2: Код «Кип’яток», або Побачення з тінню з минулого

Скляні двері конференц-залу на шістнадцятому поверсі роз’їхалися з ледь чутним, майже сичащим звуком. Катерина Яворська, увімкнувши свій фірмовий режим «Снігової Королеви», повільно підвела голову від екрана ноутбука, готова спопелити поглядом легендарну акулу корейської юриспруденції.

На поріг ступив Хан Джі Вон. Його ліва щока, щедро припудрена секретарським кушоном двадцять першого тону, усе ще зберігала злегка рожевий контур, але тримався він так, наче щойно виграв суд у Гаазі. Він зробив крок уперед, звично закинув руку в кишеню штанів, збираючись видати свою фірмову посмішку плейбоя, і... застиг.

Погляди перенулися.

Час у кімнаті зупинився. Катерина дивилася на бездоганно укладене волосся, дорогий костюм і... знайомий силует обличчя. Джі Вон дивився на суворе каре з яскравим, бунтарським червоним пасмом.

«Злодій з парковки!» — пронеслося в голові Катерини.
«Психопатка з тротуару!» — закричав внутрішній голос Джі Вона.

В обох буквально відняло мову від дикого, паралізуючого шоку. Джі Вон офігівав, усвідомлюючи, що його «нова спідниця», на яку він щойно оголосив полювання, і є та божевільна агресорка. А Катерина відчувала, як земля уходить з-під ніг: грізний голова юридичного відділу конгломерату — це ранковий «кишеньковий злодій».

Першою тишу розірвала саме Катруся. Переконана, що цей корейський мачо не розуміє ні слова, вона не стримала емоцій. Її галицький темперамент вибухнув, і вона, активно жестикулюючи руками, видала на одному диханні шалену українську тираду:

— Та ви знущаєтесь?! Світе мій милий, за що мені це покарання?! Я летіла п'ятнадцять годин через три пересадки у цей ваш Сеул, щоб працювати з ким? З кишеньковим злодієм у дорогому костюмі?! Господи, ну чому саме сьогодні, чому саме він?! Та в нього ж на пиці написано, що він бабій і аферист, а тепер ще й моя рука у нього на фейсі світиться, як неон у Краківському клубі! Пропав мій аудит, пропала моя премія, пропав цей клятий день! Господи, та він же нахаба, який заглядає під спідниці і грабує стареньких!

Джі Вон стоїть навпроти неї і відчував, як усередині все закипає від суміші образи та дикого азарту. Він зрозумів кожнісіньке слово. Кожне. Про «бабія», про «афериста» і про «неон у Краківському клубі». Його юридичний мозок миттєво прорахував колосальну вигоду від цієї ситуації. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Покерфейс Хан Джі Вона був ідеальним.

Він повільно підійшов до столу, поправив піджак і з бездоганним корейським акцентом заговорив англійською:
— Пані Яворська? Я бачу, ви дуже емоційно молилися своєю мовою після нашого ранкового... інциденту. Сподіваюся, ви просили у неба вибачення за напад на голову юридичного відділу «Лі Корп»? Генеральний директор дуже просив мене знайти з вами спільну мову.

Катерина непомітно, але глибоко видихнула. «Слава Богу, цей сеульський павич нічого не зрозумів», — промайнуло в її думках, і вона миттєво повернула обличчю крижаний спокій.
— Я просто констатувала, пане Хан, що корейське сонце сьогодні занадто припікає, — сухо відповіла вона англійською. — Давайте закриємо це прикре непорозуміння і перейдемо до цифр.

— О, ні-ні, — Джі Вон хитро звузив очі, сідаючи навпроти. — Директор Лі наполягає на традиційній гостинності. Нам потрібно загладити вранішній момент. Офіційну зустріч ми почнемо з традиційної чайної церемонії. Це заспокоює... нерви. Особливо після перельотів.

Він двічі ляснув у долоні, і в залу засідань офіціант на візку завіз розкішний керамічний набір: мініатюрні піали та великий, важкий глиняний чайник, з носика якого валив густий, білий пар. Вода там була стоградовим, щойно знятим із вогню кип’ятком. Джі Вон вишуканим рухом господаря становища взяв чайник і почав наливати напій у піалу Катерини, продовжуючи нахабно дивитися їй прямо в очі.

— У Кореї кажуть, що спільний чай розчиняє будь-яку ворожнечу, — м'яко промовив він англійською, підсуваючи гарячу піалу ближче до неї.

Катерина, яка все ще внутрішньо палала від люті та джетлагу, вирішила продемонструвати свої бездоганні манери. Вона витягнула руку, щоб підсунути свій ноутбук, але через утому та роздратування розрахувала рух абсолютно неправильно. Її лікоть з розгону врізався в ручку важкого глиняного чайника.

Світ немов сповільнився знову. Чайник злетів у повітря, перевернувся, і весь об'єм стоградового окропу разом із гарячою заваркою полетів прямо на штани Хан Джі Вона, чітко в район стегон та паху.

— А-а-а-а-а-а-агх!!! — Сеул ще не чув такого ультразвуку від голови юридичного відділу.

Джі Вон підірвався з крісла так, наче під ним вибухнула міна. Він почав шалено стрибати по конференц-залу, люто обмахуючи штани руками. Тканина моментально промокла, обпікаючи шкіру.

— О Боже! Мені так шкода! Я випадково! — злякано закричала Катерина, хапаючи паперові серветки та кидаючись до нього, але Джі Вон виставив руки вперед, відскакуючи від неї як від чуми.

— Не підходьте! Тільки не чіпайте мене там! — кричав він англійською, задихаючись від болю та шоку.

У цей момент, крізь пекучий біль у районі стегон, у мозку Джі Вона спалахнув такий потужний флешбек, що його ледь не збило з ніг. Цей сценарій... цей клятий сценарій уже був у його житті!

Рік тому. Україна. Полтавщина. Весілля його університетського друга. Навколо грала шалена музика, гості танцювали, а Джі Вон стояв біля фуршетного столу в білому смокінгу. Раптом якась затуркана дівчина, перечіпившись через весільний шлейф, полетіла вперед і перекинула на нього величезну глибоку тарілку з палахкочучим, щойно звареним українським борщем. Прямо туди ж. У ту саму інтимну зону. Джі Вон тоді тиждень пролежав у готелі з компресами, проклинаючи українську кулінарію, і лікар серйозно сказав, що ще б один сантиметр і вища температура — і він міг би залишитися інвалідом та назавжди забути про жінок.

Джі Вон важко дихав, дивлячись на Катерину, яка з переляканим обличчям тримала в руках сухі серветки. Його щока горіла від її ляпаса. Його пах палав від її чаю.