Розділ 22

Додому я доїхала швидко. На щастя, не було заторів і за пів години я вже була біля будинку. Заплативши таксисту за проїзд, попрямувала до входу. Хвилювання було досить сильним, бо я уявлення не мала, що мені скаже батько. Поряд з Лук'яном я забула про все. Варто було хоча б подзвонити до них. Впевнена, що батьки дуже сильно хвилювалися за мене. Я глибоко вдихнула та впевнено відчинила вхідні двері. Все-таки вже не маленька дівчинка, щоб хвилюватися за те, як пояснити батькам свою відсутність.

— Каріно, нарешті! — голосно сказала мама, коли я зайшла у вітальню.

— Привіт. — спокійно мовила я.

— Де ти була? Ми тут собі місця не знаходимо?! — закричав тато.

— Гуляла. Здається, у мене був один день свободи.

— День! Але аж ніяк не ніч. Що ти собі дозволяєш? А якби щось сталося? Чим ти взагалі думаєш? — продовжував кричати батько, а я вперше бачила його таким злим.

— Я не маленька дитина! — голосно сказала я. — Мені вже скоро буде двадцять один. Я не повинна виправдовуватися перед вами.

— Каріно, я завжди тобі все дозволяв, — вже спокійніше сказав тато. — Ти ходила на всі вечірки, які тільки хотіла, але зараз не та ситуації.

— Чому я повинна страждати через те, що хтось просто вирішив тебе налякати? Я розумію, що ти хвилюєшся за мене, та більше так не можу.

— Каріночко, послухай, — мама підійшла до мене, — ми в складній ситуації.

— Щось сталося? — я трохи нахмурилась.

— Ти ж знаєш, що скоро вибори, але в тата з'явився дуже серйозний конкурент.

— Справді? Хто?

— Віктор Коман. Ти не знаєш цього чоловіка, але в нього дуже погана репутація. Просто чомусь багато людей йому довіряє. Твоєму татові зараз складно, а ще він постійно на нервах. Ти змусила нас дуже сильно хвилюватися, але в даний час це недоречно.

— Мамо, ти не думаєш, що мені потрібна свобода? Ти завжди хотіла, щоб у мене з'явився чоловік. Так от, тепер я не самотня. І так, цю ніч я провела в нього.

— Каріно, — тихо прошепотіла мама, кидаючи погляди то на мене, то на тата, — нам достатньо знати, що у тебе хтось є. Не треба аж таких подробиць.

— Не хвилюйся, нічого не було. Ми лише дивилися фільм, а я змогла нарешті відпочити від цього контролю.

— Ти могла нам повідомити! — знову крикнув тато.

— Гаразд! — я підняла обидві руки, здаючись. — Прошу вибачення за те, що не сказала вам, що не буду ночувати вдома. Просто в нас була надто серйозна розмова. Я зовсім забула подзвонити.

— Більше не роби так, будь ласка, — сказала мама та легенько усміхнулася.

— А більше такого не буде! — створив тоном мовив тато і підійшов до нас. — Тепер ти на домашньому арешті до кінця місяця.

— Що? — закричала я. — Та це цілих два тижні! Та і взагалі, який ще арешт? Мені не дванадцять років!

— Каріно, це не обговорюється! Відтепер ти ходиш тільки в університет!

— Ти не можеш так зі мною вчинити, — я подивилася на батька, відчуваючи сльози на очах.

— Я мушу, — просто відповів він, а тоді одним махом випив віскі зі свого стакана.

— Дякую, що перетворили моє життя на пекло! — сердито сказала я.

Слухати їх більше не було сенсу, бо я розуміла, що все так, як сказав тато. Тільки мені зовсім не хотілося два тижні сидіти вдома. Не тоді, коли в нас Лук'яном все почалося. Хіба так має бути? Я похапцем витерла сльози та забігла до себе в кімнату. Чому через якихось невідомих ворогів батька повинна страждати я? От вам і мінуси багатого життя. Воно руйнує свободу тоді, коли вона найбільше потрібна.

— Каріно, не злись на тата, — сказала мама, коли зайшла до мене в кімнату.

— Ти думаєш, що це легко? Мамо, я молода дівчина, яка хоче гуляти, веселитися та закохуватися. Хіба це можливо, якщо я в золотій клітці?

— По-перше, це всього лише на два тижні, а по-друге, для твоєї ж безпеки. Розкажи мені краще за свого хлопця.

— Ну, він поки не пропонував мені зустрічатися. Я навіть не знаю, чи можна сказати, що ми пара. Просто у нас є почуття одне до одного, і вони дуже сильні. Напевно, я по-справжньому закохалася.

— Це той Лук'ян? — мама уважно подивилася на мене. Я кивнула. — Насправді я рада, що це саме він. Ще тоді мені здалося, що ви дуже підходите одне одному.

— Нещодавно я зізналася йому у своїх почуттях, а він відмовив мені, — почала я, бо хотілося поділитися з кимось своїми переживаннями. — Спочатку я не розуміла й образилася на нього. Він справді зробив мені боляче, але вчора сам захотів поговорити зі мною. Звісно, я була ображена і зла, але таки погодилася на цю розмову. Мамо, Лук'ян довірився мені, розказав свою історію, поділився своїм важким життям. Я пообіцяла, що завжди буду його підтримувати. В нас все тільки почалося, а цей домашній арешт може все зруйнувати. Хто зна, можливо, за два тижні він знову закриється в собі? Я не витримаю, якщо мені розіб'ють серце.

— Ох, донечко, — мама взяла мене за обидві руки, — якщо це кохання, то ніякі проблеми не зможуть зруйнувати його. Всі проходять через перешкоди, але головне, щоб ви обоє їх витримали. Напевно, його життя було складним. Можливо, він досі сумнівається в тому, чи правильно зробив, що довірився тобі, але ти можеш довести йому. Просто будь поруч.

— Як? Я ж постійно тепер сидітиму вдома. Ми будемо бачитися лише в університеті. А може… Може сказати татові, що це Лук'ян? Він же довіряє йому.

— Думаю, що поки не варто цього говорити. Твій тато дуже сильно тебе любить, тому одразу почне шукати в тому хлопцеві все погане. Не здивуюся, якби найняв детектива, щоб дізнатися про всі його скелети в шафі.

— Напевно, ти маєш рацію.

— Але є інший спосіб, — мама усміхнулася та кивнула на мій телефон. — Не завжди ж тобі лише в Інстаграмі сидіти. От і телефон знадобиться.

— Мамо, — я уважно подивилася на неї, — а якщо ми будемо робити так, як і минулого разу?

— Ти тікатимеш, а я тебе прикриватиму? — спитала вона.

— Будь ласочкаааа, — протягнула я.

— Ти ж розумієш, що це дуже ризиковано? — мама уважно подивилася на мене. — Якщо тато дізнається, то мені добряче перепаде від нього. Я вже мовчу про те, якщо з тобою щось станеться.

— Як же мене це дратує! — роздратовано сказала я.

— Каріно, через два тижні у нас з татом річниця весілля. Ми плануємо полетіти в Італію. Це мав би бути секрет, але якщо вже така ситуація. — мама невдоволено похитала головою. — Ти повинна цих два тижні бути слухняною. Поки нас не буде, то робитимеш собі все, що тільки захочеш. Впевнена, що батько дасть тобі свободу, якщо ти не будеш перечити йому. Тобі треба всього лише потерпіти деякий час.

— Надовго ви їдете? — поцікавилася я.

— На декілька днів, але обіцяємо, що повернемося до твого дня народження, — мама усміхнулася. — До речі, тобі пора вже думати про нього. Залишилося менш як три тижні.

— Я й забула про нього, — здивовано сказала я.

— От і займися цим на домашньому арешті, — мама підморгнула мені та піднялася з ліжка. — Ну а зі своїм кавалером можеш і по відеозв'язку спілкуватися.

Вона вийшла з кімнати, а я втомлено лягла на ліжко. Глибоко вдихнувши, подивилася на стелю. Напевно, мама таки має рацію. Я почула рингтон мобільного і напружилася, коли побачила невідомий номер.

— Алло, — трохи невпевнено відповіла.

— Чому ти така перелякана? — почула голос Лук'яна й усміхнулася.

— Виявляється, у мене не було твого номера, — сказала я.

— Зараз ще ображуся на тебе. Ти як?

— Погано.

— Що таке? — дещо стурбовано спитав Лук'ян.

— Тато сильно розізлився на мене. Тепер я під домашнім арештом на цілих два тижні.

— Це він через той напад так боїться за тебе?

— Зараз взагалі все дуже складно. В нього ще якийсь конкурент серйозний на виборах з'явився. В нього ще таке прізвище мені знайоме, але я вже забула. Так от, тато зараз дуже злий. Вирішив відігратися на мені, а ще страшенно переживає і думає, що я в небезпеці.

— Можливо, варто послухати все-таки тата?

— Ти що, не хочеш, аби ми бачилися? — ображено спитала я.

— Дуже хочу, — відповів він, змушуючи мене усміхнутися. — Просто якщо все так серйозно, то краще не ризикувати. Ми в будь-якому випадку будемо бачитися в університеті.

— Але це не так! Може… Може мені б хотілося піти з тобою на перше побачення.

— Правда? І що б ми робили на ньому?

— А що люди роблять на першому побаченні? — перепитала я. — Розмовляють, гуляють, пізнають одне одного.

— Ти вже і так майже все знаєш про мене.

— Неправда! В тобі ще багато таємниць.

— Каріно, а яке твоє ідеальне побачення? — раптом спитав Лук'ян.

— Може, це звучатиме дуже банально, але я мрію про романтичну вечерю на даху високого будинку. Щоб усе було в красивих лампочках і з музикою. Звісно, станцювати повільний танець, а потім просто лежати й дивитися на зірки. Обійматися до самого ранку і зустріти схід сонця.

— Гарно, — тихо мовив він.

— Знаєш, а у мене батьки через два тижні летять в Італію, тож у нас таки буде можливість скоро зустрітися. Зараз все залежатиме від мене. Якщо я буду слухняною, і арешт завершиться, то ми зможемо десь погуляти.

— Це було б дуже круто. Мені хочеться показати тобі своє улюблене місце. В дитинстві я загубився і знайшов його. Там так гарно. Думаю, що тобі б сподобалося. Ти б побачила найкращий в усьому світі захід сонця.

— Сподіваюся, що найближчим часом я його таки побачу з тобою.

Два тижні пролетіти досить швидко. Весь цей час я чітко дотримувалася арешту, але не впевнена, що це дуже допомогло. Тато постійно нервувався. З Лук'яном ми бачилися лише на парах, але у нас не було навіть часу нормально поспілкуватися. Зате ми вечорами довго розмовляли телефоном. Я могла подзвонити йому в будь-який момент, коли мені потрібна підтримка, а він завжди слухав мене. Навіть мої постійні скарги на батьків та непорозуміння з ними. Я інколи жартувала, що завела собі особистого психолога.
Попри те, що батьки полетіли в Італію, батько посилив мій контроль. Він вирішив, що цих три дні, поки їх не буде, я повинна ще побути під домашнім арештом. На його думку, в такий час найбільший ризик небезпеки. Як сильно я б не намагалася переконати його в протилежному, він був непорушний.
Я сиділа в себе в кімнаті та читала книгу з психології. Навіть не віриться, що через два дні в мене день народження. На вулиці вже випав перший сніг, а я так і не змогла піти на прогулянку. Щоправда, мені дуже хотілося прогулятися саме з Лук'яном. Та він чомусь весь вечір не відповідає на мої дзвінки та повідомлення. Тепер нехай сам вибачається, бо я більше не буду йому телефонувати. Раптом почула, що у вікно щось стукнуло. Чомусь одразу стало страшно, тому я просто сильніше закуталася в ковдру. Та цей стук знову повторився, і мені стало ще моторошніше. Я одразу ж набрала номер Лук'яна, а він, на диво, відповів.

— Привіт, чому ти не відповідав на мої дзвінки? Знаєш, мені тут щось у вікно стукає. Так страшно, бо я ж сама в будинку, — одразу ж почала я.

— Каріно, глянь у вікно, — сказав він.

— Що? — я насупилася.

— Підійди, будь ласка, до вікна, — повторив Лук'ян.

Я швидко вилізла з-під ковдри та побігла до вікна. Як тільки відсунула тюль та штори, то побачила перед собою Лук'яна. Від здивування я декілька хвилин стояла в ступорі, а тоді швидко відчинила вікно.

— Що ти тут робиш? Як ти це зробив? — здивовано спитала я.

— Здається, ваш працівник забув поставити драбину на місце, бо вона чомусь стояла біля паркану, — сказав Лук'ян та пробрався до мене в кімнату через вікно.

— Навіщо ти прийшов? — все ще здивовано сказала я, бо досі не могла повірити, що він стоїть переді мною.

Лук'ян зачинив вікно, а тоді ніжно поцілував мене. Я вже встигла зрозуміти, що дуже сильно скучила за його присутністю.

— Якщо ти не йдеш на побачення, то побачення приходить до тебе, — сказав він і простягнув мені пакет з мандаринками.