20. Заява про звільнення

Поки я одягалася і наводила марафет, у моєму житті знову щось змінилося. Розумію це одразу, як тільки бачу батька з телефоном у руці. Ми ледь лобами не стукнулися, коли я вилітала зі своєї кімнати.

— Доню, мені подзвонив Самір... Не знаю, звідки в нього мій номер. Та він запропонував мені зустрітися із ним завтра у його офісі й обговорити стратегію, як мені відокремити свій бізнес від компанії Бойків, щоб я від них більше не залежав. А ще він просив простежити, щоб ти не сідала за кермо. Ось. Там за тобою вже приїхали, — татові аж пече, так йому тепер хочеться крутити дулі Бойкам. Через це він навіть ладен відмовити мене їхати своєю машиною.

Дивує, з якою хірургічною точністю діє Самір, маніпулюючи мною через батька. Наче передаючи мені послання: «Будь гарною дівчинкою і я допоможу твоїм рідним».

— Він надіслав за мною водія? — сердито стискаю кулаки. Я люблю їздити сама і вмію водити.

— Машину з охороною, — киває тато. — Не знаю навіщо. Схоже, Акаєв дуже дбайливо до тебе ставиться.

— Йолки-двадцять... Ну, гаразд, — зітхаючи, повільно спускаюся. Увечері я з ним про це поговорю, принаймні спробую достукатися.

Перед нашим двором, сяючи своєю величчю, стоїть величезний чорний позашляховик, по-моєму, навіть броньований. Зовсім інша автівка, біля якої завмер підтягнутий чоловік у ідеальному костюмі.

Тільки-но я вийшла за ворота – він тут же відчиняє для мене задні дверцята.

— Пані Діно, вітаю! Мене звуть Андрій. Відсьогодні я буду вашим особистим охоронцем. Розпорядження пана Акаєва.

— Привіт, Андрію. А де ваші чорні окуляри? У кіно всі круті охоронці носять темні окуляри, — невесело жартую.

— Я крутіший, ніж якісь там містери Бонди, тому обійдуся без окулярів, — тон у мого охоронця теж куленепробивний.

— Ви збираєтесь ходити за мною тінню? Вас не пустять до посольства.

— Ми вже вирішили це питання. Сідайте в машину, Діно. На дорогах можуть бути затори.

Ось таке кіно, точніше життя...

На роботу встигаю вчасно, але мої колеги не приховують свого подиву, бо я єдиний перекладач, який має власного охоронця. У нас тільки дипломати користуються таким привілеєм і то тільки коли вирушають кудись з візитом.

Акаєв навіть тут наголошує на своєму статусі.

В обідню перерву мене знаходить Ліза, вона працює в команді, яка спеціалізується на «гастродипломатії», вони займаються організацією офіційних обідів під час дипломатичних зустрічей, переговорів тощо. Нас не можна назвати подругами, але ми з нею завжди нормально спілкувалися.

— Привіт, Діно. Сьогодні ти зірка програми. Усі на вухах від твого бурхливого особистого життя. А ми ж були впевнені, що ти в нас тихоня-мрійниця, яка випадково вивчила на відмінно три мови, а виявилося, що ти Діночка – секс-бомба, — хитро посміхаючись, Ліза сідає за мій столик.

— Ти про що? — Найменше мені хочеться ділитися з нею подробицями мого особистого життя.

— Ну як… буквально минулої суботи ти збиралася заміж за свого бізнесмена, а сьогодні за тебе замовляє слівце Самір Акаєв, приставивши до тебе охорону, наче ти якийсь рідкісний скарб, — Ліза багатозначно знизує плечима. — Ти в інстаграм давно зазирала? Там твій колишній поділився своєю любовною трагедією.

Цієї фрази достатньо, щоб я схопилася за телефон. Аби побачити, що ця падлюка запостила, мені ще потрібно розблокувати його в інстаграмі.

Заходжу на його сторінку… То он воно яке… кохання Дениса Бойка. Моє фото, на якому написано великим червоним шрифтом «ШЛЬОНДРА». І його коментар:

«Вона кинула мене біля вівтаря, промінявши мене на іншого, розбила мені серце й втоптала його в бруд... Як після цього вірити дівчатам? Вірити у кохання? Знайте, якщо зі мною щось трапиться, якщо я постраждаю – у всьому винен Самір Акаєв»

— От шмат лайна, — шиплю собі під ніс й роблю скрін. Може на згадку, а може, покажу Саміру. — Нестямно радію, що моє яскраве особисте життя, розвіяло вашу сіру нудьгу, — підводжуся з місця.

Не збираюся виправдовуватися, плітки вже поповзли. Не про таку популярність я, звісно, мріяла, але «завдяки» Денису про наші стосунки з Акаєвим тепер усе місто дізнається, до цирку вже можна не ходити. У мого колишнього пів мільйона підписників, їхні коментарі я вже читати не стала, бруду й стресу мені вже й так вистачає.

…Різке запаморочення змушує притулитися до стіни. Двадцять метрів не дійшла до кабінету консула. Сьогодні він мав вирішити, хто з перекладачів полетить разом із ним до Парижа. Якщо чесно, я дуже сподіваюся, що оберуть саме мене.

— Обіпріться на мою руку, — лунає ззаду, нагадуючи мені, що Акаєв приставив до мене наглядача.

— Дякую, сама впораюся. Самір Булатович найняв вас як охоронця, а не як поводиря.

— Він попереджав, що іноді ви можете вибухати. В такому разі я повинен діяти у ваших інтересах, але на власний розсуд. Тож ви або дозволите мені проводити вас до кабінету або я силоміць везу вас додому, — відповідає він мені вбивчо-спокійним голосом, змушуючи прийняти його допомогу.

— Петре Сергійовичу, не завадила? — Заходжу до консула, Андрій залишається за дверима.

— Привіт, Діно. Якраз збирався тобі дзвонити. Якщо ти розраховувала летіти зі мною до Франції, то мені доведеться тебе розчарувати, — Петро Сергійович співчутливо підтискає губи.

— Я можу дізнатися, чому ви мене не обрали? Ви теж повелися на плітки із соцмереж? — Саме в цю хвилину мені хочеться придушити Дениса власними руками. Принизив, розтоптав і продовжує знищувати все, що мені небайдуже.

— Зустріч планується на державному рівні. Ти знаєш, наскільки важлива репутація кожного в нашій делегації і перекладач не виняток. Це один момент. Другий важливий момент – Самір Акаєв. Він чітко дав зрозуміти, що буде проти твоїх поїздок закордон. Акаєв має серйозний вплив у нашому місті, тож нам вигідніше не сваритися з цією людиною.

— Ясно, — за хвилину проживаю всі сім стадій прийняття неминучого, настрій на критичному мінімумі, і я чекаю того моменту, коли мені стане по барабану. — Чи доцільно мені за цих обставин триматися за роботу у посольстві?