2. Гуляща пропажа

— М-м-м… у саду вже збираються гості та й погодка як на замовлення. Сонячно, тепло. Ох, Діно, ну і свято ви замутили! Подруго, я тобі по-білому заздрю. Одні лише скатертини на столах чого тільки варті. Скрипалі, карета, шоколадні фонтанчики. А ця арка з орхідей! До речі, я її ще не сфоткала, — торохтить моя подруга Христя, виглядаючи у вікно моєї спальні.

— Ти ж знаєш моїх батьків, їм для любої донечки нічого не шкода. Вони давно мріяли видати мене заміж за Дениса. А Бойки люблять, щоб усе було пафосно та по багатому, — пирхаю у відповідь, поглядаючи на годинник. Затримуємось на сорок хвилин. Цікаво, чому б це? Серце підскакує, стискається та падає у порожнечу, яка раптом утворилася всередині. Несподівано захотілося втекти та сховатися, бо щось із цієї порожнечі до мене шепоче, попереджає.  

— Христю, треба з’ясувати в чому справа, не можна запізнитися до церкви. Спустишся, дізнаєшся, що вони собі там думають?

Поки подруга побігла проясняти ситуацію, набираю Дениса.

Поза зоною… Це вже ні в які ворота. Може, щось трапилося?

Блін, починаю нервувати. Сукня в грудях раптом стає затісною…

— Доню, красуне моя, — через деякий час замість Христі до кімнати заходить мама, натягнувши на обличчя щасливу посмішку. От тільки я дуже добре знаю міміку моєї матусі, тим паче очима вона брехати ніколи не вміла. Отже, тікати та ховатися вже запізно, щось вже відбувається, не дарма у мене в носі щипає і каблучка здається такою холодною.

— Мам, якщо ти відразу скажеш, що трапилося, я нервуватиму набагато менше, ніж намагаючись тисячею питань витягнути з тебе правду.

— Сонечко, нічого страшного не трапилося. Просто Дениса ще досі немає і ми не можемо із ним зв'язатися, — зітхає вона, обравши перший варіант. — Його батьки вже тут і вони теж не в курсі, де подівся їхній син. Твій тато поїхав до Дениса на квартиру. Може, вчора наш наречений перебрав зайвого і тепер спить без задніх ніг, — знизуючи плечима, мама на ходу вигадує для Дениса виправдання. Вона завжди так робить, захищає наче власного сина, хоче бути найкращою в світі тещею.

— А де Мар'ян? Адже вони були разом на тій парубочій вечірці. Що він каже? — я вже не просто нервуюсь, мене трясе від незрозумілого передчуття «кінця світу». Навіть не знаю, чого боюся сильніше, за життя нареченого чи що мене кинуть біля вівтаря після п'яти років романтичних стосунків.

— Твій брат… — аби не заламувати руки, мама притискає їх до своїх грудей, і, переставши натягнуто посміхатися, сідає на краєчок мого ліжка. — Зранку ми з ним вже встигли посваритися. Мар'ян досі п'яний, тому він не може адекватно відповідати на серйозні питання. Батько дав йому ліки і наказав стояти під крижаним душем доки не протверезіє.

— Мені він точно все розповість! — Вискакую за двері. Мама намагається мене зупинити, щось вигукуючи вслід, але я її вже не слухаю.

У ванній кімнаті на другому поверсі Мар'яна немає. Тому, притримуючи поділ своєї білої сукні однією рукою, а другою стискаючи букет нареченої, спускаюся вниз. Не під музику, як планувалася, де біля поруччя на мене мав чекати прекрасний наречений, а під здивовані погляди гостей, які зібралися у фоє.

— Привіт усім! Це репетиція, тому не звертайте на мене уваги, — пролітаю повз родичів та друзів родини, ігноруючи схвальні вигуки, бо немає часу відповідати на їхні компліменти.

Де поділася Христя уявлення не маю, напевно вже десь зависла з фотоапаратом. Натомість знайшла брата.

Мар'ян розсівся на кухні, неквапливо попиваючи міцну каву.

— Воу, що це за красуня у весільній «амуніції»? — захоплено вигукує, розтягуючи криву посмішку. — Моя сестра наречена. Прикинь, а я досі не просох. Наклюкався вчора на радощах, що ти виходиш заміж через таке величезне та збіса щире коханнячко, — і чомусь в останніх словах я виразно вловлюю сарказм.

— Мар, ти був учора з Денисом в клубі? Що там сталося? Він перебрав? Чи Денис вирішив мене розіграти тому навмисне спізнюється? Або рвонув кудись за особливим подарунком? — я готова перебирати найдурніші причини, аби не думати про найгірше.

— Ну… як тобі сказати м'якше і без матюків, — загадково погравши бровами, Мар'ян допиває каву. — Якби твій наречений був на тій парубочій вечірці я б, напевно, сказав більше. Втім, головне, що цей шлюб вигідний обом сім'ям і ти кохаєш цього придурка. А він, зважаючи на все, обожнює тебе до одуру, бо ти ж бачиш в людях лише хороше, — знову сарказм. Неприкритий. Інтонація, що навмисно мене ранить.

Мій брат не розуміє, за що я покохала Дениса і він ніби не може мені цього пробачити. Як не може пробачити батькам, що ті всіляко підштовхували мене до рішення вийти заміж за єдиного сина їхніх найліпших друзів.

— Його не було? — здивовано видихаю й сідаю, бо ноги підкошуються. — Він захворів?

— Ага... напала люта срачка на нервовому ґрунті, — хмикає Мар'ян. — Ану, сестричко, які ти ще для нього придумаєш виправдання? Запитаєш у нього особисто, коли цей вельмишановний піжон з'явиться. Не факт, що він скаже правду, але спробувати варто. А можеш не питати, достатньо просто зрадіти, що пан зробив ласку і приперся. …Діно, деяку правду краще не знати, бо так жити значно зручніше. Згодна зі мною?

З фоє долинають схвильовані голоси, судячи зі звуків мій наречений таки знайшовся.

— Про вовка промовка, — Мар'ян підводиться з місця й хиткою ходою виходить з кухні першим.

А я не поспішаю. І не те щоб мене почали долати сумніви. Просто я трохи образилася на Дениса за те, що слухавку не брав і по-свинськи спізнився на власне весілля.

…Але коли я його нарешті побачила, моє серце знову поринуло у ту саму порожнечу, схлипнувши у передчутті. Хіба такий вигляд має бути у щасливого нареченого? Трясця, його наче підмінили.

Краватка ослаблена, бовтається на чесному слові. Сорочка не та, яку ми йому обирали. Темне волосся скуйовджене, дводенна неголеність. Якщо Денис вважає, що це додає йому брутальності, то тут він сильно помиляється. Погляд таких красивих зелених очей стомлений і... порожній. Немов весілля це останнє, що йому зараз потрібне.