5.Тавро Білого дракона

Після ночі в тренувальному залі моє тіло здавалося чужим. Кожен рух відгукувався спогадом про гарячі долоні Ардена, а під шкірою все ще жевріло неспокійне сріблясте тремтіння. 

Я не могла залишатися в кімнаті — стіни тиснули на мене, нагадуючи про те, як близько я була до того, щоб остаточно втратити себе в його жарі. 

​Мені потрібні були відповіді. Не ті розмиті натяки, які кидав Арден, а факти. 

​Бібліотека Академії Попелу вранці була порожньою. Колишні колеги-архіваріуси, побачивши мене в чорній шкіряній формі бойового факультету, поспішно відводили очі або ховалися за стелажами. Для них я тепер була «драконовою підстилкою» або «небезпечним виродком». 

​Я пройшла повз свій старий стіл. На ньому лежала недописана картка обліку, яку я залишила в той день, коли моє життя пішло шкереберть. Тепер це здавалося сценою з чужого сну. 

​Моя мета була в самому кінці залу — Секція Заборонених Хронік. Доступ туди мали лише магістри, але за роки роботи я знала кожен затишний куточок і кожну шпарину в системі безпеки. 

Використавши старий ключ, який я «забула» повернути, я прослизнула за важку дубову ширму. 

​Тут пахло пліснявою, застиглим часом і старою магією. Я шукала фоліанти часів Великого Розколу. Нарешті, на найвищій полиці, під шаром пилу, мої пальці торкнулися коріння з білої шкіри, яке на дотик було... теплим. 

​Це був «Літопис Згаслих Родів». 

​Я розгорнула книгу, і моє дихання перехопило. На першій же сторінці було зображення дракона, але не золотого чи червоного, до яких ми звикли. 

Це був сліпучо-білий звір, чиї крила здавалися витканими з місячного світла. 

​«Рід Альбіорум — Білі Дракони. Вони не були володарями вогню, вони були його судом. Їхня магія, Біле Полум'я, мала здатність зцілювати безнадійних і... позбавляти сили інших драконів. Вони були регуляторами балансу, доки інші роди не об’єдналися проти них, злякавшись їхньої влади над чужою магією. Весь рід був випалений до останньої краплі крові... або так вважалося».

​Під текстом була замальовка: герб роду. Складний візерунок із переплетених ліній, що нагадував сніжинку, в центрі якої було вертикальне око. 

​У мене в животі все похололо. Це був той самий візерунок, який я бачила в своїх видіннях. 

​— Значить, я не помилявся, — пролунав сухий старечий голос за моєю спиною. 

​Я різко закрила книгу і обернулася. У проході стояв магістр Гідеон, головний бібліотекар, єдина людина, яка ставилася до мене з подобою доброти. 

Його очі за скельцями окулярів дивилися на мене з глибоким сумом. 

​— Магістре... — я міцніше притиснула книгу до грудей. 

​— Сховай це, дитино, — прошепотів він. — Якщо Рада дізнається, що ти шукаєш інформацію про Альбіорум, вони не чекатимуть суду. Біле полум’я — це вирок для нинішнього королівського роду. Твоя сила — це антипод їхнього золота. 

​— Чому вони їх знищили? — запитала я, відчуваючи, як тремтять руки. 

​— Тому що Білі Дракони могли забирати вогонь у королів, роблячи їх смертними. Арден це знає. Він тримає тебе поруч не тільки для зцілення, Еліс. Він тримає тебе, щоб ти не стала прапором для тих, хто хоче повалити його батька. 

​Раптом з боку головного залу почувся гучний гуркіт дверних петель і зневажливий сміх, який я впізнала б із тисячі. Вікторія. 

​— Еліс! — її голос пролунав солодким отруйним дзвіночком. — Виходь, мишка. Я знаю, що ти ховаєшся серед свого сміття. Нам треба закінчити вчорашню розмову. 

​Магістр Гідеон зблід. 

— Тікай через задній вихід, швидко! У неї в руках... — він не встиг договорити. 

​У повітрі запахло паленим озоном і важким металом. Я відчула, як магія навколо мене раптово... завмерла. Моє внутрішнє полум’я, яке ще мить тому зігрівало вени, наче наткнулося на крижану стіну. 

​Вони використали «Заглушувач». Артефакт, що вимикає будь-яку магію в радіусі десяти метрів. Тепер я знову була просто дівчиною. Слабкою, беззахисною дівчиною проти п'яти озброєних адептів. 

Серце забилося шалено, відлунюючи глухим стуком у вухах. «Заглушувач» діяв миттєво, перетворюючи мене зі "сніжинки, що палає" на звичайну, смертну дівчину. 

Я відчувала порожнечу там, де ще хвилину тому пульсувала сила. Холодний піт виступив на скронях. 

— Ага, попалася, мишка! — голос Вікторії пролунав уже зовсім поруч, сповнений зловісної радості. 

Я обернулася. У проході стояла Вікторія, а за її спиною — четверо адептів, два хлопці та дві дівчини, з викривленими від зловтіхи обличчями. У руках Вікторії виблискував дивний артефакт — сфера з темного металу, що випромінювала ледь помітне синювате сяйво. Це був «Заглушувач», про який попереджав магістр Гідеон. 

— Ми ж не закінчили нашу розмову, чи не так? — вона повільно рушила до мене. — Вчора тобі пощастило. Принц заступився. Але зараз... — її посмішка перетворилася на хижу гримасу. — Зараз ніхто не заступиться. 

Один із хлопців швидко забіг за мене, відрізаючи шлях до втечі. Інші оточили мене, не даючи жодного шансу прослизнути повз них. Я стиснула в руках заборонений фоліант, наче він міг стати моїм щитом. 

— А ну віддай це! — Вікторія кивнула на книгу. — Що, шукаєш інформацію про те, як виманити побільше драконів у свою пастку? 

Я міцніше притиснула книгу до грудей. 

— Це не твоя справа. 

— О, моя! — вона раптом різко замахнулася рукою і ляснула мене по обличчю. 

Удар був несильним, але від несподіванки я захиталася.
Щоки загорілися, у роті з’явився солоний присмак крові. Приниження було настільки глибоким, що хотілося провалитися крізь землю. Я відчула, як на очі навертаються сльози, але спогад про слова Ардена зупинив їх: «Якщо хоча б на мить покажеш їм свої сльози — ти програла». 

— Ти смієш дивитися на мене? — Вікторія підійшла ще ближче, її пальці впилися в моє волосся. — Ти, бібліотечна мишка, яка влізла туди, куди не слід було! Ти думаєш, Арден справді тебе хоче? Він грає з тобою, як із цікавою іграшкою! І коли вона набридне, він викине її на смітник.
Вона смикнула моє волосся, змушуючи мене нахилитися. 

— Покажи мені, де твоя сила зараз, га?
— вона замахнулася ще раз, але цього разу її удар був жорстокішим. Кулак опустився на мій живіт. 

Повітря вибило з легень. Я зігнулася навпіл, відчуваючи гострий біль. Книга випала з рук і з глухим стуком приземлилася на пильну підлогу. Зі стелажів посипалися старі сувої. 

— О, яка ніжненька! — засміялася одна з її подруг. — Вона навіть стояти не може! 

— А що ти зробиш, коли Арден прожене тебе? Куди ти підеш, а, Еліс? — Вікторія підняла книгу з підлоги і з огидою кинула її назад на полицю. — Тут більше немає для тебе місця! 

Я впала на коліна, намагаючись віддихатися. Біль був тупим, але принизливим. Я почувалася абсолютно безсилою, повернувшись до тієї жалюгідної дівчинки, якою була до зустрічі з Арденом. І це було найстрашніше. 

— Ну що, Сніжинко? — Вікторія наступила мені на руку. Її каблук боляче втиснувся в кістки. — Може, проситимеш пробачення? Може, пообіцяєш назавжди забути про Ардена? 

Мої губи були розбиті, з очей текли непрохані сльози від болю. Але крізь пелену сліз я побачила щось інше: бліде обличчя Вікторії, її хижі очі, спотворені ненавистю. І в цей момент щось у мені зламалося. Не від болю, а від розуміння. Вона не просто мене ненавиділа. Вона боялася. Боялася того, що Арден бачив у мені щось, чого не бачив у ній. 

І це дало мені сили. 

— Ні, — прохрипіла я, дивлячись їй прямо в очі. — Я не буду просити пробачення. І я не забуду про Ардена. Бо ти… ти ніколи не отримаєш того, що належить мені. 

Обличчя Вікторії скривилося від люті. Вона підняла ногу для ще одного удару, але в цей момент... 

Повітря в бібліотеці раптом стало таким важким, що Вікторія завмерла, не встигнувши опустити ногу для удару. 

Атмосферний тиск підскочив настільки різко, що в адептів, які стояли навколо, заклало вуха. 

Тіні в кутках зали почали згущуватися, витягуючись у довгі, гострі кігті. І серед цієї раптової темряви почувся звук, від якого кров холонула в жилах — повільні, важкі кроки закованих у сталь чобіт. 

— Я, здається, казав, що вона — моя власність, — голос Ардена не був гучним, але він прозвучав як гуркіт обвалу в горах. 

Він вийшов із-за стелажів. Його вигляд був жахливим: очі горіли не просто золотом, а справжнім розплавленим сонцем, а навколо плечей вихорився чорний дим, що пробивався крізь сорочку. Клятва крові між нами завібрувала так сильно, що я відчула його лють як фізичний удар. 

— Ардене! — Вікторія миттєво відскочила від мене, намагаючись сховати «Заглушувач» за спиною. Її обличчя вмить зблідло, ставши майже прозорим. — Ми... ми просто пояснювали адептці правила поведінки... 

— Правила? — Арден зупинився за два кроки від неї. — Ти використовуєш проти неї заборонений артефакт вищого рівня в моїй бібліотеці, Вікторіє. Це не правила. Це державна зрада. 

Він глянув на мене — я все ще стояла на колінах, тримаючись за забитий живіт, із розбитою губою та розпатланим волоссям. На мить у його очах промайнуло щось таке гостре й болюче, що я мало не скрикнула. Але він швидко приховав це за маскою холодної люті. 

— Чому ти не захищаєшся, Еліс? — запитав він, не дивлячись на Вікторію. 

Його погляд був прикутий до моїх очей. 

— Тут... Заглушувач... — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. — Я не можу... воно заблокувало все. 

— Брехня, — він зробив крок до мене, ігноруючи адептів, які почали задкувати. — Жоден артефакт, створений людьми чи звичайними драконами, не може заблокувати те, що тече в твоїх венах. Ти просто даєш їм дозвіл принижувати тебе. Ти знову обираєш бути жертвою. 

Він нахилився, схопив Вікторію за зап’ястя, в якому вона стискала синю сферу, і силоміць витягнув її руку вперед, піднісши «Заглушувач» прямо до мого обличчя. 

— Дивись на нього, Еліс! — гаркнув він. 

— Ця іграшка живиться твоїм страхом. Твій білий жар — це первісна сила. Вона не підкоряється законам цієї Академії. 

Розбий його. 

— Я не можу! — вигукнула я, відчуваючи, як від сфери виходить крижаний пульс, що гасить будь-яку іскру всередині мене. 

— Можеш! — він раптом схопив мою руку і притиснув мою долоню прямо до холодної поверхні артефакту, накриваючи її своєю. — Відчуй мою кров. Відчуй мою лють. Використай мене як провідник, якщо тобі не вистачає власної ненависті! 

У момент, коли наші руки з’єдналися на сфері, «Заглушувач» видав пронизливий писк. Блок у моїй голові почав тріщати. Я відчула, як через руку Ардена в мене вливається потік темної, нестримної енергії. Це був не просто вогонь — це була обіцянка відплати. 

— Спали це, Сніжинко! — прошепотів він мені прямо в обличчя. — Зараз!
Я закричала, і цього разу мій голос підтримав тонкий, кришталевий дзвін. Біле сяйво вирвалося не з моїх рук, а ніби з самих кісток. Воно вдарило в сферу, і «Заглушувач» у руках Вікторії розлетівся на тисячі дрібних уламків.
Синя хвиля блокування зникла, змінена сліпучим білим вибухом. Вікторію відкинуло до стіни, а її друзів розметало в різні боки, наче сухе листя. 

Я важко дихала, все ще тримаючись за руку Ардена. Але те, що сталося далі, змусило навіть його замовкнути.
Моя сорочка на спині, пошкоджена під час сутички, розійшлася, і прямо крізь тканину почало проступати сяйво. Це не було просто світло. На моїй шкірі, між лопатками, випалювався складний, сріблястий візерунок — вертикальне око в центрі сніжинки.
Тавро Білого Дракона.
Арден повільно провів пальцями вздовж мого хребта, і я відчула, як він здригнувся. Його голос тепер звучав зовсім інакше — у ньому не було люті, лише усвідомлення неминучого. 

— Спадкоємиця Альбіорум... — тихо сказав він. — Тепер вони не просто боятимуться тебе, Еліс. Тепер на тебе почнеться справжнє полювання. І я — єдиний, хто може тебе сховати. Або видати. 

Вікторія, яка ледве піднялася на лікті, з жахом дивилася на мою спину. 

Сріблясте сяйво тавра було настільки яскравим, що засліплювало, відкидаючи на стіни бібліотеки тіні, що нагадували велетенські крила.
​— Це... це знак зрадників! — прохрипіла вона, вказуючи на мене тремтячим пальцем. — Ардене, ти маєш негайно викликати Інквізицію! Вона — Альбіорум! Їхній рід проклятий!
​Арден повільно повернув голову в її бік. Його погляд був таким холодним, що Вікторія миттєво замовкла, втягнувши голову в плечі. 

​— Інквізиція підпорядковується моєму батькові, — спокійно сказав він, але в цій спокійності було більше загрози, ніж у крику. — А я підпорядковуюся лише закону крові. Еліс пов’язана зі мною клятвою. Це робить її недоторканною для будь-кого, крім мене. 

​Він зробив крок до Вікторії, і вона втиснулася в полиці з книгами. 

​— Якщо хоча б одне слово про те, що ти тут побачила, вийде за межі цієї зали... я особисто простежу за тим, щоб твій рід позбавили права на вогонь. Ти мене зрозуміла? 

​Вікторія лише часто закивала, ковтаючи сльози приниження. Вона зрозуміла: Арден щойно обрав сторону. І це була не її сторона. 

​Арден знову повернувся до мене. Його обличчя пом'якшало лише на мить, коли він побачив мою розбиту губу. Він зняв свій важкий темний кітель і накинув мені на плечі, дбайливо приховуючи тавро, що все ще пульсувало сріблом під моєю шкірою. Одяг пахнув ним — димом, хвойним лісом і тією небезпечною силою, яка тепер стала моїм єдиним захистом.
​— Ходімо, — він владно обняв мене за плечі, притискаючи до свого боку. — Тобі не можна залишатися тут. Відсьогодні ти житимеш у моєму крилі палацу. Під моїм наглядом. 

​— Ардене, я... я не можу бути твоєю опікою, — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять мої коліна від пережитого стресу. — Ти ж чув її. Я — загроза для твого трону. 

​Він зупинився біля виходу і нахилився до мого вуха, так само, як учора вночі, але цього разу в його голосі не було глузування. 

​— Ти — моя єдина надія на порятунок, Сніжинко. І моя найбільша таємниця. Я буду твоїм опікуном не тому, що ти слабка. А тому, що я не дозволю нікому іншому приборкати вогонь, який належить мені. 

​Ми вийшли з бібліотеки, і я вперше відчула, що цей чоловік — не просто мій володар. Він — моя стіна. Моє пекло і мій рай в одній особі.