18. Заручник моїх страхів

Я не маю наміру сподобатися Саміру Акаєву як жінка, в моєму випадку це нереально, я не його типаж, та й у мене зараз голова іншим забита. Тому виходжу як є – у піжамі. Як то кажуть: без блиску на губах та свічки в одному місці.

Він справді примчав через п'ятнадцять хвилин і на вулиці справді неприємний вітер.

Забираюсь на переднє сидіння і мовчки пристібаюся під його важким уважним поглядом. Чіпко слідкує за кожним моїм рухом.

В салоні вмить завібрувала напруга, яку я притягла із собою. Шкіру поколює, душу ятрять заплутані почуття.

Дивно, та коли він поруч – відповідальність за прийняття такого важливого рішення тисне на мене значно менше, ніби половину я навмисне перекладаю на Акаєва.

— Вибач, що все ось так... по-дурному, — зітхаю, дивлюся куди завгодно, аби тільки не на нього.

— Ти не казала, що у нас намічається піжамна вечірка.

— Тебе бентежить моя піжама? — Трохи ніяковію, трохи дратуюсь.

— Це дуже інтимно, Діно, — відповідає стримано, з тінню докору навіть. Наче я порушила його особисті кордони.

— Знову перепрошую. Мені в найближчі кілька років інтим не світить, тож я про це якось не подумала. Сходити переодягнутися? Адже я не знаю, наскільки сильно мій зовнішній вигляд тебе травмує? — мій характер наразі проявляється не в найкращих рисах, виною тому нервова напруга, мабуть.

— Мені тебе покатати, щоб ти заспокоїлася? Чи одразу розберемо питання, які не дають тобі спокою? — Самір не сердиться, але інтонацією дає зрозуміти, що його терпіння має обмеження.

— А можна й те, й інше?

— Можна. А ти не будеш злючкою?

— Саміре, це не злість ... — відчуваю, як починають тремтіти губи, а не очі навертаються сльози.

— Діно, що лякає тебе найбільше? — Машина м'яко рушає з місця і його тон теж стає трохи м'якшим.

— Все. Моя хоробрість і рішучість несподівано вивітрилися. Мене лякає, що для моїх рідних буде надто підозріло, якщо я переїду до тебе за два тижні. Що коли через сім місяців народиться дитина – моя мама про все здогадається, вона ж не дурепа, вона знає, який вигляд мають доношені та недоношені діти. А якщо сказати, що ми з тобою вже давно спимо… то чим я краща за Дениса? Я боюся, що вони будуть дивитись на мене як на… шльондру. А ще я чудово розумію, що ти здоровий дорослий чоловік і ти не відмовлятимеш собі в сексуальних стосунках. У тебе, напевно, є коханка і ти продовжиш з нею зустрічатися, тому що фіктивний шлюб це не про вірність. А люди, які знатимуть про це, з мене сміятимуться. Особливо, коли за рік ми розлучимося. Мене лякає, що через рік я стану розлученою покинутою жінкою з дитиною на руках. Одна. Без майбутнього, без реальної підтримки, бо дізнавшись про мою брехню – мої близькі від мене відвернуться. І та купа грошей, яку ти мені пообіцяв, якось мало мене заспокоює. Мене навіть лякає те, що після того, як я щойно тобі виговорилася, ти остаточно вирішиш, що я істеричка й висадиш мене десь на трасі, — і це я йому ще не все сказала.

— За останнє можеш не переживати, — тихенько хмикає Самір. — Не висаджу. Триндець… Діно, оце ти себе накрутила. Взяти хоча б чужу думку. Вона не повинна мати такої влади над тобою. Тільки мені це дозволено, — ніби жартує. А може й ні.

— Я тобі не належу.

— Належиш, Діно. Інакше я не летів би до тебе серед ночі. Послухай, я не вмію вирішувати проблеми, які ще не трапились, але там де можна, я завбачливо постелю соломки. Давай розгрібати справи в міру їхнього надходження. Так, за два тижні я заберу тебе до себе. Скажемо, що закохалися, жити одне без одного не можемо. І ніхто не має права заборонити. Так, переспали кілька місяців тому, бо твій колишній уже тоді тебе до цього підштовхував. Нехай вважаюсь, що сталося саме так. Яке їхнє діло? Твої рідні від тебе не відвернуться, бо ніхто й ніколи не повинен дізнатися правду, Діно. …Розумію, тобі складно тримати це в собі. Але така вже ціна. І повір, ніхто з тебе не сміятиметься і не жалітиме, бо я не збираюся мутити інтрижки і потай з кимось зустрічатися заради любощів. Є способи, як упоратися з потребою в сексі без сторонньої допомоги. Розповісти які?

— Не треба, — червонію, закусивши губу.

— Чудово, хоч б щодо цих нюансів не морочитимеш собі голову. Діно, пропоную стати друзями, командою. Ти ніколи не будеш покинутою, у тебе завжди буде моя підтримка. Тому що у нас буде НАША дитина. Так, через рік наш шлюбний контракт анулюється і ми будемо вільні робити, що схочемо. Цей рік буде тестовим і навряд чи ти витримаєш мене довше. Бо я нестерпний! Впевнений, за кілька днів до закінчення терміну – ти будеш радісно сидіти на валізах.

— Угу, може, за цей рік підшукаю собі нового кавалера, — якщо він дозволяє собі іронію, то і я можу.

Ось тільки після моїх слів Самір чомусь до скрипу стискає шкіряне кермо:

— Протягом цього року тобі не можна звертати увагу на інших чоловіків, — вимовляє рівним тоном, за яким можна приховати будь-що. — Завтра ти матимеш можливість уважно вивчити наш шлюбний контракт.

— А мріяти про інших хоч можна? — я вже не знаю чи мені сміятися, чи плакати.

— Діно, я розумію, що тобі зараз важко…

— Ні, Саміре, не розумієш. Через рік ти залишишся таким самим успішним і красивим. А я наберу зайві кіло, моє тіло спотворять розтяжки, додадуться ще якісь «сюрпризи», і я вже ніколи не буду такою, як зараз. Все це сприймалося б інакше, якби Денис не виявився такою сволотою, якби я чекала дитину від коханого чоловіка, оточена його любов'ю та турботою. …Що ж ​​вдієш, я сама у всьому винна. Але чомусь при цьому виношу мозок тобі, — зітхаю, поводжуся не надто гарно, але мені була потрібна ця відверта розмова з моїм ниттям та його аргументами.

— Сподіваюся, що за цей рік я відучу тебе скиглити, — його манера ховати за рівним тоном емоції починає мене напружувати.

— Ого... Як саме? Залякуванням?

— Любов'ю та турботою, Діно. Дружньою любов’ю і дружньою турботою. Ми впораємося, тобі треба лише трошки мені довіритись.