7. Перша зустріч

Довелося відпроситися з однієї роботи, щоб спробувати влаштуватися на іншу. Але я не почуваюся авантюристкою, радше борчинею за справедливість, хтось же ж має опустити Дениса на землю, бажано пикою в пилюку.

До вибору сьогоднішнього вбрання підходжу з максимальною відповідальністю. Я не прагну сподобатися Акаєву як жінка, ні, Боже збав. Я хочу, аби він побачив у мені серйозного професіонала, а не дурне та перелякане дівчисько.

Тож зупинилася на синій спідниці-олівці та атласній білій блузці з довгим рукавом, ніякого тобі декольте, нічого зайвого. Щоправда, з волоссям довелося повозитися, ніяк не могла його прилизати та зібрати в гульку. Не обдурила перукарка, яка робила мені укладку в день весілля, обіцяла, що локони триматимуться три дні.

Ну гаразд…

— Мені сьогодні пощастить! Спіймаю за хвіст і Акаєва, і птаха удачі! У мене буде пречудовий день! — Налаштовуючи себе на позитив, вимовляю, дивлячись в очі власному відображенню.

З Богом…

Навіть за кермо не сіла через те, що нервую. Отака я правильна дівчина… з холодними як лід від хвилювання руками. А декого правильні дратують, нудно йому зі мною було… Козел!

Я сто разів бачила офіс бізнес-центру «Атлант», але ніколи не була всередині. Хтось із його колишніх співробітників писав, що Самір Акаєв схиблений на порядку та чистоті. Тому у фойє практично стерильно, приємна прохолода ніжно торкається моєї шкіри, я уявляю, як Великий Бос щоранку входить через ці двері й піднімається цим ліфтом, всередині якого вельми приємно пахне. Мені хотілося зрозуміти, що він за людина, шкода, що я так мало про нього дізналася.

Поверх, де знаходиться його кабінет, зустрів мене тишею, що тисне на вуха. Тут панує інший світ. Світ скла, металу та розрідженого повітря, яким дихають лише ті, хто звик дивитися на місто зверху вниз. Кожен мій крок по дзеркальній гранітній підлозі зрадливо відгукується цокотом моїх підборів. Мені здається, він це чує і, напевно, його це дратує. Хочеться роззутися й крастися навшпиньки.

Намагаючись вгамувати нудоту, зупиняюся біля панорамного вікна та роблю кілька глибоких вдихів.

Ох, а чи так мені вже хочеться тієї помсти?

Чим ближче я підходжу, тим мені страшніше.

Дизайн поверху підкреслено мінімалістичний. Жодної зайвої деталі, жодної живої квітки, тільки монохромні стіни та холодні відблиски ламп. Територія недосяжного Саміра Акаєва. Місце, де немає місця жалості, помилками і… таким боягузкам, як я.

— Пані? Ви до кого? — голос секретарки за столом зі світлого мармуру пролунав як постріл.

Випрямляю спину. Шлунок стиснувся в тугий вузол, нагадуючи про те, що я тепер не одна. В мені б'ється ще одне життя і це дає мені право на зухвалість, якої раніше я ніколи не мала.

— Мені потрібно терміново побачитися з паном Акаєвим, — кажу твердо, як і тренувалася перед дзеркалом. — Це важливо. Впевнена, його зацікавить моя пропозиція.

— Якщо ви не домовлялися про зустріч із Саміром Булатовичем особисто, то я змушена вас розчарувати. Хіба що я можу зв'язати вас із його менеджером з комунікацій. А як ви, власне, пройшли повз охорону? — Поправляючи окуляри, секретарка окидає мене уважним чіпким поглядом.

— А мала бути охорона? В будь-якому разі, я нікого не помітила. Слухайте… — не встигаю закінчити речення, з кабінету навпроти несподівано виходить Самір власною персоною у супроводі кремезного чоловіка, схожого на важкоатлета.

Акаєва ні з ким не сплутаєш… Трясця, він своєю присутністю навіть змінює температуру в приміщенні. І правда лякає…

Його образ – маніфест дисципліни. Бездоганно підігнаний костюм здається лицарськими обладунками, а погляд, певно, здатний прошивати наскрізь навіть метал. Ідеальна постать, ідеальний зріст, ідеальний вік. Акаєву лише тридцять п’ять. Його сувора чоловіча привабливість викликає мимовільне тремтіння, як і очі кольору застиглої смоли, в яких немає жодної емоції. Рухи економні, голос низький та спокійний. Втім, у цьому спокої відчувається небезпека хижака, який точно знає, коли настане момент для вирішального стрибка.

— Саміре Булатовичу, потрібний ваш підпис, — перериваючи розмову чоловіків, секретарка підсовує босу папери. — А ще тут дівчина... Вона запевняє, що вас зацікавить її пропозиція, — не забула про мене.

— Дівчині призначено зустріч? — Запитує він рівним голосом, навіть не глянувши на мене.

— Ні, — зітхнувши, секретарка кидає на мене погляд «я попереджала, що нічого не вигорить».

— Тоді нічим не можу допомогти, — відказує байдужим тоном.

— Можете! — перегороджую йому шлях.

Охоронець намагається мене відтіснити, але Самір жестом дає йому зрозуміти, що допомога йому не потрібна.

— Якщо ви приділите мені лише пару хвилин вашого часу, пане Акаєв, я доведу, наскільки ви мене потребуєте. Не ви особисто ... — те, як він промовисто вигнув брову, змушує мене затнутись та почервоніти. — Я мала на увазі ваша компанія…

— Якби дівчата, які прориваються до мого кабінету з якимись немислимими пропозиціями своїх послуг, починаючи з сексуальних і закінчуючи таро-прогнозом, платили моїй секретарці по сто гривень, щоб та їх пропустила, вона б уже стала мільйонеркою, — у його інтонації вловлюю знущальне глузування. Таке враження, що йому неприємно на мене дивитись, тому він постійно відводить погляд.

— Це неправда! Дівчата не ходять сюди натовпами, бо люди вас бояться, — видаю я, неабияк потішивши його своєю реакцією. — Мені теж лячно, ця ваша сувора аура ... діє гнітюче, наче от-от почнеться гроза. Але мені треба з вами поговорити! Будь ласка, Саміре.

— А чому ви не у весільній подорожі? — Шокує мене своїм питанням. Нічого собі… Виявляється, він знає, хто я така.

— Бо ми так і не… одружилися, — видихаю, але вже не таким сміливим тоном. Сумочку стиснула так сильно, що аж пальці побіліли. — Вибачте, що не назвала свого імені. Мене звуть Діна Мазай.

— Та я в курсі. На жаль, змушений вивчати інформацію про моїх конкурентів, хай навіть вони дрібні та нахабні. Діно, я навіть уявити не можу, що ви зібралися мені запропонувати, але навряд чи мене це зацікавить. Тож не витрачайте ані мій, ані свій час. До того ж у мене за хвилину розпочнеться нарада.