Розділ 2. Перше враження

Столиця зустріла мене дощем — холодним, перпендикулярним і безжальним, ніби я небажана гостя, яка ввалилася в чужий розкішний дім у брудних черевиках.

Хоча, якщо бути чесною, я саме так і почуваюся. Великі міста пробуджують в мені комплекс маленької комашки, мені тут незатишно та страшенно самотньо.

Вулиця в центрі заставлена дзеркальними хмарочосами та дорогими авто, а потрібний мені будинок виглядає наче фортеця з чорного скла та граніту.

Мати, яку я навіть мамою не називаю, а принципово звертаюся до неї виключно на ім’я, надіслала мені геолокацію і коротке повідомлення:

«Люба, код від під’їзду 1209. Я на масажі, Радомир має бути вдома. Нехай тебе не лякає його екстравагантність. Скоро буду!»

Жодного «як доїхала», жодного «скучила». Класична Аліна. Жінка, яка народила мене у вісімнадцять, а потім благополучно віддала на виховання бабусі в маленьке провінційне містечко, щоб «не паскудити собі молодість».

Двадцять три роки я жила із усвідомленням, що мати згадує про мене лише тоді, коли їй потрібна декорація для власного життя. І ось тепер — черговий виклик. Раптовий спадок від мого рідного батька, якого я ніколи не бачила і не знала, якесь термінове весілля з «чоловіком її мрії» та прохання негайно приїхати, щоб підписати «кілька паперів».

Я погодилась лише тому, бо мене попросила бабуся, майже благала зустрітися з матір’ю та спробувати налагодити з нею стосунки.

Ще раз.

Але я твердо для себе вирішила, що цей раз вже буде останнім, набридло клянчити її любов. З мене годі. Нехай вона живе своє життя, а я житиму своїм.

Тисну кнопку ліфта й чекаю, бо пертися сходами на сімнадцятий поверх якось не дуже кортить, я й так йшла від вокзалу пішки, втомилася як той їздовий кінь. Хочеться прийняти душ, випити какао, впасти на щось м’якеньке та заснути.

Чую позаду себе чарівний чоловічий баритон, чоловік наближається до мене, явно збираючись скористатися ліфтом. Одразу напружуюсь усім тілом. Така перспектива мене геть не влаштовує. По-перше, я й так недолюблюю ліфти, по-друге, необхідність ділити тісний простір з чоловіком нехай і на кілька хвилин — викликає в мені паніку.

Не те щоб я боялася чоловіків, але я їм недовіряю. Не збагну, коли це почалося, мабуть, якась дитяча травма. Втім, мені ніколи це з’ясовувати, я просто озираюся з надією, що чоловік не сам, може він з дитиною, жінкою чи бодай із собакою.

А ні… сам. Обертаюся й буквально залипаю, на якусь мить втративши зв’язок з реальністю. Він не просто привабливий зовні, вся ця харизма брутала, рельєфні м’язи, зі смаком підібране вбрання вражають, але не настільки, як енергетика цієї людини, що полонить не гірше сталевих пут.

Якийсь абсолютний домінант, з яким, напевно, мало хто ризикне сперечатися. Мова тіла, погляд, тон — все свідчить саме про це.

Лякає до чортиків і водночас заворожує.

Почуваюся якоюсь закляклою кретинкою під його пильним поглядом, хоча він продовжує говорити по телефону.

Стулки ліфту ледь чутно відчиняються і чоловік владно мені киває, а я, якогось біса, слухняно корюся, заскакуючи всередину.

Один короткий кивок знищив усі мої сумніви та право вибору.

Мене неабияк бентежить те, як цей незнайомець на мене впливає і паралельно я в якомусь збоченому захваті. От як це можливо?

Одночасно тягнемося до кнопки 17, відчуваю його дотик і мене прошиває струмом аж до куприка!

— У що я вдягнений? Бажаєш подробиць? От ти пустунка! Зазвичай такі питання ставлять чоловіки, — збіса сексуально муркоче в слухавку, розтягуючи губи грайливою посмішкою.

Трясця, говорить з якоюсь жінкою, можливо навіть з коханкою, а дивиться прямо мені в очі. Нахабна провокація!

Від мене зараз дим почне валити, щоки аж палають! Знітившись, опускаю погляд попри його невдоволення, яке відчуваю на якомусь тонкому рівні.

— На мені зараз більше одягу, ніж хотілося б. Звісно, поруч зі мною завжди є гарненькі дівулі! Як ти здогадалася? Не сумуй, солоденька, днями ти мене побачиш. І без одягу також, — продовжує цей безсоромник поки я рахую поверхи, стежачи за електронною панеллю.

Щойно стулки ліфта розсунулися — прожогом вилітаю на сімнадцятий поверх, зупинившись біля дверей потрібної мені квартири.

— Ти спізнилася, — лунає низький, злегка грубуватий голос, із тими самими глухими оксамитовими нотками, від яких у мене всередині знову все тріпоче. — Агентство обіцяло, що клінінг буде о другій. Зараз майже третя.

Завмираю на мить, намагаючись опанувати себе. Мало того, що незнайомець переплутав мене з прибиральницею! Виявляється, він той самий Радомир, за якого зібралася заміж моя маман. Бо хто б іще мав ключі від квартири?

— Перепрошую?

— Не треба виправдань, — перебиває він, навіть не слухаючи. Скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму, відчиняє двері. Від нього пахне дорогим тютюном, кедром і якоюсь хижацькою, небезпечною свіжістю, аромат, який ще в ліфті змусив мене нервувати. Торкнувшись своєю долонею моєї спини, чоловік доволі безцеремонно змушує мене переступити поріг.

Його доторк пропікає навіть через светр, розливши по тілу дивну, майже болючу хвилю електрики. Сіпнувшись, я таки увійшла, але чисто на якомусь інстинкті, не аналізуючи, не відчуваючи сигналів самозбереження.

— Почни з кухні, — промовляє тим часом цей нахаба. — Там на столі залишки сніданку. І витри підлогу в передпокої, бо ти вже встигла натоптати своїми забрудненими кросівками. Якщо через годину тут не буде ідеально чисто — я зателефоную твоєму менеджеру і ти шукатимеш роботу в іншому місці. Зрозуміла?

Червонію від обурення, але більше — від того, як моє тіло зрадницьки реагує на цього грубіяна. Його темна, тваринна харизма тисне на мене, наче атмосфера перед грозою.

Він стовідсотково небезпечний, впевнений у своїй абсолютній владі над цим простором і над людьми навколо. Хоча моя легковажна мати очевидно клюнула на його чоловічу вроду та гроші. Все, як завжди. І це вже буде її шостий шлюб.