Не дають заснути роздуми та спогади...

Осінь – пора весіль. Це не тільки на словах. Осені чекають і парубки, і дівчата. Починаються передвесільні клопоти у батьків, хвилювання у всіх родичів. А в молодих – і поготів. Заведено, що наречена йде заміж з посагом, який усі бачитимуть і обов’язково оцінять:
- Бач, Олесі дали гарного гардероба, трельяж, диван, а її старшій сестрі тільки скриню та подушки…
- Так зате ж які подушки: одна в одну, усі пухові. А під сподом – ще й перина!
Не може заснути від тих думок бабуня Марія. Все їй чується, як люди судять, як дорікають легковажним батькам, котрі нічого не надбали для своїх дітей, а трапилося заміж іти, то й ні з чим. Рядна тепер на посаг не годяться, ковдри також не такі. А подушки та ще цілою горою в усіх схвалення здобудуть.
Піднімається Марія вдосвіта і йде до свого сховку: у комірчині вже наскладала у вузликах підсушеного гусячого пір’я. Як тільки надворі негода, то роботи в хаті – на цілий день. Бере бабця новенький напірник, розправляє його, всідається на низенькому стільчику і кладе на коліна перший вузлик. Обережно розв’язує, щоб не дуже розлітався пух, і намацує пучками гострі пір’їнки. Можна ножицями подрібнити, а краще зовсім відкидати ті стрижні, ретельно оголюючи їх від біленького шовковистого пушку.
Хто не зайде до старенької, то й підсміюється: старе, мовляв, як мале, чим би не бавилось, якби не плакало. Одно сидить над тим пір’ям: скуб та скуб… А Марія знає, що робить. Один напірник вже повний, на черзі - другий. Он їх цілий стос – новенькі, усі голубого кольору, щоб подушки були наче з морозу: і пахучі, і білосніжні.
Швидко підросли її внучечки. Оббирає пір’я бабця та згадує, як віддавала заміж свою дочку, як і за неї переживала та бідкалась, але перед людьми не брав сором, бо виносили з хати і ковдри, і рядна, і подушки. Казали: хоч і небагата вдова, проте рукодільниця завзята, всього наготовила для нової сім’ї, хай тепер шанують та почитують весільну матір. Гріх скаржитися – і шанували, і шанують. Правда, сварять трохи за те, що недосипляє, сидить навпочіпки біля своїх вузликів. Зараз же все можна купити і не баблятись! Е, ні! Куплене не таке. Бабуня вирощувала гарних гусей, паслися вони на спориші, ходили до води у балку, викупувалися та підростали. Приходила пора, Марія свіжину готувала для дорогих гостей: доньки, зятя та їхніх дівчаток-близняток – Віти та Яринки. А пір’ячко  - у вузлик. Було, надибала донька її сховок і хотіла винести та спалити. Так Марія страшенно розсердилася, ледь не плакала. Підвела свою Галю до ліжка і показала на гірку складених подушок:
- Знаєш, скільки їм років? То ще моя мама надбала. Їм зносу немає, вони вічні, якщо в родині мир та спокій.
Потупилась Галя, дійшло їй. Почервоніла, обняла матір і попросила вибачення. Більше не суперечила, навпаки, Віточці та Яринці пояснила, що на тих подушках її колихала їхня прабабуся. Покладе подушку на випростані натруджені ноги та й похитує з боку в бік. Дитя засинає, і їй дрімається. У хаті тихо-тихо, тільки біля комина кіт муркоче…
Не на цю осінь братимуть парубки Маріїних внучок, бо їм ще доучуватись треба. Все одно бабуня на чеку: тільки старости покажуться, а в неї – все готове. Як зараз чує Галин голос із докором:
- Мамо, ніхто в нас, у місті, старостів не засилає. Перед весіллям приїдемо, заберемо вас, щоб побачили, як у ресторані весілля грають.
- А дивні? А коровай?
- Усе те можна замовити. І шишки весільні також… Усім усього вистачить, нічого вам турбуватись. А подушки заберемо, хай буде пам’ять.

Усміхається старенька. Тепло в неї на душі. Шанують її, люблять. А це найголовніше!