Автобіографія Олександра Миколайовича Іванишена

У мене немає жодного сумніву в тому, що я народився. Процес цей відбувся тринадцятого липня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року в славному місті Кам'янці-Подільському, що на Хмельниччині. Подія ця, як стверджували очевидці, не викликала особливого ажіотажу на міжнародній авансцені, проте в родині Миколи та Ніни Іванишених шуму було чимало. Адже світ тоді ще не знав, що цей загорнутий у пелюшки крикун згодом гордо іменуватиметься Олександром Миколайовичем Іванишеним (для близьких просто Саня) і що він прийшов у цей світ не просто так, а з серйозним наміром зафіксувати хід світової історії.

Та й скажіть на милість, хіба могло таке неподобство, як моя поява на світ, відбутися десь інде? Сама географія та товстелезні шари тутешнього чорнозему впереміш із сивою давниною буквально кричали: «Тут! Тільки тут!» Ну бо поміркуйте самі: у місті, де куди не плюнь — обов'язково влучиш або в тисячолітню каменюку, або в глибоку наукову таємницю, людина що не любить історію народитися тут просто не мала права. Тут з пелюшок логічно з'явитися на світ або прискіпливому археологу з пензликом у зубах, або поважному історику в окулярах, ну або, на крайній випадок, автору, який замахнеться описати всі грандіозні історичні події від самого створення світу і не злякається обсягу.

Кам'янець-Подільський — це вам не якась там урбаністична вигадка двадцятого століття з бетону й асфальту. Це місто-музей, де навіть звичайні домашні кури гребуться на подвір'ях з таким виглядом, наче ось-ось відкопають принаймні римську монету чи уламки давньоєгипетської амфори. А фортеці тутешні? О, це окрема пісня! Стоять вони віками, горді, кам'яні, обвітрені всіма можливими протягами історії. Дивишся на ті могутні вежі та стіни й одразу розумієш: вони бачили стільки подій, що якби могли заговорити, то професори академічних наук швиденько б пішли на пенсію перекваліфіковуватися в бджолярі. Самі стіни Старого замку настільки просякнуті духом минувшини, що навіть місцеві горобці цвірінькають виключно про геополітичні розклади античності та походи великих імператорів. У такому оточенні просто неможливо було вирости й не закохатися в історію, яка тут буквально виглядає з-за кожного рогу і підмигує тобі крізь вікові бійниці.

Умови для мого розвитку були напрочуд сприятливими. По-перше, мама працювала медсестрою у кабінеті щеплень дитячої поліклініки. Самі розумієте, що це означало для моєї ранньої симулятивної кар’єри: повний і нищівний крах. Будь-яка моя геніальна спроба зобразити смертельну застуду, кашель невідомого походження чи раптову слабкість у колінах задля законного прогулу дитячого садка номер двадцять один (куди мене справно й безжально волочили з тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого по тисяча дев’ятсот дев’яносто третій рік) завершувалася миттєвим професійним оглядом. Мама, навіть не вмикаючи світла, на око визначала симуляцію за три секунди, після чого проводила тотальну дезінфекцію моєї хитрої фізіономії та призначала профілактичне мазання зеленкою всіх підозрілих місць.

Мій супротив державній системі дошкільної освіти був відчайдушним, але тактично програшним. Коли мене, загорнутого в три шарфи, бадьоро транспортували в бік вищезгаданого садка, я застосовував останній аргумент: просто на ходу щосили крутив мамину голову в протилежний бік. Туди, де гордо височіла наша рідна п'ятиповерхівка на вулиці Пушкінській, сорок, квартира тридцять два. Я наївно вважав, що якщо мені вдасться розвернути мамин погляд на сто вісімдесят градусів у бік рідних вікон, то тоді весь наш маршрут автоматично піде в зворотному напрямку. Проте маму, яка щодня мала справу з десятками кричущих малюків у кабінеті щеплень, такою примітивною маніпуляцією з пантелику збити було неможливо. Голова її тримала курс надійно і незворотно, і я, як той полонений римський легіонер, засуджений до дитсадкової манки з комочками, продовжував свій шлях назустріч долі.

Проте, попри всю суворість моєї дитсадкової епопеї, були в ній і моменти абсолютної слави, хоча мажором я ніколи не був. Справа в тім, що мій тато вже тоді почав їздити по заробітках і привозив мені звідти дефіцитні закордонні скарби. Багато хто на той час уже потроху обзаводився заморським одягом, тож джинсами в групі дитячого садка номер двадцяти один здивувати було важко, але мої — перші власні — гріли душу неймовірно. Особливо в комплекті з крутим угорським светром.

Правда, закордонний гардероб мав один суттєвий тактичний мінус — самотужки розплутати всі ці модні ґудзики, тугі змійки та імпортні застібки перед «тихою годиною» було завданням підвищеної складності. А оскільки в дитинстві я був іще тією незграбою — руки геть не слухалися тих мудрованих ґудзиків, — мені терміново потрібна була допомога залу. Статус незграбного модника зобов'язував знаходити вихід, тому, коли виховательки оголошували відбій, навколо моєї персони миттєво утворювався рятувальний консиліум із дівчат-одногрупниць. Поки інші хлопці бадьоро боролися зі своїми колготками, мене — під моїм мовчазним і вдячним наглядом — шляхетно роздягали дами. Мені цей ритуал уже тоді неабияк подобався: я стояв безпорадний, але дуже задоволений життям, поки дівчата дружно розплутували мого угорського светра та стягували джинси. Саме в ті хвилини я остаточно зрозумів, що бути трішки незграбним — це іноді дуже навіть вигідна життєва стратегія.

Взагалі, якщо чесно, цей дитсадковий санаторій з його суворим режимом та дівчачим консиліумом я з великим задоволенням міняв на значно вигідніші умови. Благо, альтернатива була зовсім поруч — у тій же самій нашій п'ятиповерхівці на колишній Пушкінській, тільки через під'їзд, у шістдесят восьмій квартирі. Там тримали стратегічну оборону мої улюблені дідусь Зіновій та бабуся Валя. Це була моя особиста демілітаризована зона, де замість манки з комочками панувала абсолютна анархія любові та безлімітний доступ до кондитерських шедеврів.

Дідусь мій був людиною унікального гарту і святої душі. Він пройшов усю Другу світову війну, причому не абиде, а в інженерних військах, де дослужився до звання капітана. Самі розумієте, людина, яка на «ти» з мінними полями, понтонними переправами та військовою логістикою, мала б мати характер як кремінь. Але ні! За все своє довге й непросте життя дідусь Зіновій ні з ким навіть жодного разу не посварився. Добра, порядна, неймовірно лагідна людина — справжній чоловік спокою. Після війни він продовжував будувати й ремонтувати дороги, працюючи дорожнім майстром у Чемеровецькому районі, в селі Зарічанка, а згодом передавав свій безцінний досвід молоді — працював майстром у Вищому професійному училищі номер шість (тодішньому нашому шостому ПТУ, де вчили на совість). Дідусь знав усе про дороги й будівництво, але головне — він знав, як прокласти найкоротший шлях до серця свого онука.