1. Пролог

«Ой, мамочки! Як оце дочекатися?

Сьогодні…»  

Ці думки починають пульсувати у моїх скронях разом із першим променем сонця, що впевнено пробився крізь фіранки. Прокинувшись, боюся навіть поворухнутися в ліжку, аби не злякати це дивне відчуття — невагоме, наче цукрова вата, і водночас таке затишне, ніби весь світ нарешті став на свої місця.

«Невже сьогодні я виходжу заміж?»  

Чи всіх наречених ось так мандраж ковбасить? Дивно якось… З одного боку, почуваюся цілком щасливою, а з іншого… десь у підсвідомості несміливо шкребеться незрозумілий сумнів.

Адже це не передчуття перед бурею? Наче ж нічого не віщує біди? Ну то й що, що мій наречений не подзвонив мені вчора і не написав зранку. Це дрібниця. Певно, парубоча вечірка захопила та відібрала геть усі сили. Мабуть, ще й телефон розрядився.

Денис мене кохає, він тисячу разів мені про це казав і навіть доводив. Стільки подарунків та компліментів від хлопця ще жодна моя подруга не отримувала.

Я мало не все життя його знаю, ми ще в дитинстві мріяли одружитися. Щоправда, Денису тоді було вісім, а мені чотири.

Сміюсь, згадуючи той момент.

Денис вміє справляти враження, він такий товариський, його уся моя рідня знає та любить… окрім мого брата Мар’яна. Але ж то пусте, просто ревнощі. Бойки — бізнес-партнери мого тата і Дениса завжди ставили Мар’яну в приклад, через що мій братик трохи недолюблює мого нареченого. 

Ходжу кімнатою, милуюся своєю весільною сукнею, що висить навпроти ліжка. Вона реально здається хмаринкою, яка випадково зачепилася за плечики. Тонке мереживо, шовк, тисячі дрібних намистин… Коли я її обирала, то уявляла, як Денис дивитиметься на мене, закусивши свою пухку нижню губу, шаленіючи від пристрасті. Як у нього перехопить подих, коли я зроблю перший крок до вівтаря.

«Купа наївних сподівань та рожевих мрій тепличної квіточки…»

У будинку вже пахне кавою та маминими улюбленими парфумами. Чутно приглушені голоси батьків, вони намагаються говорити тихенько, щоб дати мені виспатися, але в їхньому шепоті проскакує стільки ніжності та хвилювання, що в мене на очі навертаються сльози.

«Щасливі сльози чи передчуття чогось, що я відмовляюся помічати?»

Кажуть, я колекціоную парасольки, щоб ховатися не так від дощу як від «життєвих негараздів», але сьогодні весь світ має бачити моє щасливе та усміхнене обличчя. Сьогодні мені не потрібен захист від життєвих негод, бо я почуваюся абсолютно захищеною коханням Дениса.

«…Я, Діна Мазай, беру тебе за чоловіка… і в горі, і в радості…»

Сьогодні жодних гроз та блискавиць ані в прямому, ані в переносному сенсі. Мені нема чого перейматися, бо мені завжди у всьому щастить.

Поки чепурюся, чекаючи на візажиста, кожна деталь цього ранку здається мені знаковою. Те, як сонячний зайчик завмер на моїх туфлях, те, як тремтять мої пальці, торкаючись фати.

З пам’яті виринає стільки приємних спогадів, згадуються наші спільні прогулянки, красиві обіцянки та дотепні жарти мого Дениса. Я завжди вірила йому так само беззастережно, як вірять у дива малі діти.

Красивий, амбітній, молодий, успішний бізнесмен, син заможних батьків. Денис Бойко завидний парубок, «перспективний хлопець», як полюбляє казати мій тато. Він бажана партія і для моїх батьків, і для мене самої. Я собі вже усе життя із ним розпланувала і подумки назвала наших майбутніх дітей.

До речі, про це… Ще одна причина легенько нервувати. У якості весільного подарунка я збираюся вкласти в широку та надійну долоню мого коханого позитивний тест на вагітність.

Вже два дні як зробила і мовчу, як та партизанка. Навіть мамі нічого не сказала, бо це має бути сюрприз для всіх. Мені двадцять шість, тож я цілком готова стати і дружиною, і матір’ю.

Принаймні вчора я була упевнена в цьому на всі сто, а сьогодні…

«Та ну, Діно, ти ж не боягузка. Що з того, що вагітність сталася незаплановано, твоя майбутня свекруха вже давно натякає на онуків…»

Тож продовжую себе вмовляти, що я найбагатша людина в світі, бо у мене є улюблена робота, люблячі батьки, а тепер попереду ціле життя з чоловіком, який, як я впевнена, знає кожну тріщинку моєї душі й цінує її.

— Назавжди, — шепочу власному відображенню у дзеркалі, розправляючи локони.

…В цей момент я ще не знаю, що моє «назавжди» закінчиться рівно за дві години, а рожеві окуляри розіб’ються скельцями всередину.

Але тоді, у полоні білого шовку та аромату квітів, я була просто дівчиною, яка до нестями вірила у справжнє кохання.

Ранок перед весіллям, якого так і не сталося, я запам’ятаю назавжди, бо починаючи з наступного дня я стала геть іншою людиною. Наче та гусінь, що перетворилася на метелика.

По факту, я виявилася сліпою дурепою, лялькою, яка була настільки доброю та щирою, що сама дозволила не лише собою погратися, а ще й зламати…

І там, де на друзки розбилися ілюзії маминої пестунки, прокинувся характер дівчини, що вміє мститися! А помста це страва, яку подають холодною, як-то кажуть. Тому, збираючись на співбесіду до людини, яку нестямно ненавидить мій колишній, я все прокручую в голові події того святкового ранку, аби зрозуміти якою жінкою я тепер стала.

Гортайте далі, продовження вже є!)