Глава 27

Спочатку Еріка не розуміла, звідки вона їх бачить та кому чи чому вони належать, але потім погляд злапав жінку і чоловіка, які неподалік стрімко прямували до вулички. Жінка була високою, чорнявою, з волоссям до плечей, вона привертала увагу своєю досить міцною спортивною статурою. Чоловік русявий, з короткою стрижкою, трохи нижчий, але теж дужий та м’язистий. Обоє одягнені у чорне і спалахи миготіли саме навколо них. Нічого не говорячи Безіменному, Еріка кинулися за незнайомцями.

- Гей, ти куди? – чаклун не второпав, чого вона побігла, але за мить опинився попереду та перегородив їй шлях, – Еріко, куди ти біжиш? Що відбувається?

- Там... он... двоє, навколо них спалахи, я маю їх наздогнати.

- Навіщо? – чаклун не давав їй обійти себе.

- Бо так відьма сказала. Потім поясню. Та відійти ж ти! – жінка хутко оминула його та знову поквапилась за тими двома. Добре, що спалахи швидко припинилися, а то наздоганяти незнайомців, коли все блимає, важко. Тепер Еріка взагалі все добре бачила. Тільки от Безіменний чогось дивно себе поводив, вкотре обігнав Еріку та схопив її за руку:

- Не треба туди йти, це може бути небезпечно! – він виглядав наляканим. Його обличчя стало блідим, як простирадло, а очі бігали туди-сюди, мов маятник. Жінка спочатку не звертала уваги на його незрозумілу поведінку, та й ніколи зараз вгадувати, що в нього там за таргани чергові. Але він її таки роздратував:

- Відпусти мене.

Чаклун помотав головою.

- Безіменний, я сказала, відпусти мене! – судмедекспертка хвилювалась, що незнайомці кудись звернуть і вона не встигне за ними, тому спробувала висмикнути свою руку, але чаклун схопив міцніше:

- Еріко, ні..., – він вже ледь не благав її. У неї очі збільшилися в декілька раз, вона не розуміла, чаклун свідомо тримає, чи що? Але потім зазирнула уважніше в його обличчя і все збагнула, він..., та він не хоче, аби Еріка їх наздоганяла! Навмисно не відпускає! Судмедекспертка усвідомлювала, що вириватися марно, а часу обмаль, тож вона просто взяла і несамовито закричала на всю горлянку. Закричала так, що й голуби злетіли, а перехожі вмить зупинилися з ошелешеними поглядами. Не стали виключенням і незнайомці, вони також пригальмували та обернулися. І тут вже Еріка не проґавила свого:

- Гей, ви! Зачекайте, будь ласка! – жінка таки висмикнула свою руку та побігла до тих двох, які дивилися на неї не менш збентежено, ніж всі інші. – Вітаю! – Вона віддихалася і привітно усміхнулась. – Ось я вас і зустріла.

Незнайомка мала блакитні яскраві очі, майже такі ж, як і у Безіменного, але трохи світліші. У її товариша очі були карими та досить милими. Однак вони обоє пронизували ними Еріку наскрізь, жінка так взагалі навіть і не кліпнула жодного разу. Вона поглянула на свого супутника, а потім знову спантеличено на судмедекспертку:

- Ти що, нас бачиш? – голос у неї був сталевим, а тон командирським. Та й постава, як у жінки-воїтельки, а впевнений погляд – тільки підкреслював її міць.

- Так, звісно бачу.

- Але як?

- Своїми очима. – Еріка не розуміла, чого вона їй такі дивні запитання ставить?

- Зі всією повагою, але ти не можеш своїми очима..., – та несподівано жінку перебив її супутник:

- Поглянь, хто з’явився, тепер, здається, все ясно.

Незнайомка перевела погляд кудись повз Еріки і її брови миттю злетіли:

- Ось воно що! Не очікувала я тебе зустріти. В сенсі, сподівалася, що не зустріну взагалі ніколи.

Еріка розвернулася і побачила, що до них нарешті підійшов Безіменний. Він виглядав настільки пригніченим, що в неї стиснулося серце, але вона швидко прогнала непрохані думки, бо зараз є речі набагато важливіші.

- Вітаю, брате. – Чоловік з дужим тілом, але милими й напрочуд добрими очима першим привітався з чаклуном.

- «Брате»...? – Еріка зі збентеженим поглядом знову повернулася до Безіменного. Він хотів щось їй відповісти, але незнайомка його перебила:

- Аларе, чому ця дівчина нас бачить? Знов якісь твої експерименти?

- «Аларе»?! Безіменний, чого вона так тебе називає?! 

- Хто? «Безіменний»? – жінка пирснула від сміху. – Це що в тебе, новий стиль такий? – незнайомка продовжувала нахабно реготати, хоча її супутник лише на мить усміхнувся.

Судмедекспертка відчувала, як в неї всередині розпалюється вогняна лава. Вона нічого не усвідомлювала, не чула своїх думок, а лише питання, що блимало перед очима, наче пульсар в космічному просторі:

- То..., то ти насправді не Безіменний? – здавалося, що відлуння від останнього слова розійшлося навкруги всіма вуличками.

- Еріко, будь ласка, дозволь мені все пояснити. Я справді можу пояснити, повір!

- В тебе є ім’я?! – вона невідривно дивилася йому в обличчя, ледь стримуючись, щоб не підійти та не схопити чаклуна за комір чорної сорочки.

- О, як це нудно! Так, кралю, в нього є ім’я. Алар його звати. Скажи краще, чому ти нас бачиш?  

- Аріадно, замовкни! – чаклун гаркнув на жінку, а потім зробив крок до Еріки, але вона вмить віддалилася від нього.