— Радий тебе бачити, Фімо. Відколи це ти їздиш з охороною? — Тимофій якийсь знервований. Його сестра Стася теж наче як на голках. Встигаю помітити, який переляканий погляд вона кинула на свого брата. Або вони дійсно дізналися про Радомира щось жахливе, або сталося щось іще.
— Від сьогодні. Скеля наполіг, турбуючись про мою безпеку, — тимчасове керівництво «Велес Груп» не наполягало, аби я перед ними звітувала куди і нащо я їду. Я пообіцяла за годинку повернутися. А от мої охоронці… Ці мовчазні суворі хлопці влаштували мені справжній допит. Насилу вдалося їх переконати, що мені конче потрібно побачити подругу. Стоять зараз на сходовому майданчику, підпирають двері квартири.
— Цікаво, а хто тебе захистить від нього? — Тимофія аж перекосило. А ще його раптом почала душити краватка, тож він її зняв, роздратовано жбурнувши на крісло.
— Годі нагнітати інтригу. Кажи вже, що тобі вдалося дізнатися? — ця його нервовість вочевидь заразна, бо вже й мене починає тіпати.
— Серафімо, адже Радомир Скеля не розповідав тобі, що «Велес Груп» колись належала йому? Щоправда, тоді ця будівельна компанія мала іншу назву. П’ять років тому він її втратив, бо почав заглядати в чарку мало не щодня. Здається, від нього пішла дружина і Скеля пустився берега. А твій батько дуже вдало підхопив тонучий корабель, врятувавши та розширивши компанію. Коли Радомир оговтався було вже запізно щось доводити. Тоді Скеля опинився на самому дні, а «Велес Груп» стала для нього недосяжною. За ці роки він, звісно, нехило піднявся, обзавівся потрібними зв’язками та сколотив чималий капітал завдяки своєму холдингу, але компанія, яка дісталася тобі від покійного батька — для нього принциповий пунктик. Він в будь-що хоче її повернути, аби помститися Ігорю Власову, якого й досі ненавидить усіма фібрами своєї душі. Але його помста буде куди красномовнішою, якщо він ще й доньку Власова затягне в своє ліжко. У мене є запис його розмови з бізнес-партнером, де Радомир доволі чітко забороняє комусь тебе чіпати, бо на його думку — ти його втішний приз. Хочеш увімкну, сама послухаєш?
— Ні… з теперішніми технологіями не складно сфабрикувати будь-який запис, — намагаюсь проковтнути гіркий присмак у роті. На нервах аж нудить. Серце стискається і кружляє над порожнечею, що почала поволі утворюватися всередині мене.
А раптом це правда? Як мені після цього жити і вірити людям?
— Мені потрібно зателефонувати Радомиру. Я вийду на кухню і з вашого дозволу хочу побути там на самоті, — бурмочу, шукаючи в сумочці свій телефон.
— Фімо, це тупо. Хіба він тобі зізнається? — кидає Стася з такою зневагою на адресу Радомира, що в мені миттєво закипає лють.
— Стулися! Обоє стуліться і дайте мені розібратися! — вискакую на кухню, зачиняюся там і набираю Радомира.
Слухавку бере одразу і почувши його голос — я чомусь схлипую.
— Бубочко, з тобою все добре?
— Обіцяй казати мені правду. Раде, «Велес Груп» колись належала тобі?
— Бляха… отже вже донесли, — важко зітхає, а моє серце все ближче до краю тієї клятої порожнечі. — Фімо, я збирався тобі розповісти, але це вже не суттєво.
— А те, що ти ненавидів мого батька і секс зі мною був таким собі пунктиком помсти теж не суттєво? — господи, я зараз помру від розриву серця.
— Він був ще тим падлом, тому я його ненавидів — це правда. Можливо, до нашої з тобою поїздки в мене проскакували думки на кшталт: «було б непогано забрати мою компанію і отримати доцю Власова, як компенсацію». Але дізнавшись тебе ближче… Фімо, те, що я тобі сказав вранці, теж абсолютна правда. Я в тебе по вуха закоханий. Хто тебе вже накрутив проти мене? …Прокляття, я був на нараді і не побачив повідомлення від твоєї охорони. Нащо ти поїхала до сестри цього бовдура? Серафімо, відповідай, не мовчи! — психує в слухавці Радомир.
— Ти не розповів мені всю правду, коли у тебе була можливість… Отже, ти продовжував брехати і мститися, — бурмочу, відчуваючи, як мою горлянку стискає болючим спазмом, через що слова даються мені з великим трудом. — Забирай свою кляту компанію, вона мені більше не потрібна. Сподіваюсь, тобі полегшало, коли ти отримав все, що хотів? Бачити тебе теж більше не хочу, це була страшезна хиба з мого боку… — Скидаю виклик і вимикаю телефон, щоби Скеля мені не надзвонював, бо стопудово ж буде.
Через розпач в думках утворилася каша, очі на мокрому місці. Не розумію, чого я зараз потребую більше: ревти чи бігти світ за очі?
— Я хочу здихатися охоронців та піти, — повертаюся до кімнати, дивлюся на Тимофія і ненавиджу його за те, що він розкрив мені цю дурну правду. Мала б подякувати, але натомість…
— Сховайся в шафі, в тій, що в коридорі біля вхідних дверей. Я заманю їх до спальні, скажу, що тобі стало зле, — це ж треба, мого адвоката навіть обрадувало моє відчайдушне бажання втекти.
Уявлення не маю, куди мені бігти і як буде далі, але мені явно потрібен час, аби усе обмізкувати. Тож роблю, як він каже. Ховаюся серед курток і пальт, а коли мої охоронці після криків Тіма рвонули всередину квартири — я вискочила геть.
Здається, я ще ніколи так швидко не бігала. Спочатку сходами, мало не звернувши собі шию, потім вулицею. Мчу, не розбираючи дороги, пірнаю в провулки, біжу через двори, потім через площу. Не обертаюся, але таке враження, що мене ось-ось схоплять. Перехожі обурюються, коли я їх штовхаю, але я не маю часу на вибачення. Мене несе в бік вокзалу. Хочу додому, хочу обійняти бабусю і спитати, чому вона помилилася і дала помилитися мені.
Буде швидше, якщо під’їхати до вокзалу на метро. Перебігаю дорогу, наче ж для пішоходів горів зелений…
Машина летить на мене так швидко, розумію, що я не встигну. Позаду чуються крики, хтось з силою штовхає мене в спину, а потім неминучий удар ставить на паузу мій страх та мої сплутані бажання.
Дивно, але цієї короткої миті я думаю про Радомира, хапаюся за його образ в моїй голові. Він єдиний, кого б мені хотілося побачити в останнє… Реальна смертельна небезпека раптом так чітко позначила головне та другорядне, але боюся, що вже запізно…
Відредаговано: 08.11.2026