17. Я не істеричка, але…

— Думаєш, у тебе з цим Акаєвим закрутиться щось серйозне? — Запитує Мар'ян, постукавши в двері моєї кімнати після вечері.

Брат за звичкою сідає на стілець, розвернувши його спинкою до себе, спирається на неї й свердлить мене допитливим поглядом.

Пакет із ліками був запечатаний, тож він не міг побачити вітаміни для вагітних, але мене не полишає відчуття, що Мар'ян здогадується, що я замутила із Саміром не просто так.

Він надто добре мене знає. Кажу ж, між нами особливий зв’язок.

От він би швиденько втопив своє гірке розчарування в гульках, міцних напоях або у нових стосунках, але не його мрійлива сестра-домосідка, яку навіть її найкраща подруга не завжди може вмовити пройтися магазинами або завалитися на якусь приватну вечірку. Мар'ян мене підтримав, переконуючи батьків, що мені треба розвіятися, але, якщо по-чесному, він не вірить, що я піду у відрив.

Блін, як же ж хочеться розповісти йому правду. Ледве себе стримую. Здається, зараз зроблю вдих і все як на духу випалю.

Впевнена, Мар мене не здасть, але… я не можу зрадити довіру Саміра. І не тільки тому, що підписала договір про нерозголошення, а тому, що я дала йому слово, ось така я, трясця, правильна.

Хоча брешу батькам, брешу братові. Якась неправильна логіка моєї правильності. Заспокоюю себе тим, що це заради дитини, заради її майбутнього.

— А чому б не спробувати? — зітхаючи, роздивляюся помпони на своїх капцях, аби тільки менше зустрічатися очима з Маром. — Самір порядний чоловік, ще один завидний наречений, — гірко посміхнувшись, струшую волоссям.

— Я тут поліз, почитав дещо про нього. Списався з однією знайомою дівчиною, котра якось працювала помічницею його домробітниці, — Мар'ян задумливо чухає потилицю. — Так от у цього хлопця жорсткі вимоги та незламні принципи. Тому він досі неодружений, жодна під його стандарти не підійшла. І найцікавіше – йому подобаються брюнетки.

— А де написано, що всі хлопи до тридцяти п’яти зобов’язані одружитися? Людина в пошуку і не нам судити його принципи. Ти теж досі неодружений, хоча тобі вже скоро двадцять вісім, і не кажи мені, що чоловічий підлітковий вік триває аж до тридцяти рочків! — фиркаю, не погоджуючись з тим, куди він хилить. — Ну, не зустрілася йому підходяща брюнетка, вирішив перейти на білявок заради різноманітності, — не знаю, що я розповідатиму братові, коли через два тижні Акаєв вимагатиме перевезти мої речі до нього.

Мені ще треба обговорити з Саміром купу нюансів і делікатних питань перш, ніж я підпишу той шлюбний договір.

— Ну, почнемо з того, що я не завидний наречений, не офігенний багатій і не запаморочливий красотун, за яким бігають натовпи довгоногих мисливиць за грошима. Я якщо й одружуся, то вже після сорока, коли вдосталь нагуляюся, — сміється цей «непримітний скромник».

Насправді мій брат дуже симпатичний хлопець і до нього постійно липнуть дівчата, незважаючи на те, що він підробляє в цирку і їздить туди на велосипеді. Хоча в нього є досить крута автівка, батьки подарували, але Мар все одно віддає перевагу своєму спортивному велику в пику батькові через їхні постійні терки.

— Сестричко, просто я не хочу, щоб тобі знову розбили серце. Зважаючи на все, Самір Акаєв дівочі серця розбиває систематично. Будь ласка, не закохайся в нього. Чуєш? Погуляй та відпусти. Краще ми знайдемо тобі скромного правильного ботаніка, який теж щось колекціонує.

На очі навертаються сльози. І це не гормони, у мене завжди так, коли за душу беруть відверті розмови, вірші, фільми.

— Мар… здається, я давно не казала тобі, що дуже тебе люблю, — розчулившись, ковтаю гіркий клубок і йду обіймати брата.

— Дуже давно. Востаннє це сталося, коли шість років тому мені вирізали апендицит, — сміється він.

— Ти що записуєш? — шморгаю носом.

— А як же! Веду спеціальний щоденник, — поплескує мене по спині. — Мала, я теж тебе люблю і хочу, аби ти була щасливою. …Хто це тобі вже видзвонює?

— Христя, — дістаю телефон, але не поспішаю відповідати, бо подруга любить висіти на слухавці годинами.

— Гаразд, балакайте, не заважатиму, — весело підморгнувши, Мар'ян іде до дверей, а я притискаю телефон до вуха.

— Дінусику, привіт! Коротше, мені тут прийшла така чумова ідея! А давай цими вихідними рвонемо до Марічки у Київ? Потусимо, вивітримо з голови ідіотів, які змусили нас плакати, знайдемо собі нові пригоди з гарними руками та губами, — Христя вже давно милиться з'їздити до нашої однокласниці, яка два роки тому переїхала до столиці.

— Не можу, у мене вже є плани на вихідні, — зітхаю і поки що не наважуюсь розповісти їй про Акаєва, інакше вона затероризує мене питаннями. Завтра… після цирку скажу.

— Тоді давай зараз кудись сходимо. Не так вже й пізно. На набережній сьогодні грає джаз-бенд «Камбала», тобі вони подобаються. Поштовхаємось серед місцевого бомонду.

— Я сьогодні скисла та розклеїлася, хочу просто завалитися спати і ні про що не думати. Тож набережна також скасовується, пробач, — розумію, подруга хоче як краще, але я гадки не маю, що мене зараз може відволікти.

Глибоко в душі я досі офігіваю... Я залетіла від хлопця, якого більше ні бачити, ні знати не хочу. Я збираюся фіктивно вийти заміж за чоловіка, якому конче потрібний спадкоємець, але через рік цей чоловік, давши моїй дитині своє прізвище і безбідне майбутнє, викреслить мене зі свого життя. І що я робитиму потім? Як не заплутатися у власній брехні?

— Хочеш приїду до тебе з купою ласощів? Подивимося твій улюблений кінчик у двадцятий раз? — Справжня подруга не здається, а мене дико гризе совість, що я не можу їй всього розповісти.

— Киця, дякую, що турбуєшся. Я це ціную… правда. Але давай іншим разом?

— Гаразд, відчеплюся від тебе ненадовго, а завтра почну діставати з подвоєною силою. Киснути та розклеюватися – це не наш профіль. Продовжиш рюмсати — дам по сраці, — сміється Христя. — Обійняла, перевернула, поставила!