9. Тримай мене за руку

Але свідомість я, на жаль, не втратила. Виявляється, я міцніша, ніж здається. А мій невисокий зріст та тендітність насправді оманлива пастка для чоловіків. Ха-ха… було б смішно, якби не було так сумно.

Замість того, щоб ненадовго вимкнутись, я шморгаю носом, відчуваючи, як з нього щось капає. Підтираю пальцем, і пофіг, що Акаєв поруч. Кров… От дідько!

Щоправда, Самір на мене в цей момент не дивиться. Він нишпорить очима по кабінету, наступної секунди хапає мою сумочку, блискавично її відкриває й вивертає її вміст мені на коліна.

— Не здумай закинути голову, це небезпечно! Навіть нахили трохи вниз, – кидає командирським тоном.

Він не розгублений, не наляканий, він сердиться, що я ношу у своїй сумочці купу всякого мотлоху. Нарешті в одній з кишеньок Акаєв виявляє кілька ватних спонжиків, спритно скручує їх в імпровізовані тампони і вставляє їх мені в обидві ніздрі.

Чи ніяково мені? Це ще м'яко сказано! Немає такого слова, щоб описати мій стан! Хочеться провалитися крізь усі одинадцять поверхів і опинитись на іншому кінці світу.

— Чорт забирай, блузку забруднила, — розгублено бурмочу. Яскраві багряні плями на білому атласі роз'їдають очі. — У вас випадково немає господарського мила чи перекису?

Акаєв пирхає, промовивши щось незрозумілою мовою, кримськотатарською гадаю, а потім стримано посміхаючись вперше за час нашого спілкування, дивиться мені в очі:

— А чому в тебе цього немає в сумочці? Викрутка і скотч чомусь є, а мила з перекисом водню немає. Непорядок. Треба обов'язково поновити список необхідних речей. І часто в тебе таке буває?

— Кров з носа? Дуже рідко. Напевно, нервова напруга далася взнаки, — жарти жартами, а мені дуже шкода блузку. Якщо вчасно запрати її ще можна врятувати.

— Діно, ти погано почуваєшся? — у його голосі ні турботи, ні переживань. Лише сталева рівновага. Але мені хочеться думати, що за цією холодною маскою ховається щось людське.

— Просто останні кілька днів видалися надто паскудними, — не дуже зручно одночасно говорити та дихати ротом.

— Для мене неприйнятно, коли жінки дозволяють собі грубі слівця. Ти ж не портовий матрос. Ходімо зі мною. Спочатку покажешся лікарю, а потім ми продовжимо нашу з тобою розмову, — підводячись, простягає мені руку. — Облиш, ми ще сюди повернемося, — зупиняє мою спробу швиденько скласти все назад у сумочку.

Не відразу наважуюсь спертися на його міцну чоловічу руку. Чомусь акцентую увагу на дорогому чоловічому браслеті, який він носить на зап'ястку, на темних волосинках на шкірі. Здається, якщо я торкнуся цього чоловіка... як раніше вже ніколи не буде.

— Ви зібралися везти мене до лікарні? — все-таки вкладаю свою долоню в його і мене миттєво обпалює жаром, який відразу передається кожному моєму нерву. Немов бере в полон. Щоб я не забула цих відчуттів.

Дивно відчувати, як той, кого я ще вчора вважала недосяжним, зараз стискає мої пальці.

— У приміщенні мого бізнес-центру є невелика амбулаторія, де мої співробітники можуть отримати кваліфіковану допомогу. Нам треба лише спуститися на перший поверх, — відповідає стримано, відчиняє двері, виходить першим, владно ведучи мене за собою.

— Ви настільки дбайливий керівник або просто часто доводите своїх співробітників до нервових зривів, тому й забезпечили медичний пост? — Ще годину тому мені було дико лячно входити в цю будівлю і зустрічатися з Акаєвим. Проте тепер я дозволяю собі іронію. З якого трясця дива? Тому що він запропонував мені вийти за нього заміж… хай і фіктивно? Чи це все через його дотик? Коли чоловік бере тебе за руку він мимоволі стає ближчим.

— Якими б зухвалими не були твої слова, Діно… дівчина з ватяними тампонами в носі зухвалою не виглядає, — тисне на кнопку, викликаючи ліфт.

— Тобто я кумедна?

Дивно, що я ще не вирвала руку? А чому він продовжує мене тримати? Я не цікавлю його як жінка, це щось інше я ж бачу. Самір взяв на себе відповідальність? Не хоче, щоб зі мною щось трапилося на його території?

— Я з таких речей ніколи не сміюся. Просто я розумію, що незважаючи на твою здатність мило шипіти, ти мені підкоришся, зробиш так, як я запропоную. Тому я вже спокійно планую свої подальші дії.

Ну, після таких слів я, звичайно ж, спробувала вивільнити свою руку, хотіла продемонструвати характер, незалежність, але де там.

— Діно, ти вагітна, у тебе паморочиться голова і ти якогось біса на шпильках. Не хочу, аби ти послизнулась і постраждала. Мені потрібна ця дитина, — Самір стискає мою руку ще міцніше.

І те, яким тоном він це промовив… викликає у мене відчуття замкненого в банці метелика.

— Це моя дитина, — бурмочу, дозволяючи йому вести мене далі.

— Ми обов'язково все обговоримо, Діно. Тобі не варто мене боятися. Я можу перетворити твоє життя на казку, а життя твого колишнього – на жах. Потрібна лише твоя згода.

Отакої… Схоже, що я моя помста змінює сценарій на ходу.

У кабінеті нас зустрічає привітний терапевт, який, побачивши Акаєва, тут же схопився з місця.

— Костянтине Вікторовичу, потрібно щоб ви оглянули дівчину. Скаржиться на запаморочення та нерви, — Самір нарешті відпускає мою руку і я все чекаю того моменту, коли він вийде й залишить мене з лікарем наодинці, але ж ні. Самір Акаєв продовжує шокувати мене далі.

— Діно, знімай блузку, поки ти будеш на огляді її для тебе почистять, — І бачачи мою реакцію глузливо додає. — Ти що соромишся мене? — навмисно дає зрозуміти лікарю, що між нами типу щось є. Певно, на той випадок, якщо я погоджуся на фіктивний шлюб.

Тут справа навіть не в моїх червоних щічках, хоча я дійсно соромлюся, не хочу, щоб він бачив мене в білизні. Справа в гордості та впертості. Розумію, що такі чоловіки, як Акаєв, звикли до цілковитої жіночої покори. Та я не збираюся настільки схиляти перед ним голову і бути до нудоти слухняною навіть заради моєї мети.

— До біса блузку. Куплю собі нову!

Моя відповідь його розвеселила. Певно, щось у лісі здохне, бо Самір Акаєв усміхнувся вже двічі. Після чого нарешті вийшов за двері.