15.Коронація попелом

Арден кинувся до нас, відкинувши Платиновий Клинок у бік — зараз він був йому не потрібен. 

Він упав на коліна біля батька, підхоплюючи його слабке тіло. Я бачила, як тремтять руки принца, як гордість, гнів і дитячий біль борються на його обличчі. 

​— Батьку... — голос Ардена був хрипким.
​Магнус важко дихав. Його шкіра була кольору старого пергаменту, а магічні канали всередині нього були випалені некромантією Варіуса. Він поклав тремтячу руку на щоку сина, залишаючи на ній брудний слід. 

​— Ти... ти привів її, — прошепотів король, дивлячись на мене. У його погляді не було більше вогню тирана, лише холодна ясність людини, що стоїть на порозі небуття. — Ти зробив те, на що в мене не вистачило сміливості. Ти обрав любов замість страху. 

​— Не говори, — перебив його Арден. — Ми виведемо тебе звідси. Калеб уже підняв Опір, вони очищують нижні рівні... 

​— Ні, — Магнус раптово міцно стиснув зап'ястя сина. — Часу немає. Варіус... він не просто магістр. Він — паразит. Те, що ви закрили Чорну Браму тут, лише змусило його прискоритися. Він пішов до Серця цитаделі.
​Я здригнулася. 

Серце Цитаделі — стародавній платиновий моноліт у найглибших підземеллях, навколо якого було збудовано замок. Це було джерело, що живило землю поколіннями. 

​— Якщо він осквернить Серце своєю порожнечею, — продовжував Магнус, звертаючись уже до мене, — Альбіорум більше не зможе повернутися. Земля стане мертвою на тисячу років. Ардене... під вівтарем у тронній залі є механізм. Тільки кров справжнього короля і світло Альбіорум можуть відчинити шлях до Серця раніше за нього. 

​Магнус почав кашляти, і з його губ зірвалася чорна крапля — знак того, що некромантія почала роз'їдати його зсередини. 

​— Візьми це, — він зняв із пальця масивний перстень із печаткою дракона. — І йдіть. Залиште мене тут. Я маю зустріти свій кінець у цій вежі, яку сам перетворив на тюрму. 

​Арден завагався. Я бачила, як йому хочеться залишитися, як він хоче отримати відповіді на всі ті "чому", що мучили його роками. Але з боку тронної зали донісся низький, гулкий удар, від якого затремтіли самі основи гори. 

​— Він почав, — прошепотіла я, відчуваючи, як руна на моїй руці пульсує від жаху. — Ардене, він розбиває Серце.
​Арден підвівся. Його погляд став сталевим. Він востаннє подивився на батька, кивнув і підняв Платиновий Клинок. 

​— Калебе! — крикнув він у бік сходів. — Залишити тут двох людей. Охороняти короля. Всі інші — до тронної зали! 

​Коли ми дісталися величезних дверей тронної зали, я чекала на армію чудовиськ чи Вікторію з її тінями. Але те, що ми побачили, було набагато гіршим. 

​Двері були розчинені навстіж. У залі стояли сотні людей — звичайні городяни, служниці, конюхи, навіть діти. Вони стояли щільними рядами, плечем до плеча, закриваючи собою прохід до вівтаря. Їхні очі були відкриті, але порожні, а з потилиць до стелі тягнулися тонкі, ледь помітні фіолетові нитки. 

​У центрі залу, над троном, висів Варіус. Його постать була оточена коконом із чорної енергії. 

​— Вітаю, мої дорогі герої! — його голос гримів, відбиваючись від стін. — Ви так старалися врятувати одного старого вбивцю, що привели під мій меч усіх інших. Кожен крок, який ви зробите до мене, кожен удар магії, який ви випустите — пройде крізь ці серця. Вони — мій щит. Вони — моя ціна. 

​Арден зупинився, опустивши меч. Його гвардійці позаду нас заціпеніли. Ми не могли атакувати. Будь-яка іскра платини просто спопелила б невинних людей. 

Арден зробив те, що вмів найкраще — він перебрав на себе всю лють і увагу ворога, стаючи живою мішенню. 

Він повільно пішов уперед, вклавши Платиновий Клинок у піхви. Це був жест удаваної покори, але кожен його крок був сповнений такої важкої, королівської гідності, що навіть загіпнотизований натовп мимоволі здригався.
​
​— Ти завжди боявся прямого бою, Варіусе, — голос Ардена лунав чисто й гучно, розрізаючи фіолетове марево зали. — Навіть зараз, маючи силу Пустоти, ти ховаєшся за спинами кухарів та дітей. Чи не це ти називаєш «новим порядком»? Порядок боягуза? 

​Варіус розреготався, і цей звук нагадав скрегіт металу по склу. Він опустився трохи нижче, зависнувши над троном, його чорний кокон пульсував у такт диханню людей навколо. 

​— Сміливі слова для принца, чия династія трималася на крові та страху, — магістр зневажливо повів рукою, і кілька людей у першому ряду вихопили ножі.
— Один мій рух, Ардене, і ти стоятимеш у морі крові тих, кого присягав захищати. Твій батько принаймні був чесним у своїй жорстокості. Ти ж — просто слабкий романтик. 

​— Мій батько мертвий у всьому, що стосується честі, — Арден зупинився всього за кілька метрів від живого щита. Його очі горіли золотом, відволікаючи Варіуса від того, що відбувалося в тіні колон. — Але я — не він. Я бачив Ефір. Я бачив, як закінчуються такі, як ти. Ти — не володар темряви, ти лише її засіб. Коли вона поглине Серце Цитаделі, ти зникнеш першим.
​
​Варіус розлютився. Його спокійне зверхнє обличчя спотворилося. 

— Ти нічого не знаєш про Серце! Я стану його архітектором! Я перепишу закони магії так, що Альбіорум здаватимуться лише страшним сном! 

​Він витягнув руку, і фіолетові нитки, що тяглися до людей, напружилися. Натовп одночасно зробив крок до Ардена, стискаючи коло. Це був психологічний тиск: Варіус хотів побачити, як принц зламається, як він почне благати. 

​— Подивися на них, Ардене! — закричав Варіус. — Вони — моє паливо! Кожен їхній подих живить моє закляття. Ти хочеш ударити мене? Давай! Удар крізь їхні груди! 

​Арден лише посміхнувся — тонкою, ледь помітною посмішкою. Він відчув те, чого не міг відчути Варіус, засліплений власною могутністю. Він відчув, як камінь під його чоботами почав вібрувати в іншому ритмі. 

​«Еліс...» — пролунало в його думках. — «Я тримаю його. Поспішай». 

​Арден розвів руки в сторони, розкриваючи груди під удари магії.
— Ти кажеш, я слабкий? Можливо. Але я не один. І це те, чого ти ніколи не зможеш зрозуміти. 

​Він почав читати стародавню клятву захисників, вкладаючи в кожне слово магію вогню, створюючи навколо себе таку яскраву ауру, що Варіус був змушений прикрити очі, не помічаючи, як сріблясті нитки ментального резонансу Еліс уже почали проростати крізь тріщини в підлозі.
***
Я затамувала подих, розчиняючись у тіні масивної колони. Мої пальці торкнулися холодного каменю, але я шукала не камінь. Я шукала енергію, що пульсувала в залі, — ті самі фіолетові вени, які Варіус простягнув до сотень безневинних життів. 

​«Це не просто магія, це контроль над волею», — промайнуло в думці. — «Але платина — це і є свобода».
​
​Я заплющила очі й випустила свою силу не як щит чи меч, а як нескінченну кількість срібних голок. Через наш зв’язок з Арденом я відчувала його золоте сяйво — він був моїм маяком, що не давав мені загубитися в темряві Варіуса. Його виклик, його голос, що гримів у залі, створювали необхідний магічний «шум», під прикриттям якого я почала свою роботу. 

​Мої срібні нитки плавно, наче змії, поповзли по підлозі, піднімаючись по ногах загіпнотизованих людей. 
Коли моя магія торкнулася першої фіолетової нитки, я відчула смак гнилі та заліза — це була енергія Пустоти.
​— Не розривати... — прошепотіла я сама до себе. — А замінити. 

​Я почала вплітатися в кожну нитку. Це було схоже на гру на велетенській, болючій арфі. Кожна людина в залі стала струною. Я відчувала їхній страх, заблокований у глибині свідомості, їхню тугу за домом, їхню любов. 

Я пропускала через себе ці емоції, очищуючи їх платиною і відправляючи назад.
​
​Фіолетовий колір ниток почав змінюватися. Повільно, від підлоги до стелі, він перетворювався на мерехтливе срібло. Варіус, захоплений своєю промовою та спробами зламати волю Ардена, не помічав, як його «паливо» змінює свою природу.
​— Подивися на них, Ардене! — кричав магістр. — Вони вже не люди! Вони частина мого механізму! 

​— Ні, Варіусе, — Арден раптом замовк, і на його обличчі з’явилася переможна посмішка. — Вони більше не твої. 

​Я зробила останній зусилля. Моя руна на зап'ясті спалахнула так яскраво, що світло пробилося крізь мої рукави. 

Срібний імпульс прокотився залом.
​— Зараз! — викрикнула я, виходячи з тіні. 

​В ту ж мить сотні людей одночасно глибоко вдихнули, наче виринули з-під крижаної води. Фіолетові нитки лопнули з кришталевим дзвоном. Люди не впали мертвою вагою — навпаки, платинова енергія дала їм силу. Вони почали розбігатися до виходів, які Калеб та його бійці вже встигли відчинити.
​
​Варіус заціпенів. Його кокон запульсував чорним, коли він зрозумів, що втратив свій живий щит. Його погляд, сповнений чистої ненависті, впав на мене. 

​— Дрібне дівчисько... — прошипів він. 

Його людське обличчя почало розмиватися, проявляючи під собою щось безлике та порожнє. — Ти думаєш, що звільнивши їх, ти врятувала себе? Ти лише зняла обмеження з моєї люті!
​Він підняв обидві руки, і підлога в центрі зали почала тріскатися. З-під вівтаря вирвався стовп чорного полум'я, що з’єднувався з Серцем Цитаделі. 

​— Ардене! Шлях до Серця відкрито! — крикнула я, кидаючись до вівтаря, поки Варіус збирав сили для нищівного удару. 

— Біжи, Ардене! — мій крик розрізав гуркіт руйнованого каменю. — Тільки ти можеш стабілізувати Серце своєю кров’ю. Я втримаю його тут! 

​Арден завагався лише на мить. В його очах відбилося нестерпне бажання залишитися, захистити мене, але він бачив, як чорне полум’я під вівтарем починає отруювати саму основу замку. Він знав: якщо Серце згасне, рятувати буде нікого. 

​— До зустрічі внизу, Еліс! — вигукнув він, і, стиснувши рукоять Платинового Клинка, стрибнув у розлом, зникаючи у вихорі магії.
​
​Варіус заревів, і цей звук уже мало нагадував людський голос. Його постать видовжилася, пальці перетворилися на гострі пазурі з тіні. Він кинувся за Арденом, але я виступила вперед, перегороджуючи йому шлях. 

​Я не просто підняла руки — я віддала себе Садам. 

​— Ти нікуди не підеш, магістре! — мій голос резонував із самою Цитаделлю.
​Я вдарила долонями по підлозі, і замість каміння з тріщин вирвалося коріння кришталевих дерев. Воно не було матеріальним, це була застигла пам'ять Альбіорум. Срібні пагони миттєво обплели ноги Варіуса, впиваючись у його тінь і випалюючи її платиновим сяйвом. 

​— Ти... нікчемна спадкоємиця попелу! — Варіус ударив хвилею порожнечі, намагаючись розірвати мої пута. — Ти витрачаєш свою силу на захист того, хто має бути твоїм ворогом!
​
​Удар порожнечі врізався в мій щит. Я відчула, як мої ребра тріснули від тиску, а з кутика рота потекла кров. Але я не відступила. Кожен мій вдих був наповнений золотим теплом, яке Арден залишив мені через наш зв'язок.
​Я почала плести навколо нас купол. Не для захисту, а для ізоляції. 

— Це не попіл, Варіусе. Це добриво для того, що виросте після тебе!
​Я відчула, як через підлогу, з глибокої безодні, до мене долетів перший відголосок Ардена. Він дістався Серця. 

Я відчула його біль, коли він приклав свою руку до моноліту, і його золото почало змішуватися з платиною самого світу. 

​Варіус теж це відчув. Його обличчя перекосилося від жаху. 

— Ні! Він не сміє торкатися Першоджерела!
​Він зібрав усю свою темряву в один смертоносний спис, спрямований мені в серце. Я бачила, як цей спис летить, розриваючи саме повітря. У мене не було сил ухилитися. Я просто заплющила очі й прошепотіла:
​«Ардене... зараз...» 

​Спис не торкнувся мене. В останню секунду стіни тронної зали вибухнули не вогнем, а чистим білим світлом. Серце Цитаделі, стабілізоване Арденом, дало відповідь. Величезна хвиля платинової енергії вдарила знизу, підхоплюючи мене й Варіуса.
​Зала почала розчинятися. Стеля зникла, відкриваючи чисте зоряне небо. Я бачила, як тінь Варіуса почала розпадатися на тисячі клаптів, які підхоплював цей світловий шторм. 

​— Це... не... кінець... — останній хрип магістра потонув у гуркоті тріумфуючої магії. 

​Я відчула, що падаю. Не в чорну діру, а в обійми світла. Свідомість почала згасати, але останнє, що я почула, був голос Ардена, який кликав мене десь із самої глибини землі.