13.Тіні минулого

Світ зник у сліпучому білому спалаху, але замість удару об каміння чи небуття, прийшло відчуття невагомості. 

Я не відчувала свого тіла — принаймні так, як раніше. Не було ваги кісток, болю в обпаленій руці, навіть холоду стічних вод. Була лише чиста, вібруюча енергія. 

— Ардене?.. — покликала я, але мій голос не здригнув повітря. Він прокотився луною всередині самої суті цього місця. 

— Я тут, Еліс. Я нікуди не піду.
Я "повернулася" на звук його думки. Ми зависли у безкрайньому просторі, що нагадував океан з рідкого срібла та зоряного пилу. Але найдивнішим було те, як я бачила його. Арден більше не був просто чоловіком у розірваному мундирі. Я бачила його як стовп золотого світла, всередині якого пульсувало живе, гаряче серце дракона. 

А він бачив мене. 

Ментальне злиття
У ці перші секунди в Ефірі наші ментальні щити, які ми так старанно зводили все життя, просто розчинилися. Це було страшно. Це було занадто інтимно. 

Я відчула його провину — важку, як свинець. Вона тягнулася з його дитинства, коли батько змушував його дивитися на страти магічних істот. Я відчула його страх не за себе, а за те, що його королівська кров зрештою отруїть моє світло. 

— Твоя провина — не твоя, Ардене, — передала я йому, і моє співчуття огорнуло його золоту ауру срібним шовком. 

У відповідь на мене хлинули його спогади про нашу першу зустріч. Я побачила себе його очима: маленька, загнана в кут, але з поглядом, у якому було більше сили, ніж у всьому його війську. Я відчула те саме збудження, яке він відчував на тренуванні, але тепер воно було очищене від тілесності — це був захват однієї душі від досконалості іншої.
— Ми не просто з'єднані, — прошепотіла моя душа до його. — Ми... ми розчиняємося один в одному.
Ехо минулого
Але ця ідилія тривала лише мить. Простір навколо нас почав вібрувати від чужої, стародавньої присутності. Срібний туман почав згущуватися, набуваючи форми високих, величних фігур у довгих плащах — минулі покоління роду Альбіорум.
Їхній колективний погляд був спрямований не на мене, а на Ардена. І цей погляд був повний льодової ненависті.
— Еліс... — думка Ардена стала тривожною, його золоте світло почало мерехтіти. — Вони не хочуть, щоб я був тут. Я відчуваю, як цей світ намагається виштовхнути мене назад, у руки Варіуса.
Я міцніше "стиснула" його сутність своєю.
— Якщо вони хочуть вигнати тебе, їм доведеться вигнати і мене. 

Я виступила вперед, наскільки це було можливо у світі, де немає твердого ґрунту. Моя срібляста аура розширилася, стаючи щитом між Арденом і величними, напівпрозорими фігурами моїх предків. Вони стояли як мовчазні судді, їхні обличчя були викарбувані з самого місячного світла, але очі залишалися холодними.
​— Ви бачите в ньому лише кров Магнуса! — мій голос прокотився ефіром, викликаючи вібрацію в срібному тумані. — Ви бачите попіл Цитаделі та вогонь, що нищив наші сади. Але подивіться на нього моїми очима!
​Я не просто говорила — я транслювала. Я відкрила свій розум, дозволяючи предкам побачити спогади, де Арден ризикував собою, де він стримував власну руйнівну силу, щоб не зашкодити мені, де він обрав стрибок у невідомість замість підкорення тиранії свого батька.
​— Його вогонь більше не нищить, — продовжувала я, відчуваючи, як Арден обережно торкається моєї свідомості, додаючи свою силу до моїх слів. — Він зігріває моє світло. Без нього я — лише холодна іскра. З ним ми — Платина. Ми — той баланс, про який ви мріяли, але який самі не змогли втримати!
​Найвищий із тіней, старець із довгою срібною бородою, чиє ім'я, здавалося, шепотіли самі зірки — Аларік Перший, — зробив крок назустріч. Його погляд вп'явся в Ардена.
​— «Він носить печатку вбивць», — пролунав голос Аларіка, схожий на скрип старого дерева. — «Його рід пив нашу силу століттями. Ти просиш нас прийняти змію в серце джерела?»
​— Ця "змія" врятувала останню з вашого роду! — вигукнув Арден, і я відчула, як його золото спалахнуло гордістю, а не люттю. — Я не прошу вашого прощення за вчинки мого батька. Я прошу лише шансу виправити те, що було зламано. Якщо ви знищите мене тут — ви знищите її. Ми тепер одне ціле.
​На мить запала тиша. Срібний океан навколо нас перестав вирувати. Тіні почали перешіптуватися між собою, і ці звуки нагадували шелест листя в давно зниклих садах Альбіорум.
​Нарешті Аларік кивнув. Його фігура почала розчинятися, перетворюючись на чисте біле світло.
— «Доведіть це. Ефір не прощає слабкості. Якщо ви зможете втримати Платину, коли ми відкриємо вам справжню пам'ять Брами... ми дозволимо вам залишитися. Але будьте готові: ви побачите не лише свою славу, а й свій справжній кінець».
​Раптом срібне марево перед нами розступилося, і замість порожнечі ми побачили Гобелен Часу — нескінченні нитки ймовірностей, що виходили з Брами. І одна з цих ниток була яскраво-червоною від крові.
З центру мерехтливого Гобелена Часу, де перепліталися незліченні нитки долі, почав матеріалізовуватися об'єкт, який випромінював настільки чисте світло, що його було майже боляче бачити. Це був Ефірний Скіпетр.
​Його довжина сягала близько метра. Основа була виготовлена з матеріалу, який одночасно нагадував рідке срібло та розплавлене золото, переплетені в ідеальній спіралі. Він був напівпрозорим, і крізь його товщу можна було побачити мерехтливі мініатюрні галактики та туманності, що пульсували в такт серцебиття Ефіру.
​На верхівці Скіпетра сяяв великий, ідеально круглий кристал. Він не був жодного певного кольору, а переливався всіма відтінками спектра — від глибокого синього до яскравого червоного, від ніжного срібного до насиченого золотого, зливаючись у кінцевому підсумку в променисту платину. У його центрі, наче гравіровані всередині, були видимі два символи: Граційний Олень Альбіорум та Вогняний Дракон королівського роду. Вони не були статичними — олень та дракон повільно рухалися по колу, ніби граючи у вічному танці, їхні погляди зустрічалися та розходилися.
​Скіпетр не просто випромінював світло, він співав. Ця пісня була беззвучною для вух, але резонувала прямо в душі, викликаючи одночасно відчуття давньої мудрості, нескінченної сили та непереборного тяжіння. Він був холодним і гарячим одночасно, твердим і ефемерним. Це був не просто предмет, а втілення самої Першомагії, її живий пульс. Доторкнутися до нього означало доторкнутися до основи буття.
Я подивилася на Ардена, і мені не потрібні були слова, щоб зрозуміти його вагання. Він хотів відштовхнути мою руку, хотів знову стати щитом, прийняти весь удар на себе. Але в цьому місці, де душі оголені, я бачила його істинний страх: він боявся, що без мене він просто згорить у цьому платиновому полум'ї, перетворившись на попіл.
​— Тільки разом, — прошепотіла я в його свідомості. — Пам'ятаєш? До кінця.
​Він повільно кивнув, і ми одночасно простягнули руки. Коли наші пальці торкнулися прохолодної, вібруючої поверхні Скіпетра, світ навколо нас не просто зник — він розірвався на мільйони осколків.
​
​Нас підхопив вихор образів. Це не були просто картинки, це були відчуття, запахи, болі та тріумфи.
• ​Перший осколок: Я побачила нас у засніжених горах. Арден тримав у руках зламаний меч, а я стояла перед величезною кам’яною брамою, з якої виривалися тіні. Ми були виснажені, але наші очі світилися єдиним платиновим вогнем.
• ​Другий осколок: Цитадель у вогні. Але це був не вогонь руйнування, а очищення. Люди виходили з підземель, і на їхніх обличчях не було страху перед магією.
• ​Третій осколок — червона нитка: Обличчя Варіуса. Він стояв посеред поля битви, тримаючи в руках щось, що нагадувало чорне сонце. Його погляд був спрямований прямо на нас крізь час. — «Я чекаю», — прошепотіли його губи.
​
​Магічний удар був такої сили, що наші ефірні тіла почали тріскатися. Скіпетр вимагав стабільності. Я відчула, як через мою руку в Ардена перетікає спокій Альбіорум, а від нього до мене — непохитна воля королів. Ми стали замкненим колом.
​Раптом пісня Скіпетра змінилася. Кристал на верхівці спалахнув, і ми почули голос Аларіка, але тепер він звучав не як вирок, а як напуття:
​— «Ви побачили шляхи. Але знати шлях і пройти його — не одне й те саме. Скіпетр дарує вам ключ, але двері ви маєте відчинити власною кров'ю в реальному світі. Повертайтеся. Час у Цитаделі спливає. Варіус почав Ритуал Затемнення».
​Скіпетр почав стискатися, перетворюючись на крихітну яскраву крапку, яка влетіла в наші з'єднані долоні. Я відчула неймовірний жар — на наших зап'ястях, там, де раніше був "Попіл Забуття", почали випікатися нові руни. Руни Спадкоємців.
​Срібний океан під нами почав провалюватися. Гравітація повернулася з такою силою, що мені перехопило подих.
​— Тримайся! — крикнув Арден, притискаючи мене до себе.
​Ми почали падати назад у реальність, але тепер ми знали: ми повертаємося не в тронну залу. Брама викидала нас у місце, де все почалося — у Забуті Сади Альбіорум, за сотні миль від столиці.



Повітря було настільки солодким і чистим, що кожен вдих здавався цілющим бальзамом. Я відкрила очі й зажмурилася від м’якого, перламутрового світла. Ми лежали на килимі з дрібних білих квітів, які пахли жасмином і крижаною росою.
​Навколо нас височіли стародавні дерева з прозорою корою, крізь яку було видно рух магічних соків, а замість листя на гілках погойдувалися кристали. Це були Забуті Сади Альбіорум — місце, яке вважалося легендою навіть у моєму роду.
​— Ардене... — я проковтнула клубок у горлі й повернула голову.
​Він лежав поруч, важко дихаючи. Його темне волосся змішалося з пелюстками квітів. Коли він розплющив очі, я побачила, що вони змінили колір: навколо зіниці застигло тонке кільце срібного полум'я.
​
​Він підняв свою праву руку, і я побачила, як на його зап’ясті пульсує платинова руна — складна в’язь стародавніх символів, що з’єднувала зображення лані та дракона. Моя ліва рука відгукнулася таким самим теплом.
​— Ми повернулися, — хрипко промовив він, сідаючи й озираючись на руїни величних арок навколо. — Але ми вже не в Цитаделі. Скільки ми були там, Еліс? В Ефірі?
​Я підвелася, відчуваючи дивну легкість у тілі. Моя обпалена рука була повністю зцілена, а замість шрамів шкіра сяяла, наче вкрита перламутром.
​— В Ефірі немає часу, — відповіла я, торкаючись кришталевого стовбура дерева. — Але подивися на небо.
​Над садами висіло двоє місяців, хоча я знала, що в нашому світі він лише один. Це означало, що Брама викинула нас у сховок, прихований складками простору. Місце, де магія Альбіорум була недоторканою тисячі років.
​
​Раптом квіти під нашими ногами почали вібрувати. З-за руїн найближчої вежі вийшла істота — величний білий олень з рогами, що нагадували гілки кришталю. Він не боявся нас. Він схилив голову, і я відчула приплив спогадів моєї матері.
​— Це Охоронець Садів, — прошепотіла я. — Він чекав на повернення крові Альбіорум.
​Олень видав низький звук, і в моїй голові пролунало: «Час жатви близько. Тінь пожирає сонце. Ви маєте взяти Те, Що Залишилося, перш ніж ворог знайде стежку».
​Арден підвівся, стискаючи кулаки. На його зап’ясті руна спалахнула золотом.
— Ми не маємо часу на відпочинок, Еліс. Якщо ми тут, то Варіус уже шукає спосіб пробити завісу. Ми повинні знайти «Те, Що Залишилося», про що каже Охоронець. 

Арден зробив крок до зруйнованої вежі, і руни на його руках відгукнулися наближенням до древньої магії. Ми йшли крізь високу траву, яка сріблилася під ногами, поки не зупинилися перед вівтарем, що висів у повітрі без жодної опори.
​Над вівтарем, у промені перламутрового світла, повільно оберталося те, що Охоронець назвав «Тим, Що Залишилося». 

​Це не була зброя в звичному розумінні. Це була смуга стабілізованого світла, яка пульсувала між двома формами. Одну мить це був довгий дворучний меч, інкрустований кристалами Альбіорум, наступну — тонка, як голка, рапіра, що світилася золотом королів.
​— Він не має постійної форми, — прошепотіла я, відчуваючи, як магія зброї тягнеться до моєї суті. — Він підлаштовується під того, хто ним володіє. Але зараз він спить.
​Арден простягнув руку, але за дюйм до рукояті його відкинуло потужним розрядом. Повітря навколо вівтаря спалахнуло фіолетовими іскрами.
​— Захист Варіуса? — Арден підвівся, витираючи кров з розбитої губи.
— Ні, — я похитала головою. — Це захист моїх предків. Вони не віддадуть його тому, хто не готовий до повної єдності. Щоб пробудити Клинок, ми маємо провести Ритуал Сплаву.
​
​Ми стали по обидва боки вівтаря. Я поклала свою зцілену ліву руку на холодний камінь, Арден — свою праву. Наші руни спалахнули одночасно, з'єднуючись тонкою лінією платинового світла прямо крізь рукоять меча.
​Це було боляче. Наче через мої вени пропускали розплавлене срібло, а через вени Ардена — рідке сонце.
​— Не відпускай, — крізь зуби процідив він. Його очі знову залило срібним вогнем. — Еліс, віддай мені свій холод. Я дам тобі свій жар.
​Я заплющила очі й зробила те, чого боялася найбільше — я повністю стерла кордон між нами. В цей момент ми перестали бути двома людьми. Ми стали ковалями, а наші душі — молотом і ковадлом.
​Раптом крик Охоронця розірвав тишу Садів. Кристалічні дерева почали темніти.
— Він тут! — вигукнула я. — Варіус знайшов шлях!
​Клинок спалахнув сліпучою платиною. Рукоять більше не відштовхувала нас. Вона кликала. Арден перехопив меч, і в ту ж мить простір перед нами розірвала чорна тріщина. З неї вийшла постать, закута в тіні, — Вікторія, але тепер її обличчя було приховане залізною маскою, а в руках вона тримала копію посоха Варіуса.
​
​Вікторія прийшла не одна — за її спиною з тріщини почали виповзати «Пожирачі Світла», істоти, створені спеціально для того, щоб висмоктувати магію з таких місць, як це.


Сади здригнулися. Перламутрове світло згасло, коли чорна тріщина розповзлася небом, наче розкол на старому дзеркалі. Вікторія зробила крок вперед, і під її ногами білі квіти миттєво почорніли й перетворилися на попіл.
​— Варіус вітає вас у вашому новому склепі, — її голос з-під залізної маски звучав металево, позбавлений будь-яких людських емоцій.
​Арден міцніше стиснув рукоять Платинового Клинка. Зброя відчула ворога: лезо видовжилося, розжарившись до білого сяйва.
​
​— Еліс, тримай Сади! Не дай Пожирачам торкнутися Джерела! — вигукнув Арден і кинувся вперед.
​Він рухався швидше, ніж будь-коли раніше. Кожен його випад супроводжувався спалахом, що розрізав саму темряву. Коли Вікторія спробувала заблокувати удар своїм чорним посохом, Платиновий Клинок повівся неймовірно: у момент зіткнення лезо стало гнучким, наче батіг, обігнуло захист і випекло глибоку руну на плечі зрадниці. Вікторія закричала, і з її рани замість крові повалив густий чорний дим.
​Тим часом Пожирачі Світла — безформні істоти з довгими пазурами — почали оточувати вівтар.
​Я заплющила очі, відчуваючи кожне дерево, кожну пелюстку в цьому Саду. Мої руни на зап’ясті пульсували в такт серцю Ардена.
— Слухайте мене! — мій голос став багатошаровим, у ньому зазвучали сотні голосів моїх предків. — Прокиньтеся!
​Я вдарила долонями по землі. Платинова хвиля енергії розійшлася від мене, вдаряючись у кристалічні дерева. Дерева відгукнулися — їхні гілки-кристали почали вібрувати, випускаючи спрямовані промені чистого світла. Пожирачі, що потрапляли під ці промені, просто розчинялися в повітрі, лишаючи по собі лише запах озону.
​
​Вікторія, розлючена своєю поразкою, підняла посох, збираючи навколо себе вихор чорної некромантії.
— Ви думаєте, що цей сад врятує вас? Він стане вашою тюрмою!
​Вона випустила хвилю темряви, здатну згасити сонце. Але ми з Арденом не розривали зв’язку. Я відчула, як він потребує моєї стабільності.
​Я спрямувала всю енергію кристалічних дерев не в Пожирачів, а прямо в спину Ардена. Світло пролилося крізь нього, насичуючи Платиновий Клинок до межі. Арден крутнувся навколо своєї осі, і замість звичайного удару випустив широку дугу світла.
​Ця дуга розсікла вихор Вікторії, наче папір. Її залізна маска тріснула й розлетілася на шматки. Я встигла побачити її обличчя — воно було вкрите чорними венами, а в очах не залишилося нічого людського.
​— Це ще... не кінець... — прохрипіла вона, перш ніж тіні затягнули її назад у тріщину, яка почала стрімко закриватися.
​
​Коли остання істота зникла, Сади знову затихли. Але це була інша тиша — тривожна. Кристалічні дерева стали тьмяними, віддавши майже всі сили на наш захист.
​Арден підійшов до мене, важко спираючись на Платиновий Клинок. Зброя в його руках знову зменшилася до розмірів зручного меча, але тепер вона постійно пульсувала м’яким світлом.
​— Вона стала сильнішою, — Арден подивився на свою руку, що тремтіла. — Варіус не просто використовує її, він перетворює її на щось інше. Ми маємо повернутися в Цитадель, поки він не зробив те саме з усім світом.
​Я подивилася на Охоронця-оленя. Він стояв біля арки, яка тепер світилася блакитним полум’ям.
— Шлях відкрито, — прошепотіла я. — Але він веде в саме лігво.