Глава 9

Міка

Я сіла в крісло на балконі, вкуталася у плед і набрала до своєї подруги. Ми з нею дружили ще з коледжу і з часом я зрозуміла, що вона і є саме той Друг. Друзів в мене багато, а от справжньою подругою можу назвати тільки одну людину. Ми не так часто спілкуємося зараз, бо на відміну від мене, моя Наталя чи Ната, як називаю її я, має чоловіка і шестимісячного синочка Олежика, хресною мамою якого є я.

 — Привіт, Домінічко, — прощебетала вона. Мені не дуже подобалося коли мене так називають, але з її уст це звучало любляче, та й подрузі можна таке пробачити.

 — Привіт, Натко. Як ти? Як мій улюблений мужчина поживає?

 — Ой, Домініченько, ми добре. Вчимося сидіти помаленьку, різні каші смакуємо. В нас не дуже багато новин. Я вся в дитині та домашніх справах. Давай краще розкажи, що в тебе новенького?

 — Та в мене все стандартно, крім одного "АЛЕ" !

 — Зачекай, я піду в іншу кімнату, щоб про твоє "але" послухати. А то мені тут це зробити не дадуть. Давай розповідай і нічого не приховуй, а то я тебе знаю! — пригрозила Натка.

 — Ну почалося все з аптеки ...— я почала розказувати все, від "А" до "Я", як то кажуть.

 — Мда-а, цікаве в тебе "АЛЕ" виходить. Та це навіть не "АЛЕ", а ОГО-ГО!!!

 — І не кажи... Але щось він мені здається занадто ідеальним, чи що? — почала висловлювати свої думки.

 — Так, стоп! Приглянься до нього, а тоді вже роби висновки. Не всі ж козли! Тим паче ви знайомі всього нічого. І, будь ласка, давай без накрутів і гітлерівських планів, я ж тебе знаю!

 — Як скажете, сер.

 — От і молодець. Тримай мене в курсі подробиць,бо мені щось нудно трохи, а так хоч веселіше буде, — засміялася подруга.

 — Ей! Я тобі що, клоун? — почала обурюватися я.

 — Перестань, ти ж знаєш, що я люблячи. — сміючись, відповідає.

 — І я тебе люблю, Натко.

 — Добренько, Мікусь я побігла, бо мій ненаглядний з сином не може впоратися. Рада була тебе чути. Люблю тебе, папа.

 — Поцілуй від мене свого ангелика. Бувай, люба.

 Я трохи засумувала за подругою після розмови. Мені не вистачало наших п'яних гулянок, посиденьок, розмов, сміху над безглуздими жартами. Але як не крути, життя не стоїть на місці. А за Нату я дуже рада, адже вона знайшла своє кохання і тепер плід їхньої любові не дає їм сумувати. Ех-х, треба гнати дурні думки, а то зараз заплачу.

 Щоб відволіктися, я увімкнула музику і почала робити розтяжку та ще деякі вправи. Нещодавно навчилася стояти головою донизу, а ногами догори. Щоправда, поки що біля стіни, бо боюся щось собі зламати без підтримки збоку. В такому положенні я спробувала розвести ноги, щоб вийшов шпагат і в мене майже вийшло. Потрібно більше часу та сил для досягнення результату.

 — Ще трішки, Міко, і в тебе вийде — підтримувала себе я вголос.

 Після плідної праці вирішила ще трохи поговорити з мамою і татом по телефону, зробила чай і вмостилася на ліжко біля нетбука шукати фільм про перегони, адже після такого емоційного дня мене ця тема дуже зацікавила. Зупинила свій вибір на "Форсажі" і прийнявши зручну позу, перенеслася у світ драйву та адреналіну.

 Коли в фільмі показували якусь любовну лінію, я мимоволі згадувала про Даню і декілька раз брала телефон до рук, щоб написати чи подзвонити до нього. Я доволі слабохарактерна людина і мене стримувало те, що я не знала, що між нами й до чого все приведе. Мені б хотілося, як і кожній дівчині, стосунків, принца, як в казках, але я живу в реальному світі та з реальними людьми. Але так хочеться якось магії чи що.

 Думки та мрії затягли мене в інший світ — світ без брехні, світ, у якому панує любов, щастя, ті самі принци, врешті-решт, ну і звісно ж принцеси. Як без них?

 Принцеси у всіх казках слабкі особистості і їх завжди має рятувати принц. А я б не хотіла бути слабачкою, хочу вміти постояти за себе, вміти помститися кривдникам, бути сильною. Тому у своїй казці я саме така, але, на жаль, в реальному житті не така смілива. Ви запитаєте чому? Та все дуже просто, я — слабачка! Я боюся образити людей, щось не так зробити й завжди досить замкнена особистість і тільки з деякими людьми я є собою, і це не завжди... Таких людей можу перерахувати на пальцях однієї руки! Та й що гріха таїти, я дуже хочу бути сильною, говорити те, що думаю, вміти захистити себе, врешті-решт. Але як? Як змусити себе стати такою? В мені вічно сидить страх і через нього я не я...

 — А може мені на бокс записатися ? — озвучила свою думку вголос. — А що, ідея! Може це той самий крок, який допоможе мені знищити в собі слабкість і подобатися самій собі не тільки зовнішньо, але також і з середини?

 Згадую, як мені було важко привести свій зовнішній вигляд у порядок, як ті кілограми не хотіли прощатися зі мною. Вони як ті п'явки, що присмокталися і не відстають, тому що їм так добре і кайфово, блін...

 Через те, що я вживала певні гормональні препарати, виросла як на дріжджах, як то кажуть! Я бачила, що стаю колобком, але виходу не було. В мене були проблеми зі здоров'ям — кіста на яєчнику, тому як не крути, мусила приймати ліки.

 — Мда-а...майбутнє моє має бути веселим, — озвучила свої думки. — Але як мені поєднати те все: робота, танці, поїздки додому, зустрічі із друзями, майбутній бокс чи карате, ну і звісно, зустрічі з моїм чорнооким? Щоправда, не знаю чи вони ще будуть. Та і коли? Ми ж навіть не домовилися з ним. Я засумувала.

 — Так, стоп! Досить! Не потрібно носа вішати! — прикрикнула я сама на себе. Хто б подивився збоку на те, як я сперечаюся сама із собою, то давно б в психлікарню відправив.

 "Все, що не робиться, робиться на краще" — це, щоб ви розуміли, мій девіз по життю. Я часто собі кажу його. А в житті багато всякого стається і якби ми сильно цього хотіли чи ні. В нас немає можливості вибирати, на жаль, а може і на щастя...а то б обрали ого-го...

 Часто ми не розуміємо, як наше нещастя може стати нашим щастям. Ну от як? Щоб все зрозуміти потрібен час, а інколи й досить багато часу. Зі мною не раз траплялося таке, коли нещастя через певний проміжок часу ставало щастям і я собі казала: "Добре, що тоді так сталося" чи "Ці сльози були того варті!"