11. Хитка довіра

Лікар не лише розпитав мене про моє самопочуття та провів огляд, у мене ще й кров взяли на аналіз. Якби був апарат МРТ він би, напевно, мене і туди б засунув, щоб потім докладно відзвітувати Саміру Акаєву. Який, до речі, через якийсь час не витримав, постукав і увійшов, не чекаючи відповіді. Повернувся, а разом із ним повернулося передчуття грози.

Добре, що я вже встигла одягнутися.

— Чого так довго? Виникли якісь проблеми? — У його присутності навіть лікар стає меншого зросту, хоча голос Акаєва абсолютно беземоційний. Але при цьому йому якось вдається змушувати людей тремтіти перед ним. Енергетика…

— Хотів переконатися, що вагітність протікає без ускладнень. Тому про всяк випадок ми зробили все, що могли і навіть УЗД.

— Костянтине Вікторовичу, ви й на цьому знаєтеся? Все-таки не дарма мені вас рекомендували як «універсального» солдата. І що вдалося з’ясувати? — цього разу Акаєв зволів схвально кивнути.

— Агов, я взагалі-то тут і я здорова, — втручаюсь у їхню розмову. — Дитина теж у нормі. Просто зайве хвилювання зіграло проти мене. Потрібно пропити всякі вітаміни, чай з м'ятою. Хоча м'яту я не надто люблю.

— Доведеться полюбити, — Самір зводить свої смоляні брови в одну лінію. Ого, що це за владні закидони? Чи саме так виглядає турбота Саміра Акаєва?

— До речі, Діно, не забудьте рецепт, — лікар простягає мені папірець, списаний його кострубатим почерком «зламай очі», але Самір, випереджаючи мене, спритно вихоплює у нього з рук цей клаптик паперу, ховаючи його собі до кишені.

— Результати аналізів будуть готові вже завтра. Лабораторія надішле їх вам на пошту. І я б радив стати на облік у жіночій консультації, — додає лікар.

— Це навіщо? — цікавиться Самір з таким серйозним виглядом, ніби йдеться дійсно про його дитину. Він мене реально лякає цим своїм завзятим прагненням бути батьком моїй дитині. Я ще нічого не вирішила, не обмізкувала, не зважила «за» та «проти».

— Бо так треба, Саміре Булатовичу. Діну повинен спостерігати акушер-гінеколог, щоб вчасно помітити якісь ускладнення. Їх швидше за все не виникне, все має протікати добре, але краще підстрахуватися.

— Ясно, — Акаєв задумливо підтискає губи. — Ходімо, Діно.

— Ти голодна? — Запитує вже в коридорі, притримуючи мене за лікоть, не дотримуючись дистанції. А мені вона зараз страшенно потрібна, аби збагнути, куди я вляпалася зі своїм бажанням помсти. — Ти коли поїси стаєш добрішою чи сміливішою?

— А ви? — наважуюся зазирнути в його розумні темно-карі очі.

— Я однозначно стаю добрішим.

— Навіть не віриться, — бурчу, а він знову стримано посміхається. — Тричі.

— Що тричі? — Не розуміючи про що мова, скидає брову. Ми кудись йдемо, не знаю куди, але точно не до ліфта.

— Ви сьогодні посміхнулися вже тричі. А тричі це вже не збіг.

— Розкусила. Зазвичай, я не посміхаюся, взагалі не знаю, як це робиться. Просто ти дуже кумедна, тож воно саме якось, — вимовляє спокійно та стримано, і я раптом розумію, що він уміє віртуозно грати інтонацією, ховаючи за нею свої справжні емоції.

— Саміре, це був жарт?

— У кожному жарті є частка правди, — підштовхує мене за ріг. Спочатку мене атакують запахи чогось їстівного, а наступної секунди я розумію, куди ми прямуємо.

Звичайно ж, у його бізнес-центрі є кафе. Відчуваю, як шлунок починає бурчати від голоду, смачні запахи миттю мене неабияк роздражнили.

— А чим іще напхана ваша вежа? Думаю, тут є міні тренажерка, душові, кімната відпочинку, де можна подрімати? — дивлюся на нього, мимоволі ставлячи йому ще один плюсик. Все-таки не всі великі бізнесмени ще й хороші керівники на додачу.

— Дбати про своїх співробітників вкрай важливо, це впливає на атмосферу в колективі та їхню працездатність. Деякі з них тут живуть цілодобово, тож все перераховане і дещо ще в цій вежі справді є. …Діно, подивися меню, вибери, і нам все це доставлять нагору, — він уміє поєднувати легку іронічність із владною незворушністю.

— А чому ми не можемо пообідати прямо тут?

— Субординація. Я не їм разом із підлеглими. Що? Ти так на мене подивилась. Цілий уїдливий трактат промайнув у твоїх очах, — виявляється, Самір може хмуритися по-різному. Грізно, байдуже і… мило.

Він спеціально так поводиться перед нашою майбутньою розмовою, хоче викликати довіру та приязнь? Дає відчути, що він аніскілечки не холодний, не різкий, а дуже навіть чемний та чарівний? Проте мені все одно лячно, бо ця людина, як я зрозуміла, грає завжди жорстко.   

— Рада, що ви так добре вмієте читати по жіночих очах. Вам точно стане в нагоді ця навичка, — хапаю меню, щоб не дивитися на нього. Хоч би не розлютився. Адже я не переборщила із зухвалістю?

Вибираю курочку, салат і… не можу втриматися, щоби ще й десерт не прихопити. Мені сподобалася його назва – «Набундючений пень». Але я гадки не маю, що там за інгредієнти.

— Це смачно? — таки доводиться повернутися до Акаєва. Показую очима на десерт і чекаю на вердикт.

— Якщо любиш пісочне тісто та згущене молоко. Це щось на кшталт «Мурашника» тільки тут ще є горіхи та чорнослив, — відповідає так упевнено, ніби він особисто його готував.

— Самір Акаєв ще й на кулінарії розуміється? Ще скажіть, що вмієте готувати. Добийте мене, — здається, сьогодні я дізнаюся про цього чоловіка більше, ніж усі соцмережі разом узяті.

— Моя мама українка, а батько кримський татарин, який дуже любить смачно поїсти, особливо щось солоденьке. Тому раніше мама постійно його балувала, готувала різні делікатеси, і я часто був залучений до цього процесу. Зараз я найняв їм кухаря, бо мамі важко поратися на кухні. Тож навіть зараз під настрій я можу собі щось приготувати, — відповідає спокійно і що мене вражає – відверто.

— А ви ким себе більше вважаєте українцем чи кримським татарином?

— І тим, і іншим. У моїй крові нарівні з генами козаків блукають гени еліти Кримського ханства. Мій батько походить з дуже стародавнього та знатного роду. Зате я виріс на маминих колискових, які вона мені співала українською. …Діно, ти справді готова стати матір'ю? — різкий перехід змушує мене здригнутися.