Пролог

 – Ну привіт, Кнопко, – сказав той, кого я всіма силами намагалася витіснити зі своєї голови. – Ти ще привабливіша, ніж я пам’ятаю.

– Привіт, Максиме, і тобі. А ти все не змінюєшся, як я бачу. І не називай мене більше Кнопкою. Мені не шістнадцять. Я вже доросла для такого прізвиська.

– Для мене ти завжди залишишся маленькою Кнопкою, Солю. 

– Ти помиляєшся, я не дозволю себе так називати.

– О, все така ж бойова, як і раніше. Я в захваті! Ще більше радий своєму рішенню повернувся в рідні краї.

На це я тільки гнівно гмикнула, а потім розвернулася і пішла у бік виходу з двору.

– Це не кінець, Кнопко, я тепер не відстану.

– Тобі нічого не світить зі мною. Краще одразу це прийми, – вигукнула, відчиняючи ворота.

– Заб’ємося?

– В якому сенсі? – не змогла змусити себе промовчати, тож обернулася і запитливо подивилася на хлопця.

– Вже через місяць ти будеш моєю, Солю. А як ні, я поїду звідси, повернуся жити в Англію.

– Можеш вже збирати свої речі, Максику, у нас нічого не буде.

– П’ять років тому ти теж так говорила, але не змогла встояти.

– Я виросла, більше не поведуся. Одного разу вистачило, – прикриваю очі, згадуючи, як важко перенесла наш розрив.

– Невже було так погано? Ніколи не повірю. Ти кохала мене, Кнопко, і досі кохаєш, я впевнений.

– Засунь собі свою впевненість в місце, на яке люди постійно шукають пригоди. Мені байдуже на тебе. В мене своє життя. І хлопець, до речі, теж є.

– Який ще хлопець? – Макс різко похмурнів, а я не стримала переможного погляду. Нехай відчує себе на моєму місці.

– Коханий і єдиний, – намагалася сказати так впевнено і зверхньо, як завжди мріяла, уявляючи нашу зустріч. – На все добре. Сподіваюся, будемо бачитися якомога менше. І не забудь про обіцянку, через місяць ти маєш поїхати.

– А це ми ще побачимо, Кнопко. Я не здамся так просто.

На це я лише похитала головою, а потім пішла геть. Досить з мене пустих обіцянок, вже наслухалася одного разу...