Розділ 25

Олександр сидів у невеликому, ледве освітленому кабінеті свого бізнес-центру. Перед ним розкидані паперові документи, звіти, які він кілька разів перечитував, намагаючись зрозуміти, як так несподівано його образ перетворився з тихої тіні на загрозливу зону суперечок. Раніше він контролював кожну цифру, кожну реакцію системи, але тепер його підприємецька влада залишалася під сумнівом.

Його роботодавці, власники кількох курортів, використовуючи суворі договори і коди корпоративної етики, хотіли затримати його вплив і повернути все до старих рамок, де кожен кадр і кожна реакція були ретельно спрямовані. Але Олександр, який колись був архітектором власного бачення, зараз відчував, що втрачає контроль над своєю долею.

— Ми отримали новий звіт, — оголосив один із співробітників, підходячи до його столу зі стурбованим поглядом, — про публічний скандал навколо твого втручання у справу з порушенням прав журналіста. А також про те, що наш головний інвестор хоче змінити керівництво.

Олександр затамував подих. Він знав, що його дії вже почали мати наслідки не лише поза межами особистого простору, але й у середині компанії.

— Нас вже звинувачують у втручанні у справи, які не входять до моєї компетенції, — тихо сказав він. — Моє бачення, моя свобода слова стають загрозою для тих, хто володіє фінансами.

В розумі він перебував у стані постійного розгублення: його власна відданість справі, його емоційна чесність і бажання бути живою особистістю стали проти нього. Роботодавці бачили в ньому лише інструмент для формування ідеального бренду курорту, систему, яку можна змінити, якщо вона не відповідає стандартам.

Під час наради у конференц-залі керівництва всюди відчувалася напруга. Звучали формальні репліки, повні цифр і вимог.

— Пан директор, — промовляв один із керівників, — ми змушені звернутися до вас із вимогою відновити контроль над впливом Олександра. Його публічні виступи, особисті зустрічі і навіть його «мовчазні» дії негативно впливають на імідж компанії.

Олександр слухав стоячи у задній частині залу, де обличчя були приховані під строгими костюмами, а голоси звучали холодно і обчислено. Він уже не міг приховувати свою присутність, свою відверту незгодність із системою. Йому хотілося сказати, що він більше не дозволяє собі бути лише голосом механізму. Що він – людина, яка відмовляється бути частиною старої схеми.

Після засідання Олександр вийшов на вулицю, де до нього підбігли кілька співробітників.

— Ми отримали листа від інвестора, — сказали вони одночасно. — Від вас очікують корективи. Якщо немає змін, компанія може розглянути твоє звільнення з генерального підрозділу.

Він підійшов до невеликого віконного простору бізнес-центру, де опинялася лише холодна ніч і мереживо вуличного світла.

— Вам не цікаво, чому я роблю те, що роблю? — промовив він сам до себе, дивлячись у темряву. Він знав, що його історія, його внутрішня боротьба ймовірно стане історією для заголовків, але не для нього. Він був за межами ігрових схем, і тепер ці схеми ставали йому нестерпними.

Повернувшись до квартири, він сів на край дивану, взяв у руки старий блокнот, почав писати. Його руки дрожали, але кожне слово було як останній захисний бар’єр між ним і тими, хто прагнув придушити його свободу.

— Я не ваша марка. Я не ваш інструмент, — написав він, літерою за літерою. — «Я залишаюсь собою, навіть якщо це означає, що мене доведеться відправити на відставку».

В цей момент його телефон задзвонив. На екрані було ім’я директора компанії. Він не зважав сприймати це як напад, а як виклик.

— Олександре Сергійович, — звучав голос, різкий, офіційний, — ми отримали численні скарги. Ваші дії незаплановано розбурхують не тільки громадськість, але й інвесторів. Чи готові ви пояснити свої рішення?

Олександр закрив очі на мить. Не для того, щоб сховатися, а щоб відчути, що все ще може контролювати свої думки.

— Я готовий, але мої рішення – це моя правда. І якщо вона не відповідає вашим стандартам, я готовий прийняти наслідки, — сказав він, не знищуючи впевненості в голосі, але водночас кажучи це, як данину власному вибору.

Екран телефону затамувався, після чого йшов мовчазний дзвінок. Він поклав його і подивився у вікно: під зоряним небом місто виглядало не так, як зазвичай. Все ще було світло, але трохи приглушено, мов спогад про час, коли все змінювалось.

Анжеліка, яка чекала з іншої сторони, піднімаючи голову від свого столу, вже бачила – у її очах було відлуння того ж суму і рішучості. Вона знала: цей момент вирішить, хто вони – чи залишаться вільними, чи впадуть у вир системи.

З тих пір ніч розгорнулася на два фронти: один – публічний, де судили Олександра і його свободу, а інший – внутрішній, де він сам відшукував свою правду, тому що більше не міг дозволити собі бути просто частиною гри інших.

І в цьому темному, холодному містечку, посеред високих будинків, він вирішив написати останнє слово: слово, яке залишить слід у його душі, як доказ, що він був живим, що кохав, що змагався за свою свободу.

Олександр сидів у вітальні, обличчя затінене м’яким світлом лампи, але очі — напружені, як пружина, що от-от зірветься. Йому зателефонували без попередження. Відеодзвінок. На екрані з’явився чоловік у костюмі, з рівним голосом і порожнім поглядом. Один із кураторів. Один із тих, хто завжди говорив наче від імені всієї системи.

— Ти маєш зрозуміти, — почав куратор, не вітаючись. — Твої дії викликали публічний резонанс. Камера журналіста, побиття, заява в поліцію, тепер ще й інтернет-розслідування. Ти дестабілізуєш бренд.

— Мій бренд — це не ви, — Олександр спирається ліктями на коліна, — і вже давно.

— Не перегинай. Твої контракти ще чинні. Репутаційна шкода, яку ти зараз завдаєш, — наша проблема. А значить, і твоя.

Олександр не відповідає одразу. Лише стискає кулак, намагаючись не вибухнути. Йому більше не страшні ці люди. Але вони все ще мають важелі. Вони все ще контролюють інформацію, яку він не може відкотити назад.