Тупокутний трикутник.

Інколи доля підкидає тобі такі ситуації, що тільки подив бере, як таке могло статися, і чому саме з тобою.

Вже зараз, через три роки після тих дивовижних подій, я намагаюсь змиритись з твердженням, що світ має своє диво для кожного. Навіть для тих, хто зовсім в дива не вірить.

Саме на моїх очах починалась та розвивалась історія цього любовного трикутника. І саме я його назвала тупокутним, тому що до останнього була впевнена, що у одного з хлопців беззаперечна перевага. Як там кажуть, - не так сталося, як гадалося? Кажу ж – у долі для кожного запас несподіванок та вивертів – на все життя.

- То я сиджу в кутку, посміхаюсь та перебираю струни тоді, коли йде фонограма? – треба було знати мою племінницю, щоб зрозуміти, що саме складне для неї, то посміхатись.

Я майже ніколи не бачила, щоб вона щиро та широко посміхалась. Максимум, це кутики губ трохи розтягала, то вже рахуй досягнення. Може це корейська мова винна. На першому курсі їм бідненьким стільки усього треба вчити! Нічний кошмар, і навіть не для неї, а для мене. Бо вона замість гуртожитку до мене перебралась, поки там гарячої води не було. Та й так і залишилась.

- О, а ось і корейці! – прохопилась, побачивши двох хлопців впізнаваної зовнішності. Чорненькі, худенькі та з аутентичним поглядом, так би мовити.

- Та які вони корейці – пирхнула мала позаду.

- А хто ж? – підібралась, бо вирішила що це саме наш дует.

- Той шо перший йде – українець, у нього тільки бабуся кореянка. А другий китаєць. Вони дещо інші, ніж корейці.

- А звідкіля? – я дивилась на хлопців ошелешено.

- Так той що першим йде – на 1 вересня співав на входинах в інституті, а ще я його чула, коли на концерт реальної к-поп групи ходила.

- Гарно хоч співав?

- Гарно!

- Тоді, думаю, що все буде добре!

- Привіт! Я Ернест, – усміхнувся той, що йшов першим.

Племінниця сховалась за мою спину, а я теж привіталась у відповідь, відслідкувавши, що той, що ззаду, склав долоні у пошані та злегка поклонився.

Українське коріння накладає навіть на корейця свій, досить відчутний відтиск. Хлопець швидко і досить до ладу облаштував місце для виступу, тут же пояснив, що Ляна прихопив в якості ще одного елементу декору, бо співає він один, а гроші пообіцяли за дует. Ось він і викрутився.

- Бачу, що ти в житті не пропадеш! – ми розмовляли на ганку чорного виходу, поки в основному залі йшла урочиста частина. Я крутила в пальцях візитівку хлопця та подумки прикладала його здібності до потреб агенції. Директорку, до речі, посередники обдурили з цим дуетом, та й якби ми Ернеста замовляли напряму, то обійшовся він нам вполовину дешевше.

- Збираю на подорож в Південну Корею. До речі, можу прихопити з собою вашу племінницю.

Я пирхнула, подумки потішаючись над його самовпевненістю. Наша Руслана – це ще той троль. Вона з хлопцями не знайомиться, зовсім. Ігнорує, роблячи вигляд, що її їх бажання не обходять.

- Притримай коней, хлопче! Краще свого Ляна не згуби, он він між самшитом та декоративними туями заблукав. Він що, ховався щоб покурити?

- Тс-с! Це секрет! Тайванці підтримують здоровий спосіб життя, але він зараз дуже переймається.

- Чим? До речі, я думала, що він китаєць.

- О, це дуже цікаві відносини Китаю та Тайваню. А нервує він від усього незвичного, бо це дуже складно асимілюватись у нашу культуру такими темпами, та з таким менталітетом, як у них.

- Бідна дитина, може йому валер’янку запропонувати?

- Якщо і візьме, виказуючи пошану старшій за віком особистості, то все рівно не буде пити.

- Менталітет? – здогадалась я.

- А то, - посміхнувся хлопець, слідкуючи за тим, як Лян наскочив на Руслану, і як вони тупцяються у прочинених дверях пропускаючи один одного.

- Треба рятувати твого тайванця, - пирхнула я, знаючи Руслану, ці танці з бубнами можуть затягнутись.

Але до племінниці я так і не встигла. Бо хлопець зовсім здав від дверей, і племінниця виплила до нас з виразом королеви на обличчі. Але бісики в очах танцювали, напевне насмішив її незграбний ловелас.

- Руслано, ти що, змагалася з ним у вихованості? – хлопець мав гарно підвищеного язика, харизму, і підбивав клинки, немов з пелюшок цим займався.

- Йди вже, Ромео, - я відслідкувала гримаску на обличчі дівчини, і вирішила не доводити до сварки. Це вона з оточуючими неговірка, а ось якщо її ґедзь вкусить, то будуть непереливки. І лекцію прочитає, і про вихованість розповість.

- Що сталося, Руся? – спитала, коли хлопець пішов всередину.

- Там стільки людей! Мені соромно у цьому сарі! Я нервуюсь і переживаю!

- О, ще одна! Ось тримай валер’янку.

- А ще хто нервується? – не зрозуміла вона.

- Та отой, Лян, дивне ім’я, до речі.

- Зазвичай вони кажуть європейцям власне прізвище, тому що нам так зрозуміліше. А вже при більш близькому знайомстві – відкривають ім’я.

- Цікаво-то як! Ти до речі можеш прикрити волосся і частину обличчя шматком сарі, а другу частину обличчя прикриєш ситарою. І не бійся, ніхто тебе не вкусить та не з’їсть, я прослідкую.

- Дякую за підтримку.

Ну що вам сказати, та вечірка надовго запам’яталась мені незвичними розвагами, які підготувала агенція, на папері це одне, а на яву – зовсім інше. Я давно так не сміялась. Чи не почувала себе молодою, в моєму випадку душею?

Ернест дійсно дуже гарно співав, репертуар у нього був підібраний досить вдало. І Лян на бек-вокалі виглядав досить гармонічно, не знала б, що він тільки рота роззявляє, в житті не повірила б. Тепер мені стало зрозумілим, чому саме його прихопив з собою Ернест. Хлопець знав пісні, які входили в репертуар Ернеста, та підспівував майже нечутно, але це було схожим саме на спів.

Та й у Руслани зі слухом все було добре, і вона під кінець увійшла в раж, як-то кажуть. Я навіть через фонограму чула, як вона вплітає дивну музику ситари поверх фонограми, і Ернест раз по разу кидає в її сторону зацікавлений погляд.