Розділ 1. Не та мати, що народила

— Поговориш з мамою? — заглядаючи до моєї кімнати, бабуся простягає мені телефон, який я хапати геть не поспішаю.

— Скажи їй, що в мене все добре, якщо її це взагалі хвилює. Маю купу справ, нема коли слухати про її примарний успішний успіх та чергові романи. …Чи їй вже щось від мене треба?

Бабуся реагує на моє питання скрушним підтисканням тоненьких губ й важким зітханням усім тілом.

— Отже, вгадала. Ця жінка не вміє любити просто так і завше дзвонить з якоїсь егоїстичної причини. Гаразд, послухаю, аби швидше відчепилася, — беру старенький бабусин кнопковий телефон й притискаю його до вуха. — Здоров, Аліно!

— Доню, привіт! Чого знову така сердита? У мене для тебе просто офігенні новини! По-перше, виплив заповіт твого біологічного батька, який лишив тобі свою компанію. …Там така заплутана й загадкова історія, вже при зустрічі розповім з усіма подробицями. А, по-друге, я зустріла чоловіка своєї мрії й збираюся за нього заміж!!! — горлає в слухавку так, що у мене в усі починає дзвеніти.

— Черговий «єдиний та неповторний»? — скептично гмикаю.

— Фімочко, ти не розумієш — саме цей чумовий та особливий! Я таких іще не зустрічала! Наша зустріч сталася завдяки твоєму спадку і Радомир навіть не намагається затягнути мене в ліжко, аби я не подумала, що все це через гроші. Хіба не потрясно? Я постійно намагаюся його звабити, але там такі сталеві принципи, що я аж вищу від бажання, чекаючи нашої шлюбної ночі!

— Фу, а можна без інтимних нюансів, бо вони мені нафіг не потрібні? Тобто, як у мене справи тебе не цікавить? Як почувається бабуся та чи вистачає нам грошей теж ні? Тебе це зовсім не обходить? — ледь стримуюсь, кусаючи губи. Так хочеться вихлюпнути на неї все, що накопичувалося в серці за довгий час очікування, усі ці хибні надії. Та мої претензії й образи для неї як об стіну горохом, все марно, моя мати не стане ані кращою дочкою, ані кращою мамою. Вона продовжує ганятися за хвостом своєї мрії, а на нас їй так само плювати, бо Аліна любить лише себе дорогоцінну. Нічого вже не зміниться.

— Серафімо, тобі двадцять три, можна і навіть варто розмовляти з мамою про секс, бентежитися не на часі, треба й тобі підшукати гідного кавалера, — а їй смішно. Добре, що хоча б пам’ятає скільки її дитині років.

 — Облиш, я не збираюся заміж. В світі існує купа більш цікавіших речей, ніж чоловіки з їхніми правилам та звичками шматувати душу.

— У тебе вже був хлопець? — питає з обережністю, відчувши жорсткі нотки у моєму голосі.

— Ми з тобою не настільки подруги, аби я ділилася з тобою особистим, — кусаюся словами, час, коли я випрошувала мамину увагу і хотіла ділитися з нею дівчачими секретами давно минув. — Переходь вже до справи, кажи, нащо подзвонила?

— Ох і характер, точно не в мене вдалася! Сонечко, треба аби ти приїхала до Києва, потрібен твій підпис на дуже важливих для нас із Радомиром паперах. Компанію, що дісталася тобі у спадок, варто продати і якнайшвидше поки є покупець. Ти отримаєш свою частку, непогані гроші, можеш навіть гайнути у подорож або придбати авто, — от хитра лиса, так солоденько заливає, певно вже вирішила нагріти руки на якійсь підозрілій угоді.

— Ти чудово знаєш, що я ненавиджу великі міста. Тож нікуди я не поїду ще й тому, що не можна лишати бабусю саму. Я не ти. А ще у мене універ, друзі, захоплення. Моє життя вже давно не обертається навколо твого. Підозрюю, ти зібралася втягнути мене в якусь аферу, тож — ні! Бувай, Аліно! — відключаюсь, поки вона не почала мене уламувати.

— Збігаю за хлібом. На зворотній дорозі забіжу ненадовго до Маринки, а потім будемо сідати вечеряти, — швиденько взуваюся, віддаючи бабусі телефон. — Якщо… ця передзвонить — не піддавайся на її вмовляння. Вона бреше, як дихає!

— Ох, дитинко, батьків не обирають, — бабуся із сумом зазирає мені у вічі, не очікуючи відповіді.

Подруги вдома не виявилося, на телефонні дзвінки вона теж не відповідає. Хм… дивно. Зазвичай Марина так не чинить, щонайменше завжди кидає коротке повідомлення. Певно щось трапилося і мене це непокоїть.

Непокоїть настільки, що дзвінок матері вже безслідно вивітрився з думок, та варто було мені переступити поріг й побачити бабусю — стає зрозуміло, що на мене чекає серйозна ромова. Можливо, найсерйозніша за усі мої двадцять три рочки.

— Що вже сталося?

— Сідай, Фімо. Маю озвучити тобі свою думку та взяти з тебе слово.

— Бабуню, щось мені не подобається вираз твого обличчя.

— То ти відчуваєш зміни, які тобі геть не до душі. Фімо, послухай людину, яка любить тебе усім серцем — тобі треба їхати до Києва. Не заради матері — заради себе, дитино. Ти в мене надто розумна для такого маленького містечка. Які тебе тут чекають перспективи? Поїдь, дізнайся все про свого батька, розберись, що вже задумала ця бідова вертихвістка й спробуй достукатися до неї. Благаю тебе онучечко, послухай бабу.

— Знаєш, що я тобі не відмовлю? — важко зітхаю. — Гаразд, припустімо я поїду. Але ненадовго, туди й назад, бо в мене тут ще повно справ.

— Нехай ненадовго, — згідно киває бабуся, мабуть, розраховуючи, що де ненадовго — там і назавжди.

— Трясця… Добре, треба глянути, що там з квитками.

— Мати вже скинула тобі квиток на сьогодні, потяг об одинадцятій вечора. Встигнеш і повечеряти, і валізу зібрати. За мене і за своїх рибок не хвилюйся, — бачу, що бабусю накривають емоції, очі вже на мокрому місці.

— Ще раз повторюю — я ненадовго. Бо ти на мене так дивишся, наче ми з тобою більше не побачимося.

— Є у мене передчуття, що там твоя доля, Фімочко. Щось дуже сильно змінить твоє життя. А моє передчуття ще жодного разу мене не підводило.

Це правда, люди часто звертаються до бабуні за порадою — і вона ніколи не помиляється. Вона каже, що це дар і дуже переживає, що він може дістатися і мені.

Вітаю себе і вас, мої любі читачі, з новою шаленою історією!

Дуже потребую вашої підтримки вподобайкою!❤️