Перше побачення

Десь за тиждень, одного досить похмурого дня,  ближче до обіду, в агенцію навідалась моя племінниця. Напевне, я б так ні про що й не здогадалась, але співробітниця, яка попередила про прихід Руслани, побачила у вікно, що вона тримається за руки з якимось китайцем.

Така собі жіноча цікавість. Як, питається мені відповісти на питання «хто це?» - якщо я навіть і не знаю.

Синього китайця, - що він синій, це співробітниця сказала, наша хитрунка залишила на вулиці, а до мене вже прибігла, як зазвичай. Перерва між парами дозволяла їй навідатись до тітки за смачним перекусом, бо для тормозка у дівчачому рюкзаку місця бачите не вистачає.

На невеликій кухні, розігріваючи відбивну в мікрохвильовці, ненав’язливо поцікавилась – хто ж той нещасний, якого вона привела за руку, щоб не втік?

Руслана пирхнула, й відповіла, що у мене невірне бачення ситуації в цілому.

- У чому ж я помилилась?

- То не я тримала його за руку, то він мене!

- Оце так заява! Я чогось не знаю?

- Це Лян, - зітхнула племінниця, - позавчора він запросив мене на побачення.

- І?

- Я вийшла з аудиторії, його нема, - то я й пішла додому, чому я повинна його чекати?

- Дійсно, - я пожувала губу. Навіть не знаючи, що ще сказати.

- Те, що нас відпустили на п’ятнадцять хвилин до закінчення занять – то це не рахується, якби хотів зі мною зустрітись, то сидів би під кабінетом! – зменшуючи бутерброд, розмірковувала дівчина.

Я уявила того зашуганого Русланкою Ляна і хихикнула. Може я чогось не розумію в житті, і це зовсім інше покоління? Це ж треба зробити винуватим хлопця?

- Добре, то зараз він що?

Руслана допила каву, подивилась на мене, і похмуро повідомила, що сьогодні втекти не вдалось. Він замість того, щоб перечекати в орендованій біля інституту квартирі, всі півтори години чекав під дверима аудиторії.

- Так ти ж казала, що у тебе ще сьогодні додаткові консультації. І до речі, чому він так легко одягнутий, прямо синій! Для чого ти його залишила на вулиці?

- Так на охороні б його не пустили, та й він не дуже й хотів. А ще, напевне не розраховував на таку погоду.

- Ти хочеш сказати, що він приїхав в Україну без теплих речей?

- Та я у нього не питала, - похнюпилась племінниця.

- Веди його в якесь кафе, відігрівай чаєм, тайванці п’ють чай? І може поясни йому, що з такою конституцією, йому вже зараз потрібно купити термічку?

- Це якось недоречно, на першому побаченні говорити про спідню білизну! – скептично переломила брову дівчина.

- Ага, доречно заморозити його, та щоб сам відпав, якщо з застудою звалиться. До речі, що він у вашому інституті вивчає?

- Російську мову.

- Що? Ніколи про таке не чула. Він приїхав з Тайваню, щоб вивчати російську мову в Україні?

- Так.

- А чому не в Росії?

- Бо у нас дешевше.

- Навіть не знаю що на це сказати. А скажи мені, ти як з ним порозумілася?  Ти ж корейську вивчаєш, а він на китайській мові спілкується.

- Ми розмовляємо англійською, тільки я його не дуже розумію.

- Ага, напевне, як і він тебе. Дивина, та й годі.

А ввечері племінниця відчиталась, що відігрівши Ляна в кав’ярні, привела його до фірмового магазину білизни біля Політеху. Я в ньому на замовлення сестри, мами Руслани, термобілизну купляла. Ось вона його привела,  на пальцях пояснила, що це дуже потрібна річ, та з чистою совістю відпустила на усі чотири сторони.

- Він хоч тобі подобається?

- Він дивний, - відповіла дівчина.

А я думала, що дійсно, дуже дивний, як на мій погляд. Нам не зрозуміти з першого погляду, чому його лінія поведінки – саме така, мені навіть цікаво, чому Руслана не відібрала власну долоньку, коли він її привласнив. Ходила з ним, як з малою дитиною. Відстала, напевне я від життя.

І вже засинаючи подумала, що Ернест виявився вітряним хлопцем, не впала спілою грушкою, перемкнувся на інших майже одразу. Хоча ментально він і ближчий до нашого способу життя. А ось не склалось.