14.Тіні цитаделі

Ми зробили крок крізь блакитне полум'я арки, і солодкий аромат Садів Альбіорум миттєво змінився на затхлий сморід сирості, іржі та застарілого страху. Магія порталу викинула нас на холодну кам’яну підлогу.
​Це були катакомби під Цитаделлю — «черево» замку, де століттями накопичувалися таємниці та бруд.
​— Ардене? — я покликала пошепки, намагаючись розгледіти щось у густій темряві.
​— Я тут, — почув я скрегіт металу. Арден підвівся, використовуючи Платиновий Клинок як смолоскип. Меч відгукнувся, випромінюючи рівне, приглушене біле світло. Його обличчя в цьому сяйві здавалося суворим і блідим. — Схоже, Охоронець не збрехав. Ми під самим Східним крилом.
​Ми рушили вперед по коліно у воді. Стіни навколо вібрували — Цитадель більше не була спокійною фортецею. Вона наче дихала разом із Варіусом, кожен камінь транслював його темну волю.
​
​Раптом з-за повороту почувся тупіт багатьох ніг і брязкання обладунків. Ми з Арденом миттєво притиснулися до стіни, він затулив Клинок плащем, гасячи світло.
​— Я кажу вам, я бачив спалах у секторі чотири! — голос був хриплим і до болю знайомим. — Якщо це гвардійці Варіуса, ми завалимо цей тунель разом із ними!
​— Калеб? — мій голос зірвався на видих.
​Постаті в тіні завмерли. Почувся звук зведених арбалетів. Високий чоловік із закривавленою пов'язкою на оці виступив вперед, тримаючи смолоскип. Його обличчя було виснаженим, а мундир Опору перетворився на лахміття.
​— Хто це сказав? — Калеб підняв меч, його рука помітно тремтіла. — Еліс? Це неможливо. Ви загинули в Брамі. Весь замок бачив вашу смерть... Варіус показав нам ваші тіла на площі.
​Арден зробив крок із тіні, відкриваючи обличчя.
— Те, що ви бачили, Калебе, було брехнею. Як і все, що говорить цей магістр.
​Калеб заціпенів. Смолоскип випав із його рук, шиплячи у брудній воді. Позаду нього ще десятеро бійців Опору опустили зброю, дивлячись на нас як на привидів.
​— Принце... — Калеб опустився на одне коліно, а за ним і всі інші. — Ви живі. Слава Першомагії, ви живі.
​
​За кілька хвилин, у тимчасовому сховку за фальшивою стіною, Калеб розповів нам, що сталося за той час, поки ми були в Ефірі.
​— Вас не було три тижні, — сказав він, подаючи мені кухоль чистої води. — Варіус оголосив Ардена зрадником, який убив короля і намагався знищити Браму. Він виставив магічні ілюзії ваших понівечених тіл на загальний огляд. Народ зламаний. Магнус... він живий, але замкнений у вежі. Кажуть, Варіус щодня викачує з нього життя, щоб підтримувати роботу своєї Чорної Брами.
​Арден стиснув кулаки так, що руни на його зап’ястях почали пробиватися крізь тканину рукавів.
— Три тижні... Він мав достатньо часу, щоб отруїти все місто.
​— Не все, — Калеб поклав руку на плече принца. — Опір ще тримається. Але ми чекали на знак. Тепер, коли ви повернулися зі зброєю Творців... ми готові до останнього штурму. 

Арден розгорнув на пошарпаному дерев'яному столі карту Цитаделі. Світло від Платинового Клинка лягало на пергамент гострими, холодними тінями. Калеб та інші командири Опору підійшли ближче, їхні очі горіли надією, якої я не бачила там ще годину тому.
​— Пряма атака на головну браму — це самогубство, — почав Арден, вказуючи на укріплені вежі. — Варіус розставив там «Пожирачів», і вони відчують наближення будь-якої великої групи магів.
​— Але ми не підемо через браму, — я поклала руку на карту, відчуваючи крізь камінь підлоги вібрації Чорної Брами. — Варіус тримає вашого батька у Високій Вежі. Він використовує його як живий акумулятор. Якщо ми звільнимо Магнуса, енергетичний контур Варіуса розімкнеться. Його ілюзії над містом почнуть тріщати. 

​Ми розділили сили на три групи:
• ​Група «Тінь» (Калеб та Опір): Вони мають влаштувати серію диверсій у нижньому місті та біля складів з магічним порохом. Їхня мета — відтягнути основні сили гвардії та «Пожирачів» від центрального палацу.
• ​Група «Вогняне серце» (Арден): Арден візьме на себе найважчий удар. Він має пробитися до казарм елітної гвардії. Його завдання — не вбити їх, а нейтралізувати магічний контроль, який Варіус наклав на солдатів. Платиновий Клинок може розривати ці кайдани одним дотиком.
• ​Група «Світло» (Я): Я маю проникнути у Високу Вежу. Використовуючи силу Садів, я стану «невидимою» для сенсорів Варіуса. Моє завдання — розірвати зв’язок між Магнусом і Чорною Брамою.
​— Це занадто небезпечно для тебе, Еліс, — Арден перехопив мій погляд. Його рука на мить накрила мою на карті. — Варіус чекає, що ти прийдеш саме за батьком. Це пастка.
​— Будь-який наш крок зараз — пастка, — твердо відповіла я. — Але він не знає, що я бачила в Ефірі. Він не знає, що я тепер можу чути пісню самої Цитаделі. Камінь цього замку пам’ятає мій рід. Він допоможе мені пройти.
​
​Калеб почав роздавати зброю. Атмосфера в підземеллі змінилася: страх перетворився на холодну рішучість.
​— Принце, — Калеб зупинив Ардена біля виходу. — Якщо ми не повернемося... знайте, що ми пишалися служити справжньому королю.
​Арден кивнув, його обличчя було наче викарбуване з граніту.
— Ми повернемося всі. Сьогодні ніч, коли тіні згорають.
​Я підійшла до Ардена, коли останні бійці розійшлися по позиціях. Ми стояли в тіні вузького тунелю, що вів до вентиляційних шахт.
​— Ти відчуваєш це? — прошепотіла я, торкаючись руни на його зап’ясті.
— Так, — він притягнув мене до себе, на мить втиснувшись обличчям у моє волосся. — Наші руни співають. Вони знають, що розв'язка близько. Еліс... пообіцяй мені. Що б ти не побачила у Вежі, який би вибір перед тобою не поставив Варіус — не вір йому. Вір тільки в те, що ми бачили в Садах.
​— Обіцяю, — я відсторонилася, мої очі на мить спалахнули чистим сріблом. — Зустрінемося в тронній залі. 

Арден рухався крізь темряву казарм, наче розпечений ніж крізь масло. Кожен його крок відгукувався металевим дзвоном, але стражники не чули його — вони були занурені в магічний транс. Платиновий Клинок у його руці не палав, він лише м’яко пульсував, відчуваючи присутність чужорідної, брудної магії Варіуса.
​
​Коли він увірвався до центральної зали гарнізону, шлях йому перегородив загін «Чорних Крилатих» — елітна варта, з якою Арден колись тренувався пліч-о-пліч. Серед них він впізнав Гарета, свого колишнього заступника та вірного друга.
​Очі Гарета були затягнуті каламутною фіолетовою плівкою. Він не впізнав свого принца. Він лише підняв важкий меч, і його рухи були неприродно синхронними з рухами інших солдатів.
​— Гарете, стій! — крикнув Арден, блокуючи перший удар. Іскри від зіткнення металу освітили похмурі обличчя солдатів. — Це я, Арден! Прочнись!
​Відповіддю був лише глухий рик. Варіус не просто керував ними, він випалив їхні особистості, залишивши лише оболонки, наповнені некромантією.
​
​Арден зрозумів: звичайна сталь тут не допоможе. Він не міг убити тих, кого обіцяв захищати. Він заплющив очі, зосередившись на руні на своєму зап'ясті.
​— Еліс, дай мені сили не руйнувати, а зцілювати, — прошепотів він.
​Платиновий Клинок відгукнувся. Його лезо раптово розширилося, перетворюючись на хвилю чистого світла. Арден почав рухатися серед солдатів, наче в танці. Він не бив їх лезом. Він торкався їхніх обладунків пласкою стороною меча, пропускаючи крізь них імпульс Ефіру.
​Кожен дотик супроводжувався гучним тріском — це розривалися невидимі нитки, якими Варіус смикав своїх маріонеток. Солдати падали на коліна, хапаючись за голови. Фіолетовий туман виривався з їхніх ротів і миттєво згорав у платинових іскрах Клинка.
​
​Коли Гарет нарешті впав, важко дихаючи, його очі знову стали людськими. Він подивився на Ардена з жахом і полегшенням.
​— Принце... що він... що він з нами зробив? — прохрипів Гарет, намагаючись підвестися.
​— Тобі нема за що вибачатися, друже, — Арден допоміг йому встати. — Але зараз мені потрібна ваша допомога. Варіус у Вежі. Він катує мого батька і руйнує місто. Ви підете зі мною?
​Гарет витер кров з обличчя і підняв свій меч. Позаду нього підводилися інші солдати — дезорієнтовані, але сповнені люті на того, хто вкрав їхню волю.
​— До самої смерті, мій королю, — відповів Гарет.
​У цей момент стіни казарми здригнулися. З боку Високої Вежі донісся нелюдський крик, у якому змішалися біль і магічна потужність.
​— Еліс... — Арден різко розвернувся, дивлячись на темний силует вежі. — Вона всередині. Швидше! До воріт внутрішнього двору! 

                              ***
Поки Арден звільняв душі солдатів у казармах, я перетворилася на тінь. Висока Вежа здіймалася над Цитаделлю, наче обгорілий палець, що вказує на небо. Її стіни були вкриті інеєм — ознака того, що некромантія Варіуса висмоктувала все тепло з навколишнього світу.
​
​Я не пішла через двері. Я піднімалася зовнішнім карнизом, чіпляючись за каміння, що пам’ятало дотик моїх предків. Камінь шепотів мені, підказуючи виступи, але що вище я піднімалася, то важчим ставало повітря.
​Коли я нарешті влетіла через вікно на середньому рівні, простір навколо мене викривився.
​— Еліс... чому ти покинула мене в ту ніч? — почула я голос матері.
​Вона стояла в кінці довгого коридору, оповита теплим золотистим світлом нашої старої садиби. Вона простягала до мене руки, і запах домашнього печива на мить затьмарив сморід некромантії.
​Я зробила крок вперед, моє серце стиснулося від болю. Але руна на моєму зап’ясті боляче обпекла шкіру. Платина не знає ілюзій.
​— Ти не вона, — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози закипають в очах. — Моя мати загинула, захищаючи мене. Вона ніколи б не дорікнула мені за життя.
​Я заплющила очі й випустила імпульс енергії Садів. Золотиста кімната розсипалася, як сухе скло, оголюючи холодні, залізні сходи Вежі. Замість матері там стояла порожнеча, наповнена шепотом Варіуса.
​
​Кожен наступний рівень був складнішим. Варіус бив по моїх сумнівах.
• ​Я бачила Ардена, який нібито зраджує мене, схиляючись перед батьком.
• ​Я бачила себе, яка стає новою темною королевою на руїнах світу.
​Але я продовжувала підніматися. Я відчувала через наш зв'язок, як Арден б'ється внизу, і це давало мені сили. Я знала: якщо я зупинюся — він загине. Якщо я повірю ілюзії — світ згасне.
​
​Коли я вибила двері останнього залу, мене зустріла тиша, що дзвеніла у вухах. Зал був відкритим у небо. Посередині, на платформі, обплетеній фіолетовими магічними нитками, висів король Магнус.
​Він не був схожий на грізного тирана. Це був старий, висушений чоловік, чиї життєві сили стікали по нитках у гігантську Чорну Браму, що пульсувала над ним. Кожен удар його серця змушував Браму здригатися.
​— Еліс... Альбіорум... — прохрипів він, ледь піднімаючи голову. Очі короля були повні болю та... благання. — Припини це. Вбий мене. Ритуал не зупинити... доки моє серце б’ється... він відкриє прохід для Пустоти.
​Я підійшла до краю платформи. В моїх руках не було меча, лише чиста платинова енергія, що горіла на кінчиках пальців.
​— Де він? — запитала я, озираючись. — Де Варіус?
​— Він уже не тут, дитино, — пролунав голос прямо з повітря. — Він скрізь.
​З тіней за спиною Магнуса почав формуватися силует. Але це був не магістр. Це була Вікторія, чиє тіло тепер було напівпрозорим, наче витканим з диму. Вона тримала кинджал біля горла короля.
​— Якщо ти спробуєш розірвати ланцюги — він помре миттєво, і Брама вибухне, знищивши всю Цитадель разом із твоїм принцом, — просичала вона. — Обери, Еліс: справедливість для свого роду чи життя того, хто його знищив?
Я зрозуміла, що Варіус розставив цю пастку з математичною точністю: ненависть мала перемогти любов. Якщо я вб’ю Магнуса, я врятую світ, але назавжди отрую наші стосунки з Арденом привидом батьковбивства. Якщо я відступлю — Пустота поглине все.
​Але Варіус забув одну річ. Ми з Арденом більше не були двома різними силами.
​— Ти кажеш про вибір, Вікторіє, — мій голос став спокійним, а срібне сяйво в моїх очах спалахнуло з новою силою. — Але ти забуваєш, що Платина не обирає сторону. Вона об'єднує їх.
​Я не кинулася на Вікторію. Замість цього я притиснула долоню до руни на своєму зап'ясті й подумки викрикнула ім'я Ардена.
​
​«Ардене! Зараз! Дай мені все, що в тебе є! Стань моїм якорем у реальності!»
​У ту ж мить я відчула колосальний приплив жару. Там, внизу, Арден зупинився посеред бою, підняв Платиновий Клинок і спрямував усю свою волю до мене. Через наш зв'язок хлинув потік золотого вогню, який у моєму тілі змішувався зі срібним холодом Альбіорум.
​Я зробила крок вперед, ігноруючи кинджал Вікторії.
​— Що ти робиш?! — вискнула вона, заносячи руку для удару.
​Я схопила Магнуса за руки. Його виснажене тіло здригнулося від розряду. Я не намагалася розірвати нитки Варіуса — я почала переписувати їх. Використовуючи Ардена як джерело і себе як провідник, я влила платинову енергію прямо в серце короля.
​
​Ми стали живим ланцюгом: Арден — Еліс — Магнус.
​Фіолетові нитки почали світлішати. Чорна Брама над нами, замість того щоб вибухнути, почала сповільнювати своє обертання. Темна енергія Пустоти, стикаючись із платиною, перетворювалася на безпечний білий пил.
​— Неможливо! — Вікторія кинулася на мене, але за дюйм до моєї спини її відкинуло силовим полем. Це не був мій захист — це був захист самої Цитаделі, яка визнала повернення балансу.
​Магнус розплющив очі. Вперше за довгі роки в них не було божевілля чи спраги влади. Він побачив нас. Він відчув тепло свого сина через мою руку.
​— Ви... — прохрипів він, і сльоза скотилася по його щоці. — Ви зробили те, що я вважав неможливим. Ви поєднали непоєднуване. 

​У цей момент Чорна Брама видала звук, схожий на стогін пораненого звіра, і почала стискатися, втягуючи в себе Вікторію.
— Ні! Майстре! Допоможіть! — кричала вона, але тіні вже не слухалися її. Її прозоре тіло розчинилося в залишках некромантії, і через мить Брама схлопнулася, залишивши після себе лише тишу і чисте нічне небо.
​Я впала на коліна поруч із Магнусом, важко дихаючи. Руна на моїй руці пульсувала так сильно, що здавалося, вона пропалить шкіру.
​Знизу почулися важкі кроки. Двері вежі злетіли з петель від удару Платинового Клинка. Арден увірвався до зали, весь у пилу та крові, але з очима, повними відчайдушної надії.
​Він побачив мене — живу. Він побачив батька, чиї кайдани зникли.