8. Дивна пропозиція

Ці менеджери стовідсотково накосячили. Судячи з того, як Акаєв виносить їм мозок і які в них при цьому винуваті пики. Мені не чути контексту, але його незадоволена і збіса вимоглива інтонація явно свідчить про те, що бос влаштовує своїм підлеглим знатну прочуханку.

Взяли і остаточно зіпсували йому настрій, він тепер став ще більш похмурим. Не хочеться, щоб і мені перепало.

Вперто стою на своєму посту. Акаєв не коситься в мій бік, але в мене таке відчуття, що цей чоловік «дивиться» на мене своєю потилицею. Кажуть, у талановитих керівників очі є навіть там.

Нарада тривала сорок хвилин. Дехто з менеджерів аж спітнів, виходячи з «аудиторії тортур» як ті мокрі миші, зітхають з невимовним полегшенням.

Останнім залу залишає Акаєв, промарширувавши повз мене ніби я невидима. Щоправда, метрів за п'ять загальмував і процідив у напівоберті:

— П'ять хвилин, Діно Мазай.

  Роблю глибокий вдих, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття та переступаю поріг його кабінету. Позаду мене клацає клямка масивних дверей. Все, шляху назад немає.

Ого… тут не живуть, тут панують. Кабінет Саміра не запрошує до діалогу – він вимагає підкорення. Оце я втрапила. Цитадель, де емоції, мабуть, вважаються слабкістю, а кожен предмет підпорядкований залізній логіці. Немає жодного теплого відтінку, домінує «антрацит», стіни оздоблені матовими панелями із темного дуба. Замість полиць із книгами – скляні стелажі з нагородами та патентами наче в музеї. Чомусь мені стає цікаво якого кольору підсвітка на цих стелажах.

Величезні панорамні вікна, а підлога з такого матеріалу, в якому ввечері певно відображаються вогні вечірнього міста як у застиглому озері. Пахне дорогим парфумами з нотами сандалу, шкіри та металу. Вважається, що це запах успіху, але мені було набагато спокійніше, якби тут пахло домашнім печивом.

Поки я розглядаю кабінет, Акаєв мовчки розглядає мене, сівши за свій масивний стіл із чорного італійського мармуру з білими прожилками, що нагадують блискавки. Не дарма мені здалося, що Самір пахне грозою, це чоловік стихія. На столі немає жодної зайвої речі, жодної сімейної фотографії чи сувеніру. Лише ультратонкий ноутбук, кришталевий стакан для води та важка ручка, яка виглядає як інструмент для підписання вироків, а не контрактів.

— Напевно, ввечері в цьому кабінеті дуже красиво, — кажу задумливо.

— Ви прийшли обговорити зі мною саме це? Діно, ви так і тупцюватимете на порозі чи може нарешті присядете і викладете суть питання?

Підходжу до крісла навпроти і, як на зло, цієї миті мене накриває запаморочення. Трясця… Навіть доводиться спертися на край столу. Господи, хоч би він цього не помітив. Або хай спише на нерви.

— Я помітила, що у вашому штаті немає перекладача. А я досконало володію корейською, французькою, англійською та рідною мовою. Тож я вирішила запропонувати вам свої послуги. Навіть не так, мені вкрай важливо влаштуватися працювати у вашу компанію. Ви не пошкодуєте…

— Пф, що за маячня? — скидає свої чорні брови, через невдоволення його вилиці здаються ще гострішими. — Діно, яка справжня причина вашого візиту? Чому я повинен брати на роботу наречену недоумка, який псує мені всю картину в порту? Крім того, що, в принципі, я не потребую перекладача? Люди, які хочуть зі мною працювати, іноземці, спеціально заради цього вчать українську, а особливо відчайдушні кримськотатарську, щоб мене вразити.

— Вибачте, що за такий короткий термін кримськотатарську я вивчити не встигла. І я більше не наречена Дениса Бойка. Навпаки, влаштувавшись до вас, я таким чином хочу його покарати, — з цією людиною доводиться бути відвертою, він вимагає цього поглядом, тоном і навіть своєю позою. Інакше він мені не повірить. — У день весілля я дізналася, що він брехун та зрадник. Те, що він стільки років робив з мене ідіотку настільки принизливо… Денис вас ненавидить до нервової гикавки…

— У мене тут не клуб помсти колишнім. Мені не цікаво брати участь у вашій сімейній драмі, — Самір Акаєв навіть не дивиться на мене, а у мене від його незворушно-невблаганної інтонації все менше шансів зробити наступний вдих.

— Працювати на вас, це єдиний спосіб покарати людину, яка мене розчавила, — почуваюся жалюгідною бідосею, благаючи його мені допомогти. — Гадаю, для вас це також стане приємним бонусом.

— Діно, я схожий на того, хто задовольняє жіночі примхи? Можливо, мені було б цікаво розібратися із цим непорозумінням на ім'я Денис Бойко раз і назавжди, але мені потрібно щось вагоміше. Те, що я можу використати проти нього, а не його колишня в моєму штаті, — погляд цього гарного, але жорсткого чоловіка лягає мені на плечі і я ніби зменшуюсь у розмірах.

— Я вагітна. Від нього. Але я про це нікому не казала. Знаю тільки я і тепер... ви, — опускаю очі й чекаю. Без поняття навіщо я з ним поділилася і наскільки вагома для нього ця правда. Наразі виявиться, що вагітних він на роботу не бере. Просто спонтанно вирвалося, останній ривок відчайдушної спроби.

Самір підводиться з-за столу, підходить до вікна і мовчки дивиться вниз на дахи будинків та зелені верхівки дерев. Так довго розмірковує, ніби я повідомила йому державну таємницю, і він тепер намагається зрозуміти, як використати цю дивну інформацію.

Нарешті підходить до мене, сідає у вільне крісло поруч і одним рухом підтягує моє крісло разом зі мною ближче до себе.

— А ось це, Діно, вже козир і свого роду вдалий збіг обставин для мене. Я не візьму тебе на роботу, але можу запропонувати дещо інше. Фіктивний шлюб. Ти отримаєш захист, свою помсту та можливість дати своїй дитині моє прізвище. Не бійся, в мої плани не входить тягти тебе в моє ліжко. У нас будуть правила…

— Що??? — видихаю, недослухавши. Мамочки, саме час знепритомніти…