Глава 5

Міка

Блін, знову цей будильник. Я не хочу вставати, тому беру в руки телефон і вимикаю сигнал. Сповзаю з ліжка і як черепаха плентаюся до ванної кімнати, дивлюсь на себе в дзеркало і зі мною зустрічається не мій погляд, а якоїсь іншої особи.

 — Так Міко, а очі то світяться. Складається таке враження, що світлячків в них запустили замість зіниць.

 Швидко прийняла душ, привела себе в порядок і пішла снідати. Увімкнула кавовий апарат, щоб підзарядити свої батарейки. Кава для мене як наркотик. А тоді попрямувала до холодильника робити бутерброди і коли все було готово, пішла на балкон...

 В мене балкон як офіс: є стіл, зручне крісло з пледом. Вмостившись, прийнялася за зарядку батарейок. Та й кайфово сидіти, пити ароматну каву і дивитися на людей внизу, яких там стільки як в мурашнику, всі кудись біжать, поспішають, а я кайфую...

 Підзарядившись "наркотою", зайшла до кімнати, помила чашку і попленталася одягатися. Не горю бажанням йти в спортзал, але потрібно. Я надто старанно працювала над своїм тілом і забити на все, для того, щоб поспати не маю права.

 "А погодка кайф!"...промайнуло в голові, коли вийшла на вулицю.

 Діставшись до місця призначення, зайшла у роздягальню. Я люблю ходити в спортзал у першій половині дня, тому що в цю пору не так людно, як у другій. За роздумами та тренуваннями час у спортзалі пролетів досить швидко. Після плідної праці пішла в душ та переодягатися.

 Не встигла я дістатися додому, як зателефонував телефон. І вгадайте, хто телефонував? Так, це був він — Ромео.

 — Алло, — сказала, піднявши слухавку.

 — Привіт, Джульєтто. Що робиш?

 — Привіт, Ромео. Йду додому, а ти?

 — Я тільки нещодавно прокинувся. Сподіваюся, ти не забула, що в нас плани на сьогодні? — та як взагалі можна забути про такі плани?

 — Ні, не забула. Коли зустрінемось і де?

 — Давай біля 15:00, я заїду за тобою. Домовились?

 — Окей. Будеш під'їжджати, набереш.

 — Тоді до зустрічі.

 — До зустрічі.

 Дім, милий дім...

 Так, в мене є кілька годин до зустрічі, і що ж робити? Добре, наберу до мами, а то її цікавість замучить. З мамою в мене завжди були хороші стосунки, я б сказала навіть дуже. Вона завжди мені була другом, порадником і з нею багато чим ділюся, в тому числі й особистим.

 — Привіт, мамко, — прощебетала я. — Що робиш?

 — Привіт, Домініко. Нічого цікавого. Ти чому так пізно телефонуєш?

 — Вибач, я була в спортзалі.

 — Розповідай, хто він?

 І я почала розказувати хто, що, до чого і звісно, опускаючи певні деталі.

 — За твоїми словами начебто непоганий хлопець! — зробила висновок вона.

 — Мамо, перестань, я тільки з ним познайомилася!

 — І куди ви йдете сьогодні гуляти?

 — Містом. Можливо в парк, я план маршруту не складала.

 — От тільки не розвішуй вуха для локшини, а то я тебе знаю! — пригрозила мені маман.

 — Окей, виделку для локшини закину в сумку. Не переживай.

 Ми ще трохи поговорили з нею і я вимкнулася. Зробила собі сендвіч та вмостилася на ліжку, відкрила нетбук і завантажила серіал, аби час швидше минув, бо мною починало колотити від нервів, потрібно було відволіктись. За серіалом час проходить досить швидко, а особливо тоді, коли його цікаво дивитися.