, вона його таки довела до сказу.

— А що…

— Що я тут роблю? Ваша подруга покликала мене, крикнувши у вікно, що ви перебуваєте у смертельній небезпеці, — цідить крізь зуби Андрій у відповідь на моє запитання.

— Звісно, тому що вдягнути на побачення не ту сукню — смерті подібно, — спокійно заявляє ця навіжена. — Діно, ти мірятимеш, а він, як чоловік, нехай оцінює.

— Це не входить до моїх обов'язків! Я вам не хлопчик на побігеньках! — гаркає Андрій. — Ще раз спровокуєте хибну тривогу… — насувається на цю безстрашну моську всіма своїми м'язами.

— І що ти мені зробиш, красунчику? Грізно тупнеш? Не треба так сопіти, це мене збуджує. А це для тебе погано, проблем потім не оберешся, — посміхається Христина і мені здається, що Андрій уже готовий її прибити.

Деяким хлопцям, які впевнені, що вони неперевершені у всьому, дуже не подобається, коли дівчата їх кпинять, помножуючи на нуль їхню перевагу.

— Буду за дверима, — глянувши на мене, кидає Андрій, скрипнувши зубами.

— Ти подивися, втік, — вдавано зітхає Христя, ледве стримуючи сміх. — Упевнена, він уже готовий зі мною одружитися.

— Впевнена, він уже замислився, скільки йому дадуть, якщо він тебе придушить! Яка ти кумедна, ой… я не можу, — вона сто відсотків вміє підняти мені настрій.

Самір подзвонив, як раз коли ми приміряли третю сукню, ніжно-блакитну, під колір моїх очей. Ще вчора я б тричі подумала і швидше за все не одягла б її через сміливий фасон. Та сьогодні я майже впевнена, що зупинюся саме на цій сукні, бо вона вигідно підкреслює мою витончену шию та красиві плечі. Якщо підняти волосся… Для «романтичної» вечері саме те, що лікар приписав.

Відповідаю не одразу. Не хочу, щоб Акаєв подумав, ніби я стирчу біля телефону, чекаючи його дзвінка.

Беру слухавку, порахувавши до десяти й заодно дочекавшись, поки Христина піде на кухню робити собі бутер чи може нерви Андрію. 

Відчуваю, що Акаєв мене слухає — і горло здавлює таке недоречне і таке незвичне хвилювання. Самір мене не бачить, а мене все одно обліпили розбурхані мурашки. Роблю вдих, закликаю на допомогу всю свою зухвалість й кажу:

— Алло. Привіт, Саміре. Перевіряєш як я чи будуть нові розпорядження?

— Хочу підписати шлюбний контракт не після, а перед вечерею у ресторані. Потрібно, щоб ти була готова до п'ятої вечора. Тамерлан якраз встигне на той час роздрукувати оновлену версію документа, — о, то він перестав розмовляти зі мною холодно та стримано, як раніше. Інтонація все ще владна, але голос став м'яким, оксамитовим, низьким, сексуальним. Трясця...

— Не поспішайте друкувати остаточну версію. По-перше, я хочу знати, що за зміни ти зробив. А по-друге, я також хочу додати один пункт. Щодо поцілунків та штрафів. …Саміре? — Я ще вчора вирішила, що ми маємо щось робити із цим бажанням цілуватися. Це заважатиме і фіктивному шлюбу, і нашим спробам стати друзями. Тому штрафи мають протверезити наші буйні голови. Але Самір не відповідає. Завис від здивування чи відволікся? Та ні, ніби дихає. — Хочеш я підскочу просто зараз і ми це обговоримо?

— Хочу, — ну, судячи з голосу, пан Акаєв трохи прифігів. Клас, це мені подобається.

Хапаю сумочку, кидаю в неї телефон.

— Ти куди? Адже казала, що зустрінетеся лише ввечері? Ми ще не все переміряли! — обурюється Христя.

— Плани трохи змінилися. Потрібно мчати до нього прямо зараз. Дякую за допомогу, сонце! — цмокаю подругу в щічку й вилітаючи з кімнати, кидаю охоронцю: — Вези мене до бізнес-центру твого боса!

— Гарний вибір, — десь на пів дороги, упіймавши мій погляд у дзеркалі заднього виду, коротко промовляє Андрій. Я розумію, що він має на увазі сукню. Напевно, мені справді дуже личить, якщо вже такий суворий мовчун зробив мені комплімент.

— Дякую, — теж коротко. Усі мої думки зараз про Саміра, про те, що за сюрприз на мене чекає. Чомусь здається, що зміни, які він вніс у контракт, мені не сподобаються.

Серце калатає в такт цоканню моїх каблучків, я прискорюю крок — і воно швидше гупає. Та що ж це таке, що за мандраж?

Цього разу двері до його кабінету відчинені. Секретарки немає, певно, пішла обідати. Чутно тихий голос Саміра. Може, розмовляє по телефону?