25. Я дівчина з характером

— Наталю Сергіївно, сьогодні я вже не повернуся, — звертається до секретарки і бере мене за руку.

Усі мають стати свідками наших близьких стосунків, аби потім мій живіт нікого не дивував.

Це лише угода, Діно. Він тримає тебе за руку саме тому. Не надавай великого значення, не надумуй зайвого, не прив'язуйся, так буде простіше.

— Не треба. Адже ніхто не дивиться, — вивільняю руку в ліфті. Тут тільки я та він. Навіщо цей фарс?

Самір мовчить. Спостерігає. Оцінює.

Виникає бажання схопити його за лацкани піджака, притиснути до стінки й вимагати озвучити свої думки. Дивиться він... Я хочу знати, що коїться в голові цього недосяжного, самовпевненого чоловіка. Але цьому бажанню доводиться наступити на горло, як і решті.

— Діно, ти так виразно зітхаєш, що мені починає здаватися, що я роблю щось не те, — виходячи з ліфта, Акаєв знову бере мене за руку, тільки цього разу стискає міцніше.

— Це через перепади настрою. Якоїсь миті мені хочеться тобі дякувати за все, а за хвилину вже кортить тебе вкусити, — зухвалість та іронія наразі моє спасіння.

— М-м-м... Мені подобаються обидва варіанти, — хмикає він.

От як мені його зрозуміти?

— Ми будемо у цирку без охорони? — цікавлюся, сідаючи у машину. Андрій кудись подівся. Самір, як я зрозуміла, часто їздить без супроводу. У фоє він переглянувся з якимсь накачаним амбалом, віддав розпорядження кивком і все.

— Не бійся, якщо на тебе нападуть маленькі мавпочки або клоун підійде надто близько — я сам тебе захищатиму.

— Ха-ха, Самір Акаєв вміє жартувати, — щоб не посміхатися, кусаю нижню губу.

— Насправді я багато чого вмію. Розкажеш мені про свої парасольки? — Виїжджаючи зі стоянки, кидає на мене короткий погляд.

— Так не цікаво. Їх треба бачити, тримати у руках. Тоді історія буде повною.

— Тоді пропоную на наступне побачення взяти одну з парасольок. Я із задоволенням послухаю і... помацаю, — він спеціально виділив інтонацією останнє слово чи мені так чується?

— А в нас будуть іще побачення?

— Так. Завтра. Я зроблю тобі пропозицію у ресторані. Подарую тобі обручку, ти її приймеш, глядачі це зафіксують. Після цього ми підпишемо контракт, — уточнює сухо, за фактом. Адже це просто угода, сюрприз і приємні моменти до неї не входять. Для нього ця фальш нічого не означає.

А мені так хочеться хоч трохи його збентежити.

— Саміре, що ти відчуваєш, коли торкаєшся до мене? — питаю спокійно, щоб він не відчув каверзи.

— Просто тепло твого тіла, — знизує плечима.

— А хочеш дізнатися, що я відчуваю, враховуючи мій стан та розпатлані думки, коли хочеться чи то вити, чи то бігти світ за очі? Щоразу, коли твої руки лягають мені на плечі, на талію чи торкаються мого обличчя – я відчуваю тебе… всередині себе. Тому що зараз мені дуже бракує чоловічої уваги. Сексу якщо простими словами. Пам'ятай про це, коли наступного разу обійматимеш мене на людях, демонструючи нашу «любов».

От і маєш, пан Акаєв зніяковів. Бідолашний настільки охрінів, що аж чоло спітніло. Він навіть зелений на світлофорі провтикав, допоки нам не почали сигналити ззаду.

— Я так розумію, це проблема? — хмуриться. Тепер мені ще цікавіше дізнатися про що він думає.

Звісно, я соромлюсь про це говорити. Так, я червона як той буряк, але я не можу мовчати. Чому я маю приховувати це в собі? Нехай Самір теж знає, які мене мучать потреби, якщо вже він зібрався стати батьком моєї дитини.

Я сама від себе в шоці, що наважилася поділитися з практично незнайомим чоловіком такими інтимними подробицями, але більше мені нема з ким поговорити на цю тему.

— Це проблема для мене. Я гадки не мала, що фізіологія вагітної жінки настільки непередбачувана, а бажання складно піддаються контролю. Іноді так хочеться... маринованих помідорчиків серед ночі, що аж дах зносить. А іноді хочеться цілуватися запоєм. Але ти головне сильно не переймайся, ти не повинен боятися моєї реакції, я на тебе кидатися не збираюся, — сподіваюся, тепер він буде торкатися мене набагато рідше і я на нього не залипатиму. І якщо мій фіктивний чоловік обходитиме мене десятою дорогою або триматиметься на відстані — є ймовірність, що я в нього не закохаюся.

— Діно, ти зараз стібешся з мене? Адже я все сприймаю серйозно! — сердиться. Емоції це добре.

— Просто намагаюся скрасити іронією гірку правду. Це гормони. Згодом мене попустить, тож наш шлюб збереже свій фіктивний статус. І взагалі… я тут міркувала і зрозуміла, що є чоловіки-помилки, такі як мій колишній. Є чоловіки-гавані, за яких треба виходити заміж, бо з ними спокійно. І є чоловіки-страждання, фатальні красені, супер успішні альфа-самці, яким краще бути одинаками, тому що зазвичай такі чоловіки не дістаються якійсь одній жінці, вони розпорошують себе на різних красунь. Це чоловіки на кшталт тебе…

— А є жінки, — перебиває мене. Зачепила таки. — Які лише однією своєю фразою нахрін підривають тобі мозок, так глибоко свою руку в душу засовують, кліпаючи своїми наївними очиськами, що починаєш сумніватися у власній адекватності. Вже починаю думати мені одразу на ходу вистрибнути або почати підшукувати собі хорошого психотерапевта?

— Ну нехай у мене гормони, а в тебе тоді що?

— Діно!!! — так красиво моє ім'я ще ніхто не гарчав. — Мене небезпечно виводити на емоції!

— Чому наші розмови щоразу такі... насичені? — мені здається навіть повітря навколо нас стає легкозаймистим.

— Я здогадуюсь про справжню причину, але не хочу про це говорити. Можливо, ми все ж таки змінимо один пункт у нашому шлюбному контракті, — відказує Самір, граючи жовнами.

— Який саме? — напружуюсь. Добалакалась на свою голову.

— Завтра дізнаєшся. Давай змінимо тему, — рубає словами. І чого так завівся? Адже я нічого такого не сказала.

— Ти давно був у цирку? — Змінимо так змінимо.

— Дуже давно. Ще у дитинстві.

— А що зробить тебе щасливим? — Це нейтральна тема, це ж не про нас. Але почувши моє запитання, Самір знову гарчить.