Віра… У Віри було два життя. Перше починалося о сьомій ранку, коли будильник безжально нагадував, що пора йти на роботу, бо школа вже чекає. У цьому житті все було злагоджено й буденно:журнали, контрольні роботи, нерозв’язані задачі, учнівські зошити з обчисленнями — одним словом,звичайне життя стандартного середньостатистичного вчителя середнього віку.
Тут Віра була вчителькою математики. Вимогливою, принциповою і, за неофіційною шкільною статистикою, однією з найменш бажаних осіб для зустрічі з учнями.
— Віро Миколаївно, а можна сьогодні без самостійної?
— Звісно, — відповідала вона. — Можна. Але тоді завтра буде контрольна.
— А можна без контрольної?
— Можна. Якщо ви знайдете спосіб переконати математичку, що вона вам більше не потрібна.
Учні зазвичай замовкали, хоча й не погоджувалися. Просто не знаходили аргументів, які витримали б перевірку на логічну послідовність.
Колеги вважали Віру людиною з характером, а позаочі — «стервою». Учні — занудою, душнілою чи крінжатиною. А вона сама не заперечувала жодного з цих визначень. Принаймні їй було все одно на думку одних чи інших.
Друге життя починалося ввечері.
Коли закінчувалися уроки, перевірялися зошити й остання людина нарешті переставала ставити запитання на кшталт «а навіщо нам це в житті?», Віра поверталася додому, заварювала чай і відкривала ноутбук.
І з цього моменту починалося дещо зовсім інше… Новий світ і новий вимір реальності…
Ніхто не здогадувався, що сувора вчителька, яка могла присвятити цілу перерву поясненню помилки в розв’язанні рівняння, потай писала прозу. Не наукові статті про красу математичних закономірностей і не методичні рекомендації для педагогів. Вона вигадувала історії, іноді настільки безглузді, що сама ж першою з них і сміялася.
У її папках зберігалися тексти різних років. Деякі починалися з блискучої, на її думку, ідеї, а закінчувалися трьома абзацами й фразою «продовжити пізніше». Інші мали по кілька варіантів фіналу.Були й такі, до яких вона не наважувалася повертатися, бо авторка, яка їх написала, очевидно, мала дещо інше уявлення про літературу, ніж теперішня Віра.
— Ну що ж, — іноді говорила вона до екрана, переглядаючи черговий старий файл. — Скільки років ти вже збираєшся пилитися?
Файл, як і належало файлам, мовчав…
Ідея зареєструватися на літературній платформі виникла не раптово. Вона визрівала десь між бажанням нарешті розібрати старі рукописи та усвідомленням, що зберігати їх роками в папках із назвами «Нове», «старе» і «доробити» — це вже не творчий процес, а форма архівного хаосу, якому нарешті треба дати кінець.
Віра хотіла оцінки. Чесної оцінки написаному. Хотіла знати, чи здатні її історії зацікавити когось, окрім неї самої. Хотіла обговорювати книжки, сперечатися про написане, читати чужі тексти й, можливо,знайти людей, з якими можна поговорити не лише про погоду, математику та те, чому в учнів знову двійка.
Одного вечора вона відкрила сайт літературної платформи.
Реєстрація виявилася простішою, ніж вона очікувала. Ім’я, пароль, електронна пошта, кілька полів,трохи налаштувань — і ось вона вже мала власну сторінку.
Залишалося придумати опис профілю.
Віра довго дивилася на порожнє поле.
«Авторка-початківець» — хто ж ти будеш?
«Письменниця» — звучало б так, ніби вона вже мала власний кабінет із дубовими меблями й видавця,який телефонує щопонеділка.
Ну нє… аматорка звучить більш правдоподібно.
Зрештою вона залишила короткий опис про себе. Без гучних заяв і літературних декларацій. Хто захоче — той прочитає.
Потім завантажила перший текст.
Перечитала його тричі. Знайшла одну кому, яку не помічала раніше, виправила слово, знову перечитала. Натиснула «Опублікувати».
На екрані з’явилося повідомлення, що твір успішно опублікований.
Віра відкинулася на спинку крісла.
— Ну от. Тепер ти офіційно авторка. Принаймні за версією одного сайту.
Вона відкрила сторінку твору.
Перегляди: 0.
Коментарі: 0.
Вподобання: 0.
Віра оновила сторінку.
Результат залишився незмінним.
— Вражаючий старт. Літературний світ завмер у захопленні.
Вона пішла на кухню, повернулася за десять хвилин і знову перевірила сторінку. Потім ще раз перед сном.
Наступного ранку переглядів було трохи більше. Не настільки багато, щоб викликати заздрість у конкурентів, але достатньо, аби Віра відчула себе людиною, чию творчість принаймні хтось випадково знайшов.
Перший коментар вона чекала з особливим хвилюванням.
Його не було.
Другий день теж минув без літературних потрясінь.
На третій Віра вже знала, де на сторінці відображається статистика, як оновлювати інформацію і скільки разів можна перевірити кількість переглядів, перш ніж це почне нагадувати нав’язливу звичку.
— Якщо так піде далі, — сказала вона собі, — доведеться написати роман про самотність автора в цифровому просторі. Матеріалу вже достатньо.
Але здаватися вона не збиралася.
Віра почала розбиратися з платформою. Читала правила, дивилася, як оформлюють сторінки інші автори, заходила в блоги. Спочатку обережно, майже як нова учениця в чужому класі: подивитися,хто тут головний, хто з ким дружить і чи не варто випадково сідати за парту біля людини, яка любить ставити незручні запитання.
Блогів виявилося безліч.
Одні автори писали про творчість, інші — про натхнення, треті обговорювали видавничі питання.Хтось ділився особистими переживаннями, хтось публікував жарти, а дехто, здавалося, міг написати окремий блог про те, як правильно писати блоги.
Віра читала все підряд.
І поступово платформа почала затягувати її сильніше, ніж вона планувала.
Спочатку це було просто місце для публікації текстів. Потім — місце, де можна було знайти цікаву книжку. Далі — простір, де хотілося залишити коментар, відповісти на чиюсь думку, підтримати автора, посперечатися або просто пожартувати.
#541 в Детектив/Трилер
#187 в Трилер
#163 в Містика/Жахи
психологічний трилер, психологія і психотерапія, містика чи гра підсвідомості
Відредаговано: 23.11.2026