10. Поза законом

Арден лежав поруч, важко дихаючи. 

Його мундир був обпалений, а на обличчі запеклася кров. Він повільно підвівся і подивився на мене. Ми були одні. Без армії, без статусу, з цілою імперією за спиною, яка тепер оголосить на нас полювання. 

​— Тепер вороття немає, Еліс, — сказав він, дивлячись на дощ за вікном. — Ми щойно оголосили війну королю. 

​Я подивилася на свій палець. Перстень Альбіорум більше не ховався. Він сяяв рівним, величним сріблом. 

​— Ми не просто оголосили війну, — відповіла я. — Ми почали повернення справжніх володарів. 

Арден спробував підвестися, але його коліна підкосилися, і він з важким стогоном осів на солому. Тільки зараз, у напівтемряві будиночка, я побачила жахливу правду. Чорний спис Магнуса не промахнувся — він пройшов по дотичній, залишивши рвану рану на боці Ардена. 

​Але це не була звичайна рана. Краї розрізу не кровоточили; вони обвуглилися і світилися пульсуючим фіолетово-чорним світлом. 

Чорне полум’я короля — проклята магія, яка випалює життєву силу, не даючи тканинам відновлюватися. 

​— Залиш... — видихнув Арден, його обличчя стало попелясто-сірим. — Це магія батька. Вона не лікується звичайними засобами. Тікай, Еліс. Коли полум'я дійде до серця, я стану маяком для його шукачів. 

​— Замовкни, — обірвала я його, розриваючи край своєї сталевої сукні, щоб дістатися до рани. — Я не для того спалила Арену, щоб ти здався в якомусь сараї. 

​Я приклала руки до його боку. Жар, що виходив від рани, обпікав мої долоні навіть через магічний захист. Чорний вогонь намагався поглинути мої пальці, огризаючись, як поранений звір. 

​— Перстень... — прошепотіла я. — Ти сказав, що він пам'ятає дорогу додому. Допоможи мені зараз! 

​Я заплющила очі й зосередилася на білому ядрі всередині себе. Але цього разу я не випускала руйнівну силу. Я згадала образ своєї матері та срібних метеликів, що дарували життя. Я почала перетворювати свою лють на зцілювальний лід.
​
​Срібне світло від персня почало повільно перетікати на рану Ардена. Це було фізично боляче — я відчувала, як чорна магія короля намагається проникнути в мої власні канали, отруюючи мою кров. Арден вигнувся, схопивши мене за зап'ястя так міцно, що почувся хрускіт, але я не відпустила.
​«Біле не спалює... біле очищує...» — повторювала я про себе, як мантру.
​Раптом чорне сяйво всередині рани зіткнулося з моїм білим світлом. Кімнату заповнив густий сірий дим із запахом озону. Арден видав останній, болісний крик і знепритомнів. 

​Через хвилину все скінчилося. Чорнота зникла, залишивши лише глибокий шрам, який більше не світився. Я впала поруч із ним, відчуваючи повну емоційну та магічну порожнечу. Перстень на моєму пальці згас, ставши звичайним шматочком металу.
​Ми були беззахисні. І саме в цей момент двері будиночка повільно прочинилися. 

​На порозі стояв чоловік у сірому плащі з глибоким каптуром. В його руках був короткий меч, а на грудях... я ледь не закричала від подиву... на грудях блиснула брошка у формі крилатої лані.
​— Ви запізнилися на десять років, леді Альбіорум, — вимовив незнайомець низьким, хриплим голосом. — Але добре, що ви нарешті прокинулися. 

Я не могла ризикувати. Після зради Варіуса та люті короля кожен, хто з’являвся з темряви, був ворогом, навіть якщо він носив мій герб. Це міг бути ще один фокус, чергова ілюзія, покликана виманити залишки моєї сили. 

​— Не підходь! — мій голос прозвучав хрипко, але в ньому була загроза.
​Я спробувала підвестися, але ноги були наче ватяні. Попри виснаження, я виставила руку вперед. Перстень, хоч і згаслий, відгукнувся на мій відчай. Замість яскравого полум'я навколо нас із Арденом почало здійматися густе, крижане сріблясте марево — захисний кокон, який відштовхував будь-яку магію. 

​Незнайомець зупинився. Він підняв порожні руки, показуючи, що не збирається нападати, але меча не сховав. 

​— Твоя підозрілість врятувала б твій рід десять років тому, Еліс, — спокійно сказав він, не намагаючись пробити мій щит. — Але зараз вона лише вбиває твого принца. Подивися на нього. 

​Я мигцем зиркнула на Ардена. Хоча чорне полум'я зникло, його тіло почало вкриватися памороззю. Моя магія зцілення була занадто сильною і холодною; я висмоктала життя з рани, але тепер його власне серце сповільнювалося. 

​— Твій щит блокує тепло, — продовжував чоловік. — Він помре від холоду раніше, ніж нас знайде інквізиція. А вони вже близько. Ти думаєш, вибух такої сили на Арені не залишив сліду в ефірі? 

​Я відчула, як стіни будиночка здригнулися від далекого гуркоту. Це не був грім. Це були магічні пошукові імпульси гвардії короля. Вони прочісували ліс. 

​— Хто ти такий? — я стиснула зуби, намагаючись втримати щит, хоча перед очима вже пливли чорні плями.
​Чоловік повільно відкинув каптур. Це було обличчя воїна — посічене шрамами, зі світлими, майже прозорими очима. 

— Мене звати Калеб. Я був капітаном особистої варти твого батька. Тієї ночі, коли Цитадель палахкотіла червоним вогнем, я вивів трьох дітей. Ти була однією з них, хоча ти цього не пам’ятаєш. Брошка — це не просто знак. Це ключ. 

​Він дістав із-за пазухи невеликий кристал, який у присутності мого щита почав світитися м'яким синім світлом, ідентичним до сяйва мого персня. 

​— Якщо хочеш жити — зніми бар’єр. Ми маємо піти через підземні води, поки Магнус не накрив цей квадрат куполом.
Я опустила руку. Сріблясте марево розсіялося, осідаючи на підлогу дрібними іскрами, що миттєво згасли. 

Моя голова важко впала на груди, і якби Калеб не підскочив вчасно, я б розтягнулася прямо на тілі Ардена. 

​— Правильний вибір, — коротко кинув він.
​Його рухи були чіткими й професійними. Він не гаяв часу на розради. Одним рухом він перекинув непритомного Ардена через плече, наче той не важив нічого, а іншою рукою міцно підхопив мене під лікоть. 

​— Тримайся за мене. Зараз буде не надто приємно. Магічні імпульси Магнуса вже «облизують» дах цього будиночка. 

​Калеб підійшов до старого каміна, заваленого сміттям, і натиснув на непомітний камінь у кладці. Задня стінка з глухим скреготом відсунулася, відкриваючи зів вузького, сирого тунелю, від якого тхнуло річковою водою та залізом. 

​— Це шлях для щурів та привидів, — прошепотів він, заштовхуючи нас всередину. — Саме те, що нам зараз потрібно. 

​Щойно ми опинилися в тунелі, Калеб активував механізм, і стіна за нами зачинилася. В ту ж секунду зверху пролунав глухий удар — дах будиночка розлетівся на тріски під тиском королівської магії. Нас обсипало пилом, але ми вже були в безпеці під землею.
​
​Ми йшли довго. Я ледь переставляла ноги, тримаючись за плащ Калеба. 

Арден почав марити — він щось шепотів про золоте полум'я і зраду, його тіло все ще дрижало від холоду мого зцілення. 

​— Куди ми йдемо? — нарешті запитала я, коли ми вийшли до ширшої печери, де чулося гучне ревіння підземної річки. 

​— В «Ехо-холл», — відповів Калеб, не збавляючи темпу. — Це старий форпост Альбіорум, про який Магнус забув ще сто років тому. Там на вас чекають. Не всі в цьому королівстві схилили коліна перед тираном. Багато хто пам’ятає світло твоєї матері. 

​Він зупинився біля берега підземної річки, де на нас чекав невеликий човен без весел, що утримувався магічними якорями. 

​— Еліс, послухай мене уважно, — Калеб повернувся до мене, і його прозорі очі засвітилися в темряві. — Ардену потрібне справжнє тепло, інакше твій "лід" зупинить його серце назавжди. Тобі доведеться зробити те, чого ти найбільше боїшся — розділити з ним не просто магію, а саму душу. Це єдиний спосіб зігріти його зсередини.