Частина 2: Темнота

Закінчивши всі процедури й усі ці уколи, я знову повернувся у свою м’яку кімнату. Знову і знову, кожного дня — уже не знаю, скільки років чи скільки часу я тут провів. Я не пам’ятаю, як потрапив сюди. Я не пам’ятаю... себе. Хто я? Я... як мене звати? Пам’ятаю якісь імена. Джонні? Джей? Джей... джей... заждіть, я щось пригадую.

Минуло вже трохи часу. А може, й не трохи. Те місце, куди я потрапив... тут немає часу, немає повітря й сонця, немає землі, немає води. Немає нічого. Все навколо — просто біле, сліпуче, беззвучне біле, що тисне на очі й на розум одночасно. Я пробував вибратися, але марно. Я намагався бігти вперед, та нічого не змінювалося — ніби я стояв на одному місці, а простір рухався разом зі мною, глузуючи з кожної спроби втекти. Я не знаю, як вибратися звідси. Я не відчуваю голоду, бажання пити чи спати. Я взагалі нічого не відчуваю — окрім страху, який поволі перетворюється на щось важче за страх.

Самотність і світ в один-єдиний колір змушують задуматися про власне життя, дозволяють свідомості поглинути тебе цілком. Усе, що в тебе залишилось, — це твої думки, і вони поступово стають ворогами. Я сходив з розуму. Мені здавалося, ніби я бачив щось попереду, але там знову було так само порожньо. Мені здавалося, що частини мого тіла то збільшуються, то зменшуються, наче я спостерігаю за собою збоку, крізь криве скло. Були провали в пам’яті — хоч це й не дивно, якщо навколо існую лише я сам.

Минув рік чи десять років. За відчуттями — усі тисяча. Я не пам’ятаю, ким я був до цього. Я не пам’ятаю свого імені. У голові — тільки уривчасті згадки, шматки слів, окремі літери. Я здурів. Мене звали... Джей? Джонні? Джастін? Напевно, все ж Джей. Пам’ятаю, що це ім’я я чув значно частіше за інші. Так! Я Джей... а скільки мені років... не пам’ятаю. Але пам’ятаю ще одного чоловіка — дивного, з холодним поглядом. Це він запроторив мене сюди. Точно він. Це він у всьому винен! Я повинен вибратися звідси, знайти його й покарати! Спробую побігти вперед. Знову нічого. Хоч би як я старався — я не можу вибратися.

Стоп. Ні, все не так. Можливо, це було пізніше. Чи вчора? Де я був учора?

Ви це чуєте? Ви чуєте цей звук будильника?

*17:00.* Після інциденту в особняку минуло вже близько півмісяця. Компанія, в якій я працював, розпалася, а бос запив по-чорному. Ще десять хвилин — і треба збиратися на похорон. Напевно, сьогодні буде наймасштабніший похорон у цьому штаті... таке гріх пропустити. Тим більше, пропустити його було б неправильно: все ж таки я пропрацював із тими людьми понад чотири роки.

Одягнувши смокінг, який не діставав із шафи, здається, з випускного, я глянув у дзеркало. Взагалі не змінився. Той самий невисокий зріст, коротка недоладна зачіска, коси каштанового відтінку. Хіба що з нового можу відзначити тільки темні кола під очима та дедалі відчутніші проблеми з психікою.

У двері постукали.

— Пане Джоне, ви скоро? — за дверима стояла Слідча. Вона теж збиралася на похорон, тому я попросив її заїхати за мною. Ми познайомилися десь днів десять тому, коли я шукав нову роботу. Волею випадку Юліанна... Валаам шукав помічника. А їсти щось же треба було.

Який Валаам? Хіба я не зустрів його на похороні? Той дядько... ти пам’ятаєш? Ти ж читав! Ти повинен був це прочитати! Знайди це, будь ласка!!

На крик збіглися працівники й зв’язали Джонні. Укол транквілізатора — і він знову заснув.