6. Золота клітка

Коридори Академії, що зазвичай здавалися мені нескінченними лабіринтами знань, тепер перетворилися на коридор ганьби та шепотів. 

Арден не просто вів мене — він тримав мене так близько, що я відчувала кожен перекат його м’язів під сорочкою. 
Його важкий кітель, накинутий на мої плечі, надійно приховував сріблясте сяйво тавра, але він також став моїм особистим коконом, просякнутим ароматом диму та штормового неба. 

​Ми перетнули Внутрішній двір, і я відчула на собі сотні поглядів. 

Студенти-дракони розступалися перед принцом, як море перед бурею. Їхні думки більше не були хором зневаги — тепер це був глухий гул шоку. 

​«Він забирає її до себе?»
«Бібліотекарка в Цитаделі?»
«Вона — його нова іграшка. Вікторія цього не пробачить». 

​Я опустила голову, намагаючись не дивитися на скривлені обличчя адептів, але Арден раптом міцніше стиснув моє плече. 

— Підніми підборіддя, Еліс, — тихо, але владно кинув він. — Ти більше не прибираєш пил. Ти під моїм захистом. Дивись на них так, ніби вони — пил під твоїми ногами. 

​Ми підійшли до масивної кованої брами, що вела до Північної Вежі, відомої як «Цитадель Принца». Сюди не мав доступу ніхто, крім особистої гвардії Ардена та королівської родини. 

Вартові в чорних обладунках синхронно вдарили списами об камінь, салютуючи своєму господареві. 

​Коли важкі двері зачинилися за нашою спиною, гул Академії миттєво зник. 
Тут панувала інша атмосфера — тиша, що дзвеніла від напруженої магії. 

​Покої Ардена виявилися зовсім не такими, як я собі уявляла. Тут не було золоченої розкоші, притаманної королям. Це було лігво воїна. Велика зала з каміном, у якому вічно палахкотіло синє полум’я. Стіни, прикрашені старовинною зброєю та картами імперії. Підлога, встелена хутром диких звірів. 

​Він підвів мене до величезного панорамного вікна, з якого відкривався краєвид на засніжені піки гір та прірву, що оточувала Академію.
​— Твій новий дім, — сказав він, нарешті відпускаючи моє плече. 

​Я відчула холод там, де щойно була його рука. Величезна зала здавалася мені одночасно прекрасною і лякаючою. Я обернулася до нього, кутаючись у його кітель. 

​— Це не дім, Ардене. Це клітка. Дуже дорога, дуже безпечна, але клітка. 

​Арден повільно почав розстібати ґудзики своєї сорочки, не зводячи з мене темного, зосередженого погляду. 

У світлі каміна його шкіра здавалася золотистою, а тіні від меблів робили його постать ще більш грізною. 

​— У цьому світі кожен у чомусь замкнений, — відповів він, підходячи до столика з медичними настоянками. — Я замкнений у своєму обов’язку, Вікторія — у своїй гордості. А ти... ти замкнена у своїй таємниці. І зараз я — єдиний ключ, який у тебе є. 

​Він жестом наказав мені сісти у глибоке крісло біля вогню. 

— Сідай. Нам треба обробити твої рани, поки вони не почали нагадувати про твою «слабкість». 

Я нерішуче опустилася у крісло. М’яке хутро під пальцями здавалося розкішним і трохи хижим. Арден поставив на невеликий столик біля мене кришталеву пляшечку з прозорою рідиною, кілька бинтів та шматочок м’якої тканини. Потім він знову повернувся до мене, його рухи були повільними, розважливими. 

​— Розстебни комір, — наказав він, його голос був спокійним, але не терпів заперечень. 

​Мої пальці несміливо торкнулися ґудзиків на чорній формі. Зазвичай я робила це сама, але зараз кожен рух відчувався під його пильним поглядом. 

Коли комір розстебнувся, оголивши ключиці, Арден схилився над моїм обличчям. Його великі пальці обережно торкнулися моєї розбитої губи, змушуючи мене здригнутися. 

​— Боляче? — запитав він, і в його голосі пролунало щось схоже на справжню турботу, а не лише розрахунок. 

​Я ледь помітно кивнула. 

​Він намочив тканину рідиною з пляшечки, і я відчула різкий запах цілющих трав та драконячої есенції. 

Арден обережно приклав її до моєї губи. Холодний компрес викликав легке печіння, але воно швидко змінилося приємним онімінням. 

​Його пальці були настільки близько до моїх губ, що я відчувала його тепло. Я не сміла дихати, щоб не порушити цю дивну близькість. 

​— Чому ти не здав мене Інквізиції? — запитала я, мій голос був ледь чутним. 

​Арден на мить зупинився. Його погляд був прикутий до моєї губи, але я відчувала, як його думки метаються. 

​— Ти зцілила моє крило, Еліс, — нарешті відповів він. — Ніхто, крім тебе, не зміг цього зробити. Твоє Біле Полум'я — це унікальний дар, який може врятувати мою імперію. Або зруйнувати її. Я не можу дозволити, щоб такий інструмент потрапив до рук мого батька чи Ради. Вони захочуть використовувати тебе як зброю, поки не виснажать. 

​Він обережно протер кров з куточка мого рота. 

​— І я не дозволю їм це зробити. 

​Мої очі розширилися. Інструмент? Він захищав мене, бо я була корисною. Ця думка була холодною, як лід, але водночас в ній була логіка, яка заспокоювала мій страх. Він не грав у кохання, він грав у стратегію. 

​Арден відставив пляшечку і взяв мою руку, обережно перевертаючи її долонею вгору. На моєму зап’ясті темнів синець від каблука Вікторії. Він ніжно провів по ньому пальцем, і я здригнулася від його дотику. Його гаряча шкіра, його сила, що пульсувала в його венах, була відчутна навіть через легкий дотик. 

​— Ти дуже крихка, Сніжинко, — прошепотів він, і його погляд ковзнув по моєму тілу, ніби він бачив кожен мій синчик, кожен рубець. — Ця форма не врятує тебе, якщо ти не навчишся використовувати те, що є всередині. 

​Він підняв мою руку до своїх губ і легко поцілував пошкоджене зап'ястя. Від цього дотику по моєму тілу пробігла хвиля електричного струму. Моє серце пропустило удар. Це був поцілунок, сповнений власницького почуття і обіцянки. Це був не просто жест турботи — це було маркування. 

​Він відпустив мою руку і відкинувся на спинку стільця навпроти, схрестивши ноги. Його золоті очі пронизливо дивилися на мене. 

​— Тепер ми переходимо до найскладнішої частини, — сказав він, і в його голосі знову з'явилися нотки холодної, розважливої жорстокості. — Ти — моя таємниця. Але світ не повинен про це знати. 

Арден підвівся і почав повільно міряти кроками залу, заклавши руки за спину. Відблиски синього полум’я каміна малювали на його обличчі різкі, майже демонічні тіні. 

— Вікторія не мовчатиме вічно, — почав він, зупинившись біля вікна. — Вона загнана в кут, але її ненависть сильніша за страх. Рано чи пізно підуть чутки. Академія — це зміїне кубло, де кожен шепіт стає криком. Якщо хтось запідозрить у тобі Альбіорум, тебе розірвуть на шматки ще до заходу сонця. 

Він різко обернувся, і його погляд прикував мене до крісла. 

— Нам потрібна легенда. Така, яка б виправдала твою присутність у моїх покоях, твій переїзд і мій захист. Легенда, у яку повірять усі, бо вона... — він зробив коротку паузу, і на його губах з’явилася небезпечна усмішка, — ...бо вона вкладається в їхнє уявлення про мої пороки. 

У мене всередині все стислося. Я вже знала, що він скаже. 

— Ти станеш моєю фавориткою, Еліс. Офіційно. Для всієї Академії, для Ради та для мого батька ти — іграшка, яка розважає принца довгими ночами. Жінка, до якої я відчув раптовий, нездоровий потяг. 

— Ти хочеш, щоб я... щоб я зганьбила себе перед усіма? — я підхопилася з місця, відчуваючи, як гнів перемагає втому. — Щоб вони дивилися на мене як на ту, хто продалася за безпеку?
Арден миттєво опинився поруч. Його рука перегородила мені шлях, впираючись у спинку крісла.
— Ти вже зганьблена в їхніх очах, Сніжинко! Для них ти — ніхто. А ставши моєю, ти станеш недоторканною. Ніхто не посміє зазирнути під твій одяг і побачити тавро, бо це означало б образити мій вибір. Це єдиний спосіб приховати твою магію. Ти — або моя коханка, або мертва легенда. Обирай. 

Я важко дихала, дивлячись у його золоті очі. Вибору насправді не було. 

— Добре, — прошепотіла я, відчуваючи гіркоту на язиці. — Я гратиму цю роль. Але це лише роль. 

— Звичайно, — хмикнув він, але в його очах промайнув вогник, який говорив про протилежне. 

Він витягнув із кишені маленьку оксамитову коробочку. Відкривши її, він дістав витончений кулон: на тонкому срібному ланцюжку висіла крапля чорного, як сама ніч, каменю. 

— Підійди, — наказав він. 

Я слухняно наблизилася. Арден обійшов мене ззаду. Я відчула його гаряче дихання на своєму загривку, від чого по тілу пробігли сироти. Його великі руки обережно відкинули моє волосся набік, оголюючи шию. Коли холодний метал ланцюжка торкнувся моєї шкіри, я здригнулася.
Як тільки замок кулона клацнув, по моєму тілу прокотилася дивна хвиля. Сріблясте тремтіння тавра на спині миттєво згасло, наче його накрили важкою ковдрою. 

— "Сльоза Дракона", — прошепотів він мені на вухо. — Вона приховає твою ауру. Тепер жоден магістр не відчує твого білого вогню. Але є ще дещо. 

Я обернулася до нього, торкаючись чорного каменю. У ту ж мить я відчула... його. Не просто присутність, а його емоції. Глуху втомлену лють, власницький інстинкт і... темне, придушене бажання, що було націлене прямо на мене. 

— Ти чуєш мене, Еліс? — його голос пролунав у моїй голові, хоча він не розмикав губ. 

Я відсахнулася, впустивши кулон. 

— Ти... ти чуєш мої думки?
— Тільки ті, що ти підсилюєш емоціями, — відповів він уже вголос, дивлячись на мене з торжеством. — Цей зв’язок двосторонній. Тепер ти ніколи не зможеш мені збрехати. Ти — моя спільниця. Моя фаворитка. І моя найбільша таємниця.
Він розвернувся і попрямував до дверей своєї спальні, кинувши через плече: 

— Твої речі вже принесли. Відпочивай. Завтра ми вийдемо до світу як пара. І постарайся виглядати так, ніби ти... задоволена своїм новим статусом. 

Двері зачинилися, і я залишилася одна в розкішній залі, відчуваючи, як чорний камінь на моїх грудях пульсує в такт серцю мого опікуна. Клітка зачинилася.
Розділ 6 завершено.
Що робимо далі?
Залишившись наодинці, я не змогла змусити себе просто лягти в ліжко. Покої Ардена були завеликими для однієї людини, вони тиснули на мене своєю історією. Кожен предмет тут мав свою вагу. 

Я повільно обійшла залу. На масивному дубовому столі лежали сувої з воєнними картами та звіти про активність Попелястих Штормів. Поруч — важкий металевий кубок із залишками густого червоного вина. Я провела пальцями по спинках крісел, по корінцях книг, і нарешті моя цікавість привела мене до спальні, яка була відведена мені. 

Це була кімната, що межувала з опочивальнею Ардена, розділена лише важкими портьєрами. Тут усе було підготовлено: на ліжку лежала сукня з темного шовку, колір якої нагадував нічне небо, а поруч — витончені туфлі. Але мою увагу привернуло не це. 

У кутку кімнати стояла невелика скриня з чорного дерева, інкрустована сріблом. Вона була напіввідчинена, ніби той, хто нею користувався, поспішав. 

Піддавшись імпульсу, я зазирнула всередину. 

Там не було золота чи коштовностей. На самому верху лежала стара, пожовкла стрічка для волосся — проста, дешева, зовсім не така, яку могла б носити аристократка. А під нею — невеликий щоденник у потертому шкіряному переплетенні. 

Я обережно взяла його. Сторінки були списані дрібним, нервовим почерком Ардена. Я розгорнула середину, і мої очі вихопили кілька рядків: 

> «...мій вогонь згасає разом із моїм крилом. Батько дивиться на мене як на зламаний інструмент. Якщо я не знайду спосіб відновити баланс, я стану першим принцом, який приведе наш рід до краху. Мені потрібне не просто зцілення. Мені потрібна сила, яка не боїться попелу. Сила, що зникла тисячу років тому».
> 
Поруч із цими словами був начерк... мого обличчя. Але не того, яке я бачила в дзеркалі щодня. На малюнку я була впевненою, мої очі палали білим полум’ям, а на чолі виблискувала діадема, що нагадувала крижані шипи.
Я відсахнулася, серце калатало в самому горлі. Він знав. Він шукав мене задовго до того, як я потрапила до нього в кабінет. Вся наша зустріч, його "випадковий" інтерес до бібліотекарки — все це могло бути частиною довгого, продуманого плану. 

Раптом амулет на моїх грудях здригнувся. Я відчула різкий спалах роздратування — Арден відчув мою цікавість. 

«Не совай носа туди, куди не просять, Еліс», — його голос у моїй голові був схожий на крижаний вітер. — «Деякі таємниці не зцілюють, вони вбивають». 

Я швидко поклала щоденник назад і закрила скриню. Мої руки тремтіли. Я зрозуміла, що моя роль фаворитки — це не лише щит від Вікторії. Це пастка, в яку мене заманили професійно і холоднокровно. Арден не просто опікун. Він — людина, яка ставить на кін моє життя, щоб врятувати свій трон. 

Я лягла на ліжко, не роздягаючись. Цієї ночі я вперше зрозуміла: щоб вижити в цій золотій клітці, мені доведеться навчитися грати за його правилами... або створити свої власні.