Розділ 12

Лук'ян наче завмер на місці, а я не розуміла, що взагалі роблю та навіщо. Серце ніби перестало битися, а мороз пройшовся по всьому тілу, покриваючи шкіру сирітками. В голові стало пусто, бо всі думки та сумніви раптово зникли, але на заміну їм прийшов сором та усвідомлення всієї ситуації. Я різко відсторонилася від чоловіка та розгублено опустила голову. Мені стало так ніяково, що я не могла слів підібрати.

— Що це було? — тихо спитав Лук'ян.

— Я… Це… Вибач, — буркнула я та просто втекла.

Швидко прямувала до виходу, але досі була такою розгубленою. Мені було соромно, що я поцілувала його. Ну а ще всередині з'явилося якесь дивне відчуття образи. Чомусь думала, що він відповість, але Лук'ян не зробив цього. Мені хотілося відмотати час назад та повернути все до того моменту. Тоді я б не зробила цього. Йому ж байдуже, а я дихати не можу, бо бракує кисню. Чим я взагалі думала? Схоже, в цей момент у мене точно відключився мозок. Та найбільше лякає те, що мені це сподобалося.
Я вийшла на вулицю та сперлася рукою до поручнів. В голові було мільйон думок, але жодна не давала мені ніякого виходу з цієї ситуації. Впевнена, що Лук'ян ще неодноразово нагадає мені про це, а може навіть посміється. Я глибоко вдихнула та заплющила очі, щоб заспокоїтися. Серце ще досі билося, а я сама не помітила, як мої пальці торкнулися губ. Не можу повірити, що я поцілувала його, але чому? Хіба у мене було таке велике бажання це зробити? Не знаю…
Коли я розплющила очі, то побачила, що в мою сторону прямує Назар та ще й з букетом квітів. Я нахмурилась, бо не очікувала його тут побачити. До того ж ми домовлялися зустрітися о шостій, а зараз лише друга.

— Привіт, — з усмішкою сказав він, коли підійшов до мене. — Бачу, що ти здивована, але я не зміг чекати, тому вирішив зробити тобі такий сюрприз.

— Це так... Неочікувано, — трохи розгублено відповіла я, бо досі не могла зібратися.

Не розумію, що зі мною. Куди ділася та зібрана дівчина, яка завжди думала, перш ніж щось зробити? Я спробувала повернутися до свого звичного стану, тому просто наліпила на обличчя усмішку.

— Сподіваюся, що ти любиш троянди, — хлопець простягнув мені букет квітів.

— Люблю, — тихо сказала я та взяла їх у руки.

— Каріно, з тобою все добре? — Назар дещо підозріло подивився на мене.

— Ох, так! Просто... Ти так здивував мене.

— Ну що, ходімо? Я підготував для нас щось дуже цікаве, — хлопець підморгнув мені та подав руку, щоб допомогти спуститися сходами.

Я усміхнулася йому, але було якесь таке відчуття ніби за мною хтось спостерігає. Коли я повернула голову, то зустрілася поглядом з Лук'яном, що стояв неподалік. Він уважно дивився на нас, а я ж знову відчула сором. Цікаво, а що зараз в його голові? Напевно, насміхається з мене. Чи може, присутність Назара його трохи заплутала? Не маю жодного уявлення, але рано чи пізно нам доведеться поговорити про той поцілунок. Та я все ж старатимуся уникнути тієї розмови.
Коли зрозуміла, що досить довго дивлюся на чоловіка, одразу ж відвела погляд та звернула свою увагу на Назара. Хлопець ще досі очікував моєї руки, тому я без жодних вагань поклала її у його долоню.
Сергій не дуже був радий, що сьогодні йому знову доведеться забути про свої обов'язки. Та все ж тато, схоже, попередив його, що я буду з Назаром. Від цього мені стало легше, бо дуже сильно не люблю, якщо мене охороняють.

— Куди ми їдемо? — спитала я в Назара, коли сиділа в його автомобілі.

— Це буде сюрпризом, — відповів він та усміхнувся. — Хочу повернути тебе у дитинство, бо ти завжди надто серйозна. Пам'ятаю, що ти говорила мені за той новий ресторан, то туди ми підемо трішки пізніше. Власне тому я і приїхав раніше, щоб у нас було більше часу.

— Цікаво, що ж ти там таке придумав? — я глянула на нього, примруживши очі.

— Нічого надзвичайного. Впевнений, що ти бувала і в кращих місцях, але я дуже люблю сюди приходити.

Назар неабияк зацікавив мене, тож я була в хорошому передчутті. Сподіваюся, що це побачення допоможе мені трохи розслабитися та забути про той момент з поцілунком.

— Атракціони? — спитала я, коли побачила оглядове колесо посеред парку.

— Ага, — хлопець усміхнувся та зупинився на стоянці.

— Мушу тебе розчарувати, бо я страшенно боюся висоти.

— Серйозно? — Назар засміявся, а я різко подивилася на нього. — Каріна Раковська, яка славиться своєю сміливістю, боїться атракціонів?

— В усіх людей є якісь страхи, — я знизала плечима.

— Тоді зараз будемо робити усе, аби ти його переборола, — сказав він, а тоді вийшов з авто.

Квіти я вирішила залишити в машині, бо носитися з ними тут було б складно. Особливо, якщо врахувати, що він досить великий. Назар вгадав з квітами, бо я обожнюю пишні троянди благородного бордового кольору. Для мене це завжди було показником хорошого смаку та вишуканості. Та тільки ці атракціони мене справді лякали. Ще в дитинстві, коли батьки вперше привели мене в таке місце, я дуже сильно налякалася. Не люблю висоту, бо коли ти дивишся вниз, то завжди здається, що от-от впадеш.

— Так, Каріно, куди ми спершу йдемо? — спитав у мене Назар.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Ти собі йди куди хочеш, а я постою внизу та почекаю на тебе.

— Це вже точно ні, — хлопець міцно взяв мене за руку та потягнув в якусь сторону.

— Будь ласка, Назаре! Мені справді страшно.

— Але чому?

— Бо це… Це дуже високо, а якщо ця конструкція обірветься чи впаде? Що тоді? Я не хочу так померти.

— Перестань, — хлопець закотив очі та показав мені на оглядове колесо. — Глянь на це і порахуй скільки там дітей? Майже в кожній кабінці по дитині. Дивись, які вони сидять щасливі, а ти вже доросла дівчина. Ти знаєш, що всі ці діти будуть з тебе сміятися? Ну, Каріно, не бійся.

— Добре, — я глибоко вдихнула, — але якщо зі мною щось станеться, то це буде на твоїй совісті.

— Ей, ми ж будемо разом! Якщо ти помреш, то і я теж. Як Ромео і Джульєтта.

— Вони самі себе вбили, а в нашій ситуації це буде нещасний випадок, — сказала я. — Ти погано знайомий з творами Шекспіра.

— Не дуже цікавлюся літературою, — хлопець трохи скривився, а тоді потягнув мене до оглядового колеса.

Страх все ж був присутній, а я не могла ніяк заспокоїтися. Назар сів біля мене й обережно обійняв однією рукою. Від цього я трохи напружилася, хоча і мало бути все навпаки. Не звикла до таких чоловічих обіймів та дотиків, тому для мене це було дуже бентежним.

— Закрий очі, — сказав він, а я трохи знітилася.

Я все ж зробила так, як сказав Назар. Хлопець міцно взяв мене за руку. Я ж спробувала розслабитися. Вітер приємно обдував моє обличчя, а звідусіль віяло якимось спокоєм. Назар міцніше обійняв мене і від цього стало значно тепліше. Я відчула якийсь дивний спокій, а в голові чомусь знову з'явився той поцілунок. Тільки в моїй уяві Лук'ян відповідає мені, а не стоїть, як вкопаний.

— Відкривай, — тихо прошепотів Назар.

Коли я розплющила очі, то переді мною відкрилася неймовірна краса на все місто. Високі будинки, дерева та купола церков додавали якоїсь особливої неперевершеності. Я відчула умиротворення, спокій та безтурботність. Так дивно, бо зовсім не було страху. Він кудись раптово зник і тепер я просто з величезним задоволенням дивлюся на це все. Глянувши на Назара, помітила, що він усміхається. Я зробила теж саме та чомусь ще міцніше притулилася до нього. Хотілося забути про те, що ще декілька хвилин тому я думала про іншого чоловіка. Напевно, це були просто якісь мої глибокі бажання та фантазії, але я знаю, що реальність ніколи не буде такою.
Після оглядового колеса ми ще були на каруселі, а тоді все ж поїхати в той ресторан. Мені так просто та легко спілкуватися з Назаром, що я навіть задумалася про стосунки з ним. Не хочеться завжди бути одною, а мріяти про того, хто ніколи не буде моїм — це якось жалюгідно.

— Сподіваюся, що тобі сподобався сьогоднішній день, — сказав хлопець, коли ми поверталися додому.

— Якщо чесно, то навіть не думала, що все пройде так чудово, — я усміхнулася. — Напевно, варто подякувати за те, що ти допоміг мені перебороти мій страх.

— Це пусте, — Назар махнув рукою. — Я радий, що ти взагалі погодилася на це побачення.

— Думаю, що можна було б колись повторити, — сказала я та уважно подивилася на нього. — Звісно, якщо я не розчарувала тебе.

— Тепер ти мені подобаєшся ще більше, — промовив хлопець і ніжно взяв мене за руку. — Я справді хотів би, щоб ти завжди була поруч зі мною, але зараз мені вистачає навіть того, що ти прийняла мене.

— Назаре, сподіваюся, що ти розумієш, що я поки не готова говорити тобі якихось слів про кохання чи щось таке. Для цього потрібен час.

— Звісно, — він кивнув, — тому я і не хочу поспішати з цим всім, але сподіваюся, що в нас все чудово розвиватиметься.

— Подивимося, — я знизала плечима. — Наразі не хочу тобі нічого обіцяти.

— Я все розумію.

Ми зупинилися біля мого будинку, а я взяла в руки букет. Чомусь з'явилося дивне відчуття, але все ж усміхнулася та глянула на Назара.

— Дякую тобі за такий чудовий день, — сказала я.

— Я тобі ще подзвоню потім.

— Гаразд, — я кивнула.

— І ще… — хлопець раптом нахилився, щоб поцілувати мене, а я різко відстороналися.

— Вибач, але не на першому побаченні, — буркнула я та вийшла з авто. — Бувай!

Чомусь це все здавалося мені таким дивним. Здається, що мені подобається Назар, але чомусь я не можу пересилити себе і дозволити нам перетнути ту дружню межу. Можливо, мені справді потрібен час, щоб зрозуміти себе та прийняти це все. Та поки я дуже сильно заплуталася, але потрібно якнайшвидше розібратися в цьому всьому.

— Каріно, нарешті ти прийшла, — сказав тато, коли я зайшла в будинок. — Лук'ян якраз збирався йти. Вже думав, що не дочекається тебе.

Точно! Батько ж запросив його сьогодні на вечерю, а я про це зовсім забула. Я невдоволено подивилася на нього, а потім відвела погляд. Сподіваюся, що він не збирається нічого розповідати моїм батькам.

— Цікаво, навіщо Лук'ян Олексійович чекав на мене? — сказала я та широко усміхнулася.

— Мені здається, що ти колись розповідала про одну книгу, яка тебе дуже сильно вразила, — почав він, а я трохи нахмурилась. — Ох, забув, як же вона називається? Щось таке  зворушливе, романтичне, про кохання... Ти ще говорила, що обов'язково поділишся нею зі мною.

— Хм, щось не пригадую такого, — сказала я, продовжуючи усміхатися.

— Насправді у нашому будинку є велика бібліотека, — заговорив тато. — Каріна завжди любила там ховатися цілими днями. Вона у нас дуже багато читає, а я завжди поповнював нашу бібліотеку різноманітними книгами.

— Як цікаво, — чоловік дещо здивовано глянув на мене.

— Каріно, покажи Лук'янові це місце. Впевнений, що він точно знайде там щось для себе. До речі, якщо раптом вам сподобається якась книга, то можете взяти її собі. Це буде мій вам подарунок.

— Для мене це честь, — сказав той та піднявся зі свого місця. — Ну що, Каріно, показуй свою бібліотеку.