14. Помилка чи справді вихід?

— Мені треба переспати з цією думкою. Моє життя може перевернутися догори дриґом. Тому я хочу бути впевнена, що не припускаюся помилки, — переодягнувшись, намагаюся запхати забруднену блузку в сумочку. Буде в мене тепер дві однакові.

— Залиш цю кофтинку мені на згадку, — підійшовши ближче, Самір вихоплює блузку, зминаючи її в своєму кулаці.

Тю… Щелепа у мене, звичайно, трохи відвисла. Навіть водички захотілося сьорбнути, щоб розблокувати моє зніяковіння.

— Навіщо вона вам? Такий фетиш? Не бійтеся, я нікому не розповім. Але мене трохи бентежить думка, що ви її нюхатимете та розглядатимете…

— Діно, не мели дурниць. Не буду я її нюхати, у мене все гаразд із головою. Просто хочу зберегти на згадку, якщо ти приймеш мою пропозицію. Або почну колекціонувати жіночі блузи, — дарує мені чергову стриману посмішку, намагаючись контролювати кожну свою емоцію.

Знову стукають у двері. Розслаблятися йому не дають. На цей раз Самір кладе на стіл стос документів, але на підпис підсовує мені лише один із них.

— Договір про нерозголошення. Решта стане у нагоді тільки якщо ти скажеш «так».

Читаю по діагоналі, тягнуся за ручкою, Акаєв поспішає мені її подати, наші пальці мимоволі стикаються і мене знову обпалює наче окропом. Так дивно… Зовні такий закритий, холодний чоловік, а дотики такі гарячі. І це при тому, що цей чоловік до мене геть байдужий.

Я теж ним не хворію і не причарована, але енергетика в нього як не крути незабутня. Як подумаю, що ставши його фіктивною дружиною, мені доведеться прикидатися люблячою та ніжною, терпіти його поцілунки в щічку… і так паршиво чомусь стає на душі. Жодних почуттів… А якщо вони таки виникнуть? Що ж ми тоді робитимемо? Припустимо я не в його смаку, я зі свого боку теж не планую його спокушати, але хімію неможливо контролювати. Ох… ризиковано все це.

Підписавши договір, дивлюся на годинник. Замість п'яти хвилин я забрала в нього майже дві години. Капець, яка щедрість з його боку.

— Мабуть, мені вже час, — бурмочу сама до себе.

— Діно, ти на машині?

— Ні, я приїхала на таксі.

— Тоді я тебе відвезу!

— Але…

— Це не обговорюється! — тон, з яким марно сперечатися. І часто він так зі мною розмовлятиме?

Спускаємося до підземної парковки. Так незвично… наче в якійсь паралельній реальності. Ще кілька днів тому я навіть уявити собі не могла, що Самір Акаєв відчинятиме мені передні дверцята свого авто і акуратно підтримуватиме мене під лікоть доки я не сяду.

У салоні прохолодно. Пахне сандалом та металом. Його територія, його правила.

У мене в голові не укладається цей фіктивний шлюб. Мені здається, це буде суцільна незручність та складнощі. А з іншого боку, вибір у мене невеликий. Або-або. Погано, що я ні з ким навіть порадитись тепер не можу. А так хочеться розповісти Мар'яну чи Христі, послухати думку близьких людей. Може, я збираюся зробити найбільшу помилку в своєму житті і не розумію цього?

— Діно, ти засмутилася чи дуже замислилася? — Самір зчитує мої емоції на раз-два, вивчаючи мій профіль короткими прицільними позирками.

Якщо я озвучу йому свої сумніви, він, напевно, спробує мене заспокоїти і запевнити, що це найвигідніша угода в моєму житті. Ось тільки мене все одно це дуже бентежить.

— Саміре, у вас є кохана жінка? З якою б ви дуже хотіли мати дитину, але зі зрозумілих причин не можете? Просто… я хочу знати хто ще братиме участь у вихованні моєї дитини, якщо ви вже зібралися бути хорошим батьком навіть після анулювання нашого фіктивного шлюбу? — я ще не народила, але вже не хочу, щоб якісь тьоті займалися моїм малюком, коли він гостюватиме у свого «батька».

— Якби в мене була по-справжньому кохана жінка, я не став би пропонувати тобі цієї угоди. А що станеться в майбутньому… Я не можу наперед передбачити, як складуться наші долі, Діно. Можливо, після нашого розлучення ти зустрінеш гідного чоловіка. Можливо, я… дозволю комусь бути поряд зі мною. Так чи інакше в житті твоєї дитини буде хтось ще окрім нас, але саме від нас залежить, наскільки сильно ці люди будуть втручатися у процес виховання. Від себе хочу сказати, що нікому цього не дозволю. Ніхто не посміє образити нашу дитину. …Тебе мучить ще щось? — отже, хтось у нього таки є.

— А якщо почуття… ну… між нами все ж таки виникнуть? Ми ж живі люди, трапляється… всяке, — боже, я ще жодного разу в житті так не червоніла. Здається, від мене зараз дим повалить. На мить навіть захотілося вистрибнути з машини на повному ходу.

— М-м-м… — Акаєв намагається підібрати слова. Йому ніяково? Ого, таке з ним, мабуть, трапляється вкрай рідко. Оце загнала людину в безвихідь своїм гіпотетичним припущенням!

— Саміре, не напружуйтеся так сильно. Я просто озвучила деякі свої думки. Я знаю про вашу огиду до блондинок, читала в соцмережах коментарі дівчат, — ледь стримую зухвале пирхання.

— Справа не в моїх уподобаннях. Якщо ми пам'ятатимемо про те, що це лише фікція… почуттів не повинно виникнути. Вони... у нашому випадку можуть все зіпсувати, — певно, натякає, щоб я в нього не втріскалася. — Діно, ми повинні чітко дотримуватися плану. Життя — це не кіно і не книжкові любовні романи. Все набагато складніше і не таке привабливе.

— А то я не знаю, — хмикаючи, відвертаюся до вікна і до самого дому їдемо мовчки, боячись бовкнути зайве. Я так точно.

— Діно, о котрій мені тебе набрати, щоб дізнатися, яке рішення ти ухвалила? — підкреслено чемно запитує Самір. Зупинив машину перед поворотом, трохи не довіз до хати моїх батьків. Ну нічого, пройдусь пішки ці двісті метрів.

— Я сама вам зателефоную, — нервово ковтаю, помітивши, що біля воріт стоїть машина Дениса. Якого біса йому потрібно? Пора діставати викрутку із сумочки? — Бувайте, Саміре, — після стількох одкровень прощаємося доволі сухо.

Виходжу з його величезного білого кросовера й неспішно тупаю додому. Гублюсь у здогадах. З якого дива цьому козлу закортіло припертися? Озираюся… машина Саміра досі не рушила. А Денис у цей час вилазить зі своєї… обіймаючи величезний букет квітів. Йохана бандура, цього мені лише й не вистачало!