- 1 -

У темному зловісному лісі настав вечір. Сутінки щораз то густіше затягували горизонт, і таке блакитне світле та безхмарне небо почала закривати темрява. Серед дерев на холодній сирій землі було розстелене грубе покривало, яке геть було забруднене піском та глиною. 

На ньому розмістились дві жінки у мантіях і військовій екіпіровці. Одна з них сиділа і щось жадібно їла із залізної посудини. Вона не відчувала смаку і поживності цієї їжі, їй достатньо було насититись, щоб у добрій формі тримати оборону, якщо раптом нападуть вороги.

Друга ж жінка просто сиділа, поклавши руки на коліна, і думала про щось своє. Поряд із нею на покривалі лежав оголений меч із потертою рукояттю для того, щоб мати чим захиститись, якщо щось піде не так.

Вони належали до військового стану Легендарних Астаро. Уже не рахували днів, скільки бродять по цьому лісі, ба більше, вони навіть не знали, де зараз знаходяться. Імовірно, що десь на шляху в провінцію Абнерос, оскільки якщо прямувати на південь від їхнього рідного Східного Лісу, то можна опинитись тільки там.

Недавно вони знову зійшлись у битві із кровожерливими чудовиськами - Армією Темряви, як їх всі називали. Тоді добряче була поранена Етела, Зелений Дракон, також дісталось і Лахерсу, лідеру команди, та й інших встигло зачепити. І тому за придуманим планом Лахерса, Фенікса-Воїна, всі, хто вцілів (а їх було п'ятеро) переховувались в цьому лісі, зализували рани і йшли далі вперед, але так, щоб про них не взнали темні воїни.

Лахерс мав неоціненну підтримку з боку сестри, котра проживала недалеко від їхнього селища і через своїх людей відсилала Астаро зброю, провіант та одяг.

У той період війни вже майже всі відвернулись від світлих магів, адже треба було рятувати власні шкури, отож тікали всі, хто міг, не знаючи куди, лиш би подалі від Армії Темряви. В перемогу Легендарних Астаро вже мало хто вірив.

Трішки поодаль від жінок, за деревами стояли двоє чоловіків. Вони теж належали до Команди Світла - неофіційної назви їхньої організації. Так само як і жінки, вони обидва були у військовій одежі, тільки колір мантії відрізняв їх один від одного. Та звісно, цього було недостатньо, якщо раптом нападе ворог.

- Знаєш, Дагероне, не печалься так. Я вірю, що все буде добре. І ми визволимо твого брата з їхніх лап, - сказав один із них, чоловік у мантії темно-блакитного кольору із русявим довгим волоссям, що було зав'язане у хвіст на маківці.

Його добродушний погляд говорив сам за себе.

- Я просто не знаю, мій друже, що робити далі. Що Темні уготовили нам? Погодься, якось все дуже тихо і підозріло стало за оці кілька днів, - відповів його опонент у замурзаній мантії жовтого кольору із коротким коричневим волоссям.

- Ти правий, щось вони замислили... Мені й самому інколи боязно, як подумаю, що далі. А може, вони прагнуть укласти з нами угоду і для того викрали Кілліана? - висловив припущення воїн, якого звали Джаредом.

- Не знаю, від них же всього можна чекати. Мій брат для мене завжди буде героєм. Він так безстрашно кинувся у бій, щоб захистити всіх нас... Якщо він загине, то я буду вдячний за те, що він зробив, і завжди ним пишатимусь, - мрійливо і гордо промовив Дагерон.

Та в думках він боявся, що ось прийде звістка про смерть його улюбленого старшого брата Кілліана, Астаро Метеора, який завжди для нього був взірцем для наслідування. Адже в цій кровопролитній війні всі когось втратили: Лахерс - своїх батьків, Етела - коханого нареченого, Джаред - меншого брата, а Озма вимушена була переховувати маленьку донечку.

- Від Учителя щось чутно? - перевів тему Дагерон.

- Та звідки мені знати? Хоча... Підозрюю, він теж переметнувся до Темних, і скоріш за все, гратиме тепер проти нас... Видно, феї йому мало платили, - озвучив свої міркування Джаред.

- Я в це ніколи не повірю! - стояв на своєму Астаро Гаруда. - До речі, як там наші дівчата? Гадаю, треба завершувати і лягати спати.

- А куди подівся Лахерс? Я і не бачив, як він знову зник...

- Він телепортувався, щоб тихенько навідати Рубіну і взяти для нас харчів. Тож я сьогодні на вахті, а ти йди і трішки поспи.

- Мабуть, я вже піду до дівчат, щоб вони ненароком не засумували, - Джаред пропустив повз вуха пропозицію друга, щоб поспати, адже сон тут, в ці тривожні ночі не йшов ні до кого.

Усі хапались за мечі, якщо хтось тільки чув якийсь шорох поблизу. Тепер же, в ці скрутні часи вірити не можна було нікому. Зостались лиш вони шестеро. Були упевнені, що ніхто з них ніколи не зрадить ту мету, заради якої вони колись стали Легендарними Астаро.

Джаред направився в сторону, де вони залишили своїх жінок, але помітивши, що Дагерон не йде за ним, обернувся.

 - Ти чого не йдеш?

- Ну, мені тут треба... е-е... ну, відлучитися, - показав воїн на тіні дерев углиб лісу. - Я огляну територію і приєднаюсь до вас.

- Ну добре, - знизав плечима Джаред і відійшов.
Чоловікові стало соромно за думку, яка на мить прийшла йому в голову. Що Дагерон теж може бути зрадником...

А Астаро Гаруда прискорив хід, вирушивши вглиб лісу. Раптом хтось невідомий чимось важким так вдарив його по голові, що він впав і навіть не встиг зрозуміти, що коїться...

* * *

Дагерон помалу відкрив очі, але не побачив нічого, окрім темряви. Голова боліла так, наче його вдарили важким свинцем. З легким стогоном і кряхтінням, воїн відвівся із землі і ледве встояв на ногах.

У лісі досі було холодно та темно, отже, ранок ще не настав. Притримуючи голову руками, Дагерон малими кроками поспішив уперед. Намагався зрозуміти, де він і де тут стежка до тимчасового укриття його друзів. Він і гадки не мав, скільки пролежав на цій вогкій холодній землі, і що взагалі сталося.

Раптом він почув десь близько чийсь тихий стогін. Прислухався. Звуки були схожі на тихе безсиле схлипування. Він як міг, прискорив ходу, все ще криваючи на ліву ногу, і через хвилини дві вийшов на те саме місце.
Те, що побачив, шокувало. Для певності він протер очі, але побачене не зникло, і аж тепер нарешті до нього дійшла вся серйозність того, що тут відбулося.