4.У тенетах жару

Ніч в Академії Попелу ніколи не була тихою. Вона дихала. Стіни старого замку, просякнуті магією поколінь драконів, тихо вібрували, а десь у верхніх ярусах чулося хлопання крил нічних вартових.

​Я не могла заснути. Кожен шорох за дверима моєї нової кімнати змушував мене здригатися. 

Чорна форма бойового факультету лежала на кріслі, наче скинута шкіра змії, а мої руки все ще поколювало від залишків білого вогню. 

​Раптом повітря в кімнаті згустилося. Я відчула це раніше, ніж почула — знайомий жар, що розливався під шкірою, наче в мої вени вприснули рідке сонце. Клятва крові ожила, пульсуючи в ритмі серця того, хто зараз наближався. 

​«Зал бойових мистецтв. Опівночі. Не змушуй мене чекати, Еліс».

​Голос Ардена пролунав прямо в моїй голові, низький, владний і такий чіткий, ніби він стояв за моєю спиною. 

Я різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. Це не було прохання. Це був наказ, який я не могла ігнорувати — моя кров буквально тягнула мене за ним. 

​Я нашвидкуруч вдяглася, натягуючи щільну шкіру форми. Коридори Академії вночі виглядали інакше: смолоскипи горіли синім полум'ям, відкидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. Я йшла швидко, намагаючись не думати про те, що Вікторія або хтось із її прибічників може чатувати за рогом. 

Але зараз мене лякало інше — зустріч із ним. Наодинці. 

​Зал бойових мистецтв зустрів мене тишею та холодом каменю. Це було величезне приміщення з високими стрільчастими вікнами, крізь які падало примарне сріблясте світло повного місяця.
​Арден був там.
​Він стояв у самому центрі зали, розвернувшись спиною до входу. Без кітеля, лише в тонкій чорній сорочці, рукави якої були закочені до ліктів. 

У місячному сяйві його постать здавалася вилитою з бронзи. 

Він тренувався — повільно, зосереджено, його рухи були ідеально вивіреними, хижими. Кожен поворот корпусу, кожен випад змушував повітря навколо нього спалахувати золотистими іскрами. 

​Я затрималася в тіні колони, боячись порушити цей танець смерті. Його ліве крило, хоч і приховане під одягом, рухалося трохи скуто, і кожен цей рух відгукувався тупим болем у моєму власному плечі. 

​— Тіні не допоможуть тобі сховатися, — сказав він, не повертаючись. Його голос луною розлетівся порожнім залом. — Я відчуваю твій запах, Сніжинко. Попіл і холодна сталь. Підійди ближче. 

​Я зробила крок у коло місячного світла. 

​— Ти хотів мене бачити, принце? — я намагалася, щоб мій голос звучав твердо, але він зрадницьки здригнувся. 

​Арден нарешті обернувся. Його волосся було розпатлане, на лобі виблискували краплі поту, а золоті очі в темряві здавалися двома хижими вогнями. 

Він повільно оглянув мене з ніг до голови, зупинивши погляд на моїх губах, і я відчула, як по моєму тілу прокотилася хвиля жару, що не мала нічого спільного з магією. 

​— Те, що ти зробила вдень на плацу... це був лише тваринний інстинкт, — він почав повільно скорочувати відстань між нами. — Ти вибухнула від страху. Але страх — це ненадійне джерело. Ти повинна навчитися викликати цей вогонь за моїм наказом. Від мого дотику. 

​Він зупинився так близько, що я відчула жар, який виходив від його тіла після тренування. 

​— Сьогодні, Еліс, ми перевіримо, наскільки глибоко засіла твоя сила. І наскільки сильно ти готова підкоритися клятві. 

— Магія — це не заклинання з твоїх запорошених книжок, — прошепотів Арден, роблячи останній крок, який остаточно знищив мій особистий простір. — Для нас, драконів, це продовження нервів. Це ритм серця. Це те, що стається, коли кров закипає. 

​Він раптом простягнув руку і схопив мене за зап’ястя. Його хватка була не болючою, але настільки владною, що я відчула себе спійманим птахом. Місце контакту миттєво відгукнулося сліпучим розрядом. По моїй руці вгору поповзли білі іскри, але вони не жалили — вони лоскотали, змушуючи дихання перехопити. 

​— Бийся зі мною, — наказав він, різко смикаючи мене на себе. 

​Я ледь не впала йому на груди, але в останню мить виставила вільну руку, впираючись у його гаряче плече. 

​— Я не вмію битися! — видихнула я, намагаючись вирватися. 

​— Тоді вчися прямо зараз. Знайди іскру, інакше я просто зламаю тебе. 

​Він зробив швидкий випад, підсікаючи мою ногу. Я скрикнула і почала падати, але він перехопив мене за талію, притискаючи до своєї міцної, як камінь, грудей. Ми завмерли в химерному танці посеред зали. Його рука на моїй спині здавалася розпеченим клеймом. 

​— Ти відчуваєш це? — його голос вібрував у мене над самим вухом, викликаючи дрижаки по всьому тілу. — Клятва крові. Вона шукає вихід. Твоя магія хоче мене, Еліс. Вона голодна.
​Він почав рухатися — це не був бій, це була агресивна, чуттєва провокація. 
Він тримав мене близько, змушуючи слідувати за кожним його рухом. Коли його стегно торкалося мого, повітря між нами тріщало. Коли його дихання торкалося моєї шиї, мої пальці, що стискали його сорочку, почали світитися. 

​— Давай, Сніжинко. Спали мене. Якщо не можеш вдарити — просто віддайся цьому жару. 

​Я заплющила очі. Весь світ звузився до ритму його серця, що билося об мою долоню, і до цього нестерпного, солодкого тертя наших тіл. Я більше не боролася з ним — я боролася з собою. І раптом, десь глибоко в животі, розквітла надприродна спека. 

​Це не був страх, як на плацу. Це була пристрасть. Дика, первісна відповідь моєї суті на його близькість. 

​Біле світло почало просочуватися крізь пори моєї шкіри. Спочатку тоненькими нитками, а потім густим сріблястим маревом, воно почало огортати наші руки, сплетені в боротьбі. Кожна точка, де ми торкалися один одного, спалахувала білим полум'ям, яке не обпікало одяг, але проникало всередину, змішуючись із його золотим сяйвом. 

​— Так... — прохрипів Арден. Його голова відкинулася назад, на обличчі застигла гримаса, що нагадувала чи то муку, чи то вищу насолоду. — Більше. Дай мені більше. 

​Він перехопив мої долоні, притискаючи їх до своїх грудей, прямо над серцем. Моє біле полум'я тепер вирувало навколо нас обох, створюючи кокон світла, в якому не існувало ні Академії, ні війни, ні Вікторії. Були тільки ми — два хижаки, що знайшли один одного в темряві. 

Світло навколо нас ставало дедалі густішим, перетворюючись із простого сяйва на в’язку, пульсуючу субстанцію. 

У цей момент я перестала відчувати межі власного тіла. Завдяки клятві крові мої почуття переплелися з його, і раптом мене накрило чужим, непосильним тягарем.
​Це був не мій біль.
​Я відчула різкий, пекучий спалах у лівому плечі — там, де в Ардена під бинтами ховалося понівечене крило. Це відчуття було схоже на тисячі розпечених голок, що одночасно впилися в м'язи. Перед очима пронеслися уривки його спогадів: свист вітру, падіння в безодню і нестерпний тріск кісток, що назавжди позбавив його неба. 

​— Арден... — прошепотіла я, і мої пальці самі собою ковзнули вгору по його грудях, намацуючи край бинтів. 

​Він здригнувся, його дихання перехопило. Я бачила, як його золоті очі на мить затягнулися пеленою страждання, яке він так ретельно приховував від усього світу. Він хотів відсторонитися, я відчула це за напруженням його м'язів, але клятва тримала нас міцніше за будь-які ланцюги. 

​Моє біле полум'я раптово змінило свій колір. Зі сліпучо-агресивного воно стало м'яким, перламутровим, схожим на місячне світло, розчинене у воді. 

Замість того, щоб вирватися назовні, воно почало стікатися до моїх долонь, якими я тепер міцно стискала його поранене плече. 

​— Що ти... робиш? — прохрипів він, заплющуючи очі. Його пальці впилися в мої талії так сильно, що на шкірі завтра точно будуть синці.
​Я не відповідала. Я просто віддавала. Я відчувала, як мій жар проникає крізь тканину сорочки, крізь шари бинтів, прямо до розірваних магічних каналів його крила. Моя сила діяла як провідник, зшиваючи те, що вважалося безнадійним. 

​Це був резонанс. Моє «мертве» полум'я виявилося єдиними ліками для поранення, завданого Попелястим Штормом. 

​Арден видав низький, горловий звук — щось середнє між стогоном і гарчанням. Його голова впала мені на плече, він важко дихав, втискаючись обличчям у моє волосся. Я відчувала, як розслабляються його затиснуті м'язи, як біль, що мучив його місяцями, нарешті відступає, замінюючись теплим заціпенінням. 

​У цю хвилину він не був грізним принцом чи жорстоким наставником. Він був просто пораненим драконом, який нарешті знайшов спокій у руках своєї... ворогині? Або тієї, хто була створена спеціально для нього. 

​Сріблясті іскри танцювали на його шкірі, повільно згасаючи. 

Коли остання крапля моєї енергії перейшла до нього, я відчула таку слабкість, що мої коліна просто підкосилися. 

​Арден вчасно підхопив мене, не даючи впасти на холодний камінь. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого. У його погляді більше не було люті — лише шок, небезпечна ніжність і щось таке темне й глибоке, від чого моє серце забилося втричі швидше. 

​— Ти зцілила мене, — прошепотів він, і в його голосі я вперше почула благоговіння. — Сніжинко, ти навіть не уявляєш, що ти щойно зробила. І що тепер я з тобою зроблю... 

Жар, що розливався між нами, більше не був магією — він став чимось глибоко людським і водночас звірячим. 

Я відчувала, як кожна клітинка мого тіла прокидається від довгого сну. Це було солодке, болісне збудження, яке тягнуло внизу живота тугим вузлом. 

​Його близькість діяла на мене як наркотик. Коли Арден втискався обличчям у моє волосся, я відчувала запах його поту, гарячої шкіри та небезпеки. Мої губи мимовільно розімкнулися, ловлячи його важке дихання. Я ніколи не знала, що можна так сильно жадати дотику — до болю, до крику. 

​Мої пальці, все ще занурені в сріблясте сяйво, тремтіли на його плечі. Я відчувала кожен рельєф його м’язів, кожну жилку, що пульсувала під моїми долонями. Це була спокуса здатися, перестати бути «бібліотечною мишею» чи «білою аномалією» і стати просто жінкою в руках цього чоловіка. 

​Я відчувала, як його серце б’ється об мої груди — важкі, потужні удари, що збігалися з моїми. Клятва крові транслювала мені не лише його біль, а й його бажання. Воно було темним, густим і безмежним, як нічне небо над Академією. Воно обволікало мене, шепотіло про те, як легко буде розчинитися в цьому жарі, дозволити йому привласнити мене повністю. 

​Я підняла очі й зустрілася з його поглядом. Його зіниці були настільки розширені, що золота майже не залишилося — лише дві чорні безодні, в яких згорало моє сумління. Він повільно провів великим пальцем по моїй нижній губі, змушуючи мене здригнутися від електричного розряду.
​Це було вище за мою волю. Я відчула, як моє тіло саме подалося вперед, шукаючи його тепла, шукаючи його губ. 

Я хотіла цього поцілунку більше, ніж порятунку, більше, ніж самого життя. 

Вся моя магія, весь мій білий вогонь зараз зосередився в одній точці — у бажанні відчути його смак.
​Арден завмер. Його дихання обпекло мої губи, він нахилився ще на міліметр, і я вже відчула м’якість і водночас жорсткість його рота... 

Але в останню мить, коли наші губи майже зіткнулися, Арден різко напружився. Його очі спалахнули холодним золотом, наче він щойно вирвався з-під гіпнозу. 

​Він різко, майже грубо, відштовхнув мене від себе. Я ледь втрималася на ногах, дихаючи так, ніби щойно випірнула з глибини. Сріблясте сяйво навколо нас миттєво згасло, залишаючи лише холодне місячне світло. 

​— Досить, — прохрипів він. Його голос був сухим і чужим. — На сьогодні... досить. 

​Він відвернувся, накидаючи сорочку на плечі, щоб приховати бинти, які тепер виглядали чистими, без жодної плями золота. Його руки все ще тремтіли, і він стиснув їх у кулаки. 

​— Йди геть, Еліс. Негайно. Повертайся до своєї кімнати і зачини двері на всі засуви. 

​— Арден? Я... — я намагалася щось сказати, але горло пересохло. 

​— ЙДИ! — гаркнув він, і цей звук був схожий на рик пораненого звіра, який боїться власної слабкості. — Поки я не забув, хто ти така і чому ти тут. 

​Я розвернулася і вибігла із зали. Моє тіло все ще горіло від його дотиків, а губи пекло від нездійсненого поцілунку. 

Я бігла темними коридорами, відчуваючи, як за моєю спиною зачиняється пастка, в яку я сама так необачно стрибнула.